Попри віддаленість і спекотливий клімат, іспанська земля продовжує приймати українців, які мають тут можливість заробити на шматок хліба для себе і для залишених в Україні сімей. Ліберальне законодавство, періодичні акції з легалізації чергових хвиль «чорних мігрантів», порівняно високі зарплати, близький нам менталітет іспанців і відсутність ксенофобії спонукають наших співвітчизників до «порту прописки» саме на землі Сервантеса.
Нещодавно в історію трудової міграції українців вписано нову сторінку. Наші співвітчизники в Іспанії, які кількісно помітно поступаються вихідцям не лише з латиноамериканських чи африканських країн, а й сусідньої Польщі, Болгарії, першими зуміли об’єднатися у Федерацію українських асоціацій у цій країні. Сторінку цю вписано за ініціативи наших земляків-однодумців, насамперед правника за фахом Вадима Плотникова — організатора і керівника одного з перших в нинішній Іспанії об’єднань українців-мігрантів. Заради загальної справи він з провінції переселився до Мадрида і нині постав на перехресті інтересів тутешніх українців.
Загальновідомо, наша іспанська трудова община — не найбільша, принаймні не така, як у Росії, чи Польщі або у Німеччині й навіть у ще віддаленішій Португалії, хоча в останній менші заробітки, менш перспективне для заробітчан законодавство... Точної кількості наших співвітчизників саме в Королівстві Іспанія назвати не може ніхто. Одні кажуть мало не про 400 тисяч українців-заробітчан, інші — у кілька разів менше.
В одному з правничих журналів Королівства Вадим Плотников опублікував аналіз «обмеженого контингенту українців-заробітчан» в Іспанії. Дві головні цифри вражають — за його підрахунками, в Іспанії більш як 100 тисяч наших співвітчизників, з них лише 20 відсотків трудяться легально. Як одній людині, не наділеній особливими повноваженнями, вдалося зібрати ці, можливо, і не повні, але дуже характерні дані? З цього й розпочалася наша розмова...

— 2000 року на півночі Іспанії, у провінції Астуріас, я створив асоціацію «Співвітчизники України», — каже Вадим Миколайович. — Там на той час проживало приблизно дві тисячі наших громадян. А скільки нас по всій країні — було невідомо. Щоб відповісти на це запитання, довелося зайнятися підрахунками впродовж двох років. Об’їздив всю країну, провели опитування серед наших земляків, проаналізували статистичні дані українських асоціацій в Іспанії. За результатами склав довідку, вона хоч і не офіційна, але мої дані загалом збігаються з даними іспанських офіційних органів та українського посольства, яке, до речі, з розумінням поставилося до нашої праці. Отож оперуємо цифрою про перебування тут 100 тисяч українців.
Певним підтвердженням повноти наших підрахунків можна вважати результати тримісячного — з 7 лютого по 7 травня нинішнього року — процесу легалізації нелегальних трудових мігрантів. Так ось, на цей черговий «акт доброї волі» іспанського уряду відгукнулися, тобто подали пакет необхідних документів, лише 22 тисячі українців. Це мало порівняно зі, скажімо, 400 тисячами пакетів документів на легалізацію, поданими заробітчанами з Еквадору. Сотні тисяч заяв надійшло від марокканців, колумбійців, венесуельців, далебі більше, аніж українці, подали поляки, румуни, болгари. Причини такої «пасивності» українців мені відомі, це тема окремої розмови, і я хотів би, щоб в Україні про це відали рідні й близькі наших робочих мігрантів і не «сподівались без надії».
— До цієї актуальної теми ми неодмінно повернемось, а передусім давайте уточнимо, чим і де, в яких регіонах Королівства наші співвітчизники легально і нелегально заробляють собі і дітям, а може, й онукам, на шматок хліба.
— Найбільше українців трудиться у східній і південній провінціях Королівства. Близько 35 тисяч чоловік — у Каталонії, Валенсії, Мурсії, на десяток тисяч менше — в Андалусії, Кастилії-ла-Манчі, двадцять тисяч — у Мадриді і довкола нього, а найменше — майже тисяча осіб — на Канарських і Балеарських островах. Така географія пояснюється насамперед родом зайнятості наших співвітчизників. Більш як 45 відсотків з нас працюють у сільському господарстві і на переробці сільгосппродукції — збирають цитрусові, виноград, оливкові... Ще 30 відсотків українців витребувані будівельною галуззю, зайняті на зведенні житла, прокладанні доріг.
— Попри усталену в Україні думку про те, що наші чарівні й працьовиті жінки їдуть за кордон доглядати немічних іноземців чи прислуговувати у будинках заможних «аборигенів», виходить, це не зовсім так?
— Прислугою в іспанських сім’ях заробляють на шмат хліба приблизно 15 відсотків наших земляків. Це, як правило, представниці найкращої статі. Багато їх чи мало на такій специфічній роботі, судіть з того, що жінки становлять 65 відсотків тутешнього українського контингенту. Тобто приблизно 50 тисяч наших жінок і дівчат заробляють на прожиття своїх залишених в Україні сімей далебі важчою працею, насамперед у виробництві. А це вже багато про що свідчить. До речі, серед українок тут лише 5 відсотків віком до 20 років, і стільки само старших за 45 років. Переважна більшість — 35-45 літніх, здатних передусім до фізичної праці.
— Судячи з вашої статистики, поширений на берегах Дніпра міф про «відплив мізків» також не характерний для сучасної хвилі української міграції на Піренеї?
— Не готовий зараз оперувати статистикою про перебування тут вузькопрофільних науковців, зайнятих у високотехнологічних галузях. Але знаю, що приблизно 10 тисяч з українських трудових мігрантів мають вищу освіту, ще 20 тисяч — середню спеціальну. Це таки солідний «мозковий капітал» України, який знадобився б насамперед у нас на Батьківщині. Особливо, коли зважити, що вони змушені працювати не за фахом. І це, як ви мали можливість пересвідчитися, стосується не лише осіб з вищою освітою, а й фахівців найпоширеніших професій. Скажімо, тут чимало українських водіїв з солідним, навіть 30-річним водійським стажем, зокрема, професіонали-«далекобійники». Одначе не лише працювати за кермом, а й просто водити приватне авто їм не так вже й просто. Відповідно до місцевого законодавства, українські посвідки водія тут чинні упродовж півроку з часу в’їзду в Іспанію. Чому б на міждержавному рівні не домовитися про взаємовизнання водійських посвідчень, виданих в Іспанії й Україні?
Це одне з низки надважливих для життя українців-емігрантів питань, яке наші співвітчизники порушують на зібраннях різних рівнів, відтак і на останньому форумі представників українських асоціацій. Те саме стосується виданих в Україні освітніх дипломів, сертифікатів й інших документів.
Таких проблем, що потребують вирішення на урядовому і міждержавному рівні, чимало. Найперша — підписання довгоочікуваної трудової угоди між Україною й Іспанією, яка кардинально поліпшила б правове, соціальне становище наших заробітчан в Іспанії. Українці одні з перших тут усвідомили прислів’я про те, що гуртом і батька бити легше. Тому й об’єднуються. На яких підставах, задля вирішення яких наболілих проблем — саме про це ми вестимемо мову з паном Вадимом Плотниковим — чи не єдиним нашим правником-практиком й чільником української громади у Королівстві Іспанія, у наступних публікаціях на цю тему.


Вів розмову Михайло БЕНЬ.


Мадрид.