У попередній частині інтерв’ю з юристом Вадимом Плотниковим — одним з активістів української громади на Піренеях, ми вже повідомляли про стотисячний «обмежений контингент українських заробітчан» в Іспанії. З цієї далебі не повної цифри лише 20 відсоткам наших співвітчизників пощастило там легалізуватися. Черговий політичний і економічний жест «доброї волі», якого так очікували десятки тисяч наших співвітчизників — тримісячний прийом документів на легалізацію іноземних робітників, сподівань наших заробітчан і їхніх родин в Україні не виправдав. Із приблизно 80 тисяч українців-нелегалів за три «легалізаційні» місяці — з лютого по березень, повні пакети документів подали до іспанських офіційних органів лише 22 тисячі наших співвітчизників. Отже, більшість з наших «пролітають» і знову залишатимуться трударями найнижчого сорту.

— В Іспанії, за їхніми найскромнішими підрахунками, — понад мільйон нелегальних мігрантів, — нагадує Вадим Плотников. — Отже, вони переймаються не лише українцями, а й найчисленнішими там групами нелегалів з Латинської Америки, Африки. А «тіньова робоча сила» — це, як загальновідомо, злочинність, несплата податків, тіньові кошти, порушення прав людини. І позаяк Королівство Іспанія — один з ініціаторів створення Євросоюзу, то вона дійшла думки, що легше цей «чорний контингент» легалізувати — і економічно вигідніше, і в політичному плані засвідчити, що то відкрита і демократична країна, а не поліцейська.
— Вадиме Миколайовичу, поясніть читачам парламентської газети, чому так мало наших заробітчан скористалося правом отримати офіційний трудовий статус. Багато хто в Україні чекає легалізації в Іспанії, як нового Пришестя, бо ж хочуть хоч раз на рік бачити своїх годувальників удома. У кожного ж дружина, діти, старенькі батьки, друзі, врешті-решт, безліч сімейних проблем, а нелегальні трударі додому приїхати не можуть — вдруге не виїхати.
— Перший «підводний риф» — для легалізації працедавець і наймач мусять надати в офіційні органи відповідний контракт. Тобто іспанець мав прийти разом з українцем і офіційно зобов’язатися забезпечити його роботою впродовж шести місяців, сплатити відповідні соціальні податки, а то й штраф. Багато господарів на це не зважилися, хоча раніше й обіцяли...
— І не через те, що українці — невправні чи ледачі працівники, а тому, що іспанські господарі надають перевагу вихідцям з інших країн і континентів...
— Конкуренти для нас вони не такі вже й великі, бо місцеві роботодавці, яким доводиться вибирати з африканців, північноамериканців, зупинять вибір насамперед на українцеві. Шанують за працьовитість, дисциплінованість, робочу кмітливість.
Судячи з усього, спрацював стереотип: якщо місцевий роботодавець десять років користувався послугами нелегалів, відповідно не сплачуючи податки, занижуючи оплату безправному найманцеві, то навіщо йому «зайве» розщедритися на соцстрах, пенсію. Одне слово, наша людина, прочекавши два—три роки легалізації, залишилася ні з чим, адже через обмежені терміни подачі документів вона просто неспроможна заручитися підтримкою іншого роботодавця. За моїми підрахунками, не менш як 30 відсотків від тих, хто готовий був легалізувати свій статус, не змогли з цієї причини подати повний пакет документів. Насамперед потерпіли наші жінки, які постійно працюють на хатній роботі і там проживають, а також сезонні робітники у сільському господарстві і будівництві.
Але це не впливає на рішення тих, хто легалізовує, — там дивляться на документи.
— Ці три місяці видалися для вас «гарячими» не лише як для одного з фундаторів федерації, а й як чи не єдиного тут правника, який знається на українському й іспанському законодавстві. Більшості з наших земляків дорогі іспанські адвокати недоступні. Та й багато тутешніх юристів, м’яко кажучи, у наших проблемах не розбираються, бо не вважають міграційну тему для себе актуальною. Тому не дивно, що весь шквал консультацій з приводу легалізацій довелося прийняти на себе вам.
— Завважу наперед, що на загальноіспанському рівні інформація на цю тему була, загалу вона доступна в принципі, але мовний бар’єр (наші практично іспанську пресу не читають) й інші проблеми завадили мігрантам достеменно знати повний перелік документів для легалізації, як і де їх оформити. Мало знати про вимогу надання контрактів, а й розуміти, які саме «проходять». У будівельників і в тих, хто доглядає літніх людей, вони різні. У контракті хатньої працівниці треба обов’язково вказати про 40-годинну зайнятість на тиждень, якщо менше — можуть бути проблеми.
Тому приблизно 80 відсотків наших заробітчан цікавилися шляхами легалізації свого заробітчанського статусу (а їх є кілька), можливостями заручитися тут і в Україні відповідним пакетом офіційних документів. А вже легалізовані наші співвітчизники переймаються проблемами сімейними — як запросити дружину, дітей, батьків. Тут також багато нюансів — батьки пенсійного віку чи ні, діти повнолітні чи ще школярі, і таке інше.
Та повернемось до «рифів», другий з них — прописка (реєстрація) мігранта за місцем мешкання. Нелегальний мігрант може не мати постійної роботи, але мусить бути зареєстрований за місцем мешкання. Якщо ти живеш тут п’ять років, а власник житла тебе не прописав відповідно до договору оренди приміщення — все, легалізаційної процедури не проходиш, бо ж як доведеш проживання у країні з такої ось дати — не пізніше сьомого липня минулого року.
Для багатьох наших безвиїзних земляків було технічною проблемою отримати у МВС України і довідку про несудимість.
— Прошу сказати, з якими іще питаннями, окрім, власне, легалізаційних, до вас звертаються наші співвітчизники тут. Вже з цього десятки сотні їхніх рідних матимуть уяву про важкий мігрантський хліб.
— Проблема, яку давно треба вирішувати на державному рівні, пов’язана з поновленням втрачених (загублених чи викрадених) закордонних паспортів громадян України. Не менш аніж раз на тиждень консультую з цих питань. Одразу з’ясовую: легал чи нелегал. У нелегала один вихід — їхати на Батьківщину, бо тут посольство не поновлює їм паспорти. Виходить, що такий український громадянин тут «двічі нелегал» — і для Іспанії, і для нашої держустанови. У людини є контракт, прописка, а паспорта немає. Без нього не легалізують. Поїде в Україну — втратить контракт і проживання, адже сюди не пустять... Цивілізованіші держави вирішують такі проблеми простіше, виходячи з інтересів громадянина, особливо того, хто подав довідку місцевої поліції про втрату чи викрадення документа.
— Якщо у нас, на Батьківщині, через очевидні перекоси, зокрема, у вищій освіті, дипломованих юристів уже надлишок, то тут правників зі знанням українського й міжнародного права вочевидь бракує. А попит на них чималий. Не маєте задумки створити тут власну, спеціалізовану для діаспори, адвокатську контору?
— Попит породжує пропозицію. Скажімо, звертаються наші заробітчани з приводу того, що їх «кинули» роботодавці — не розрахувалися за виконану роботу. Аби людина не впала у відчай і не наробила дурниць, достатньо розтлумачити, що іспанська держава настільки розвинена, що й такі випадки передбачила. Тому раджу: навіть якщо ви нелегал — звертайтеся до поліції. Вона має як вплинути на хазяїна, який використовує нелегальну робочу силу і не платить податків та зарплати. І не бійтесь, вас не депортують, якщо ви не скоювали серйозних правопорушень. Не хочете в поліцію — йдіть до об’єднаної профспілки — дуже сильної й авторитетної в Іспанії організації. Один дзвінок інспектора профспілки — не заплатиш, ми ідемо й будемо подавати в суд (навіть якщо ви не член профспілки). Роботодавцеві вигідніше розрахуватися.
Проблема не така вже й побутова. Більшість наших молодих співвітчизників знатурені суворою дійсністю в Україні, де заведено повертати борги часто силоміць. А тут інший мікроклімат — лишень підвищили голос, а боржник уже біжить із заявою до поліції: здирники! Спробуйте порозуміти обидві сторони, аби обійтися без кримінальних наслідків.
Одне слово, спокуса створити тут правничу фірму для обслуговування більш як ста тисяч клієнтів-українців, є. Одначе у нас є проблеми, що потребують вирішення на державному і міждержавному рівнях, і тому ми тут насамперед згуртувалися у потужну громадську організацію — Федерацію українських асоціацій Іспанії. Про це — окрема розмова.


Вів розмову Михайло БЕНЬ.

 


Мадрид.