Питання визріло: Лисичанський НПЗ потрібно повернути державі!

Сьогодні українське суспільство рішуче виступає за відновлення порушених майнових прав — на це, зокрема, недвозначно вказують результати соціологічного опитування, проведеного на початку травня Київським міжнародним інститутом соціології, за яким 71,3 відсотка громадян висловилися за перегляд підсумків приватизації стосовно стратегічних підприємств, незаконно привласнених дуже вузьким колом осіб.
Адже переважна більшість громадяни стали власниками присадибних ділянок та порожніх «ваучерів», тоді як 60 відсотків найприбутковіших галузей опинилися в руках приблизно двохсот родин, груп та кланів. І сьогодні ці клани, «витрусивши» державні кишені та зосередивши у своїх руках базові галузі, безсоромно залазять до кишень громадян.

Одним із кричущих прикладів масового пограбування громадян є ситуація на ринку нафтопродуктів — держава, віддавши за безцінь загальнонародне надбання — вітчизняні нафтопереробні підприємства — просто неспроможна ліквідувати дефіцит пального. Бо ситуація на ринку нафтопродуктів — це наслідок непродуманої, з порушенням законодавства, приватизації українських нафтопереробних заводів, одним з яких є Лисичанський НПЗ. Будучи дуже добре ознайомленим з обставинами його «приватизації», я не раз заявляв, що «ЛиНОС» потрібно повернути державі. При цьому я не стверджую, що НПЗ потрібно «забрати» з порушенням закону. На мою думку, його приватизація проходила з тотальним порушенням законів та судових заборон, тому сьогодні є безліч юридично значущих підстав, кожна з яких достатня для повернення НПЗ у державну власність. Тоді не виникатиме потреби будувати новий НПЗ, і знову за народні кошти. Тим паче що у держави сьогодні просто немає «зайвих» щонайменше трьох мільярдів доларів для нового будівництва — для прикладу, саме таку суму планує витратити Татарстан для будівництва набагато меншого, ніж «ЛиНОС», НПЗ —він перероблятиме 7 мільйонів тонн нафти, тоді як у Лисичанську навіть сьогоднішні потужності становлять 16 мільйонів тонн нафти.
Тепер трохи історії. Юридичних підстав для повернення «ЛиНОСу» у державну власність вистачає, проте поставлені запитання (про участь у конкурсі двох пов’язаних між собою осіб, про заниження більш як у сто разів вартості майна нафтопереробного комплексу Лисичанського НПЗ, про ігнорування Фондом держмайна судових рішень та прав кредиторів) досі без відповіді. Це змусило мене звернутися до Кабінету Міністрів, Генпрокуратури, СБУ та Фонду держмайна із депутатським запитом, адже сьогодні й сама держава має бути зацікавлена в отриманні чіткої відповіді.
Про що йшлося у депутатському запиті? Наприклад, мене цікавить, хто відповість, чому «ТНК-Україна» за 67,41% акцій одного з найбільших у Європі НПЗ сплатила лише 53,1 мільйона гривень, або близько 10 мільйонів доларів, тоді як напередодні приватизації це підприємство оцінювали щонайменше в 1 мільярд 200 мільйонів доларів?
Чому перед приватизацією не було зроблено належної оцінки майна заводу, адже незадовго до приватизації тільки на будівництво поліпропіленового виробництва було витрачено 181 мільйон доларів?
Чому в інших країнах менші за потужністю НПЗ продають за один-два мільярди доларів, до того ж перед майбутніми власниками виставляють чіткі антимонопольні бар’єри. Зокрема, уряд Туреччини, продаючи 66% аналогічного за потужністю нафтопереробного холдингу «Тupras», хотів за цей пакет близько 2 мільярдів доларів, причому майбутній покупець не здобував права на роздрібну торгівлю нафтопродуктами, за рахунок якої нафтопереробники отримують найбільші прибутки та отримують можливість тиснути на ринок пального. Чому за 53 відсотки меншої за потужністю Литовської нафтопереробної компанії «Mazeіkіu Nafta» хочуть отримати 1—1,5 мільярда доларів, а не 10 мільйонів, як це мало місце у випадку з «ЛиНОСом»?
Чому приватизацію провели під час судової справи про банкрутство, що порушило права українських кредиторів, а під час післяприватизаційних маніпуляцій із майновим комплексом НПЗ — майнові права тисяч дрібних акціонерів, котрі придбали акції «ЛиНОСу» за приватизаційні сертифікати?
Хто компенсуватиме завдані їм збитки? Знову держава? Адже арешти українських «Русланів» за борги «ЛиНОСу» — це лише початок майнових претензій до держави Україна. Хто за це відповідатиме?
Принагідно нагадаю, що перед приватизацією Фонд держмайна, звертаючись до Вищого арбітражного суду з проханням (зауважу, із незаконним проханням) зняти судову заборону на відчуження державного пакета акцій ВАТ «ЛиНОС», зазначав, що умови проведення конкурсу передбачатимуть погашення переможцем всієї кредиторської заборгованості НПЗ. Але після незаконного розблокування пакета акцій Фонд держмайна відразу забув про свою обіцянку. Тож на сьогодні відповідальність за 1 мільярд кредиторської заборгованості «ЛиНОСу», по суті, лягла на плечі держави. Проте цим «благодійність» державних (?) чиновників не вичерпується — наша щедра держава ще й «вибачила» багатомільйонну податкову заборгованість та заборгованість перед державними структурами!
В ім’я якої мети це робилося? Шукали власника, котрий забезпечить ефективну роботу Лисичанського НПЗ? Гадаю, що ні. Про яку ефективну роботу можна говорити, коли підприємство, яке переробляло майже 24 мільйони тонн нафти на рік, за умовами конкурсу зобов’язалося переробляти лише 4 мільйони тонн? Сьогодні така «ефективність» роботи НПЗ уже загрожує національній безпеці України — особливо якщо врахувати, що під час посівної нові власники взагалі зупинили виробництво.
То в чому тоді полягає ця «ефективність»? Може, в отриманні новими власниками «ЛиНОСу» сумнівних надприбутків? Недарма ж у 2001 році тодішній Прем’єр-міністр Анатолій Кінах навіть змушений був звертатися з поданням до Конституційного Суду, у якому зазначав, що Лисичанський НПЗ, використовуючи юридичні лазівки, не сплатив у 2001 році багатомільйонні акцизні збори. Чому б тоді сьогоднішньому першому віце-прем’єру А. Кінаху не поцікавитися, які схеми «мінімізації» податків ТНК застосовувала у наступні роки? Проте це вже стосується відшкодування збитків, завданих економіці України внаслідок діяльності ТНК.
А найголовнішим та базовим питанням є повернення у державну власність пакета акцій ВАТ «ЛиНОС», оскільки, на мою думку, його продаж було здійснено із грубими порушеннями чинного законодавства України, кожне з яких є самостійною підставою для визнання комерційного конкурсу незаконним. Саме про це йшлося у матеріалах мого депутатського запиту, підкріпленому достатньою кількістю документів. Достатньою хоча б для того, щоб Фонд держмайна, якщо він справді захищає інтереси держави, провів відповідне розслідування.
Однак 25 березня 2005 року все ще голова Фонду держмайна Михайло Чечетов надіслав на мій запит відповідь, у якій, зокрема, на запитання, як могло статися, що в конкурсі брали участь пов’язані між собою особи (що, безперечно, не могло не призвести до заниження вартості пакета акцій більш як у сто разів), відповів, що «чинним законодавством не передбачено будь-яких обмежень участі у конкурсних процедурах пов’язаних між собою юридичних осіб» (!!!).
На мою думку, така відповідь можлива лише за умови, що насправді колишній голова Фонду держмайна М. Чечетов, перебуваючи на високій державній посаді, захищав не державні, а, скоріш, приватні інтереси.
У зв’язку з цим 18 травня 2005 року я звернувся до відповідних державних органів із повторним депутатським запитом, у якому ще раз наводжу юридичні підстави, які дозволяють Кабінету Міністрів та Генпрокуратурі звернутися до суду із позовом про повернення «ЛиНОСу» у державну власність.
На мій погляд, наведені в запиті факти дають змогу вирішити питання повернення «ЛиНОСу» «в рамках відповідних процедур та в жорсткому правовому полі» —саме таке було побажання стосовно Лисичанського НПЗ, висловлене першим віце-прем’єром А. Кінахом на сторінках російської газети «Комерсант» 17 травня цього року. Такої ж позиції — позиції законності —дотримуюсь і я. Для цього потрібне одне — звернення Генпрокуратури із позовом до судових органів, бо викладені в депутатському запиті докази свідчать, що умови конкурсу з продажу пакета акцій ВАТ «ЛиНОС» та процедура його проведення суперечать вимогам чинного законодавства України, а сам Договір купівлі-продажу пакета акцій ВАТ «ЛиНОС» та Додаток до нього не можна вважати дійсними.
У цьому твердженні я виходжу із таких, наведених у матеріалах депутатського запиту, юридичних підстав. Зокрема, під час приватизації було зігноровано судову заборону вчиняти будь-які дії з відчуження акцій ВАТ «ЛиНОС», які перебувають у державній власності, на період вирішення справи про банкрутство ВАТ «ЛиНОС» по суті і на момент приватизації «ЛиНОСу» ця заборона була чинною, бо її скасування за клопотанням Фонду держмайна особисто головою ВАСУ Дмитром Притикою без будь-якого судового розгляду було і є незаконне.
Було порушено вимоги п.15 Положення про порядок проведення конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ, створених у процесі приватизації, тому що оприлюднені умови конкурсу не відповідали рекомендаціям Фонду держмайна. До прикладу, це стосується вимог щодо збереження досягнутих ВАТ «ЛиНОС» номенклатури та обсягу виробництва основних видів продукції та щодо забезпечення поставок сировини в обсязі, необхідному для ефективної роботи підприємства, яка мала б становити щонайменше 16 млн. тонн нафти, причому на чітко визначену перспективу. Мало того, Фонд держмайна просто зігнорував обов’язкову вимогу продажу пакета акцій стратегічного підприємства виключно «промисловому інвестору», оскільки обидва учасники конкурсу (ТОВ «Продінторг» та ПІІ «ТНК-Україна») не могли бути визнані промисловими інвесторами, адже за весь період своєї діяльності, аж до приватизації, не виробляли продукцію, аналогічну продукції «ЛиНОСу».
Так само умови конкурсу на порушення рекомендацій не передбачали вимоги щодо зобов’язання покупця погасити всю кредиторську заборгованість ВАТ «ЛиНОС». Організатори конкурсу не дотрималися вимог Положення про порядок проведення конкурсів з продажу пакета акцій ВАТ, створених у процесі приватизації, щодо продажу пакета акцій стратегічних підприємств виключно промисловому інвестору. Мало того, в умовах конкурсу взагалі відсутні обов’язкові(!) кваліфікаційні вимоги щодо промислового інвестора.
Не відповідає дійсності і визначена Фондом держмайна початкова ціна пакета акцій ВАТ «ЛиНОС», оскільки оцінку здійснено на підставі недостовірних даних бухгалтерського обліку ВАТ «ЛиНОС» та одного з двох варіантів (!!!) оприлюдненої фінансової звітності ВАТ «ЛиНОС». Отож показники господарської діяльності ВАТ «ЛиНОС», наведені в Інформаційному повідомленні, цілковито не відповідають інформації про фінансово-господарську діяльність, що публікується емітентами у друкованих виданнях за 1998, 1999, 2000 роки.
Наприклад, згідно із звітами аудиторської компанії за 1998 і 1999 роки та на 30.06.2000 року, встановлено, що бухгалтерський облік ВАТ «ЛиНОС» ведеться неправильно, а до фінансової звітності не включене майно (вартість якого керівництво вважає незначним) на суму 161,9 млн. дол. США та ін. Зауважу, що саме це майно стало причиною судового позову компанії «TMP Енерджі» та призвело до арештів українських літаків за кордоном. Нещодавно Україна, щоб уникнути нових арештів літаків, навіть змушена була відмовитися від їх демонстрації під час авіасалону в Ле Бурже. Що спричинило таку ситуацію? Саме оця «незначна» сума в 161,9 млн. доларів. Сьогодні, якщо виходити з повідомлення Фонду держмайна від 27 травня 2005 року, там нарешті з’ясували, що після встановлення повного контролю над «ЛиНОСом» російська нафтова компанія привласнила чуже модернізоване обладнання. Проте виникає логічне і правомірне запитання: як сталося, що модернізоване обладнання привласнила ТНК, а розплачуватися за нього має держава Україна в особі Фонду держмайна? Часткову відповідь на це запитання дали самі представники «ТНК-Україна» — в інтерв’ю газеті «Факты» від 09.04.2002 року директор правового департаменту ПІІ «ТНК-Україна» Джаваншир Солтанов заявив: «Внаслідок грамотних дій юристів, котрі представляли інтереси «ЛиНОСу», процес було розбито на дві частини. Перша — вимоги ТМР до «ЛиНОСу», друга — до Фонду держмайна. Проаналізувавши представлені документи, суд дійшов висновку, що приватизований «ЛиНОС» не є правонаступником тих зобов’язань, якими був зв’язаний НПЗ до приватизації». Он як попрацювали юристи ТНК і попереднє керівництво Фонду держмайна під час складання договору купівлі-продажу пакета акцій «ЛиНОСу» — майновий комплекс перейшов до ТНК, а боргові зобов’язання до Фонду держмайна!
Схоже, що нове керівництво фонду розібралось у ситуації: в його офіційному повідомленні зазначається, що «за участю представників зацікавлених відомств і міністерств Фондом державного майна було проведено перевірку наявності на «ЛиНОСі» модернізованого обладнання та встановлення факту проведення модернізації. Грунтуючись на висновках перевірки, «Лисойлом» (його співзасновником є компанія «ТМР Енерджі», за позовом якої заарештовано українські «Руслани») подано позов до Господарського суду Луганської області до відповідачів: «ЛиНОС» та ЗАТ «Линік» щодо стягнення збитків у розмірі 1 мільярд 432 мільйони 869 тисяч 566 гривень та зобов’язання надати можливість використання модернізованого обладнання. Фонд держмайна виступає третьою особою на стороні позивача». Реакція ТНК не забарилась. Як повідомило 7 червня 2005 року агентство «Інтерфакс-Україна», дирекція зі зв’язків з громадськістю «ТНК-БР Україна» заявила, що компанія «здивована позицією ФДМ», котрий, на її думку, трактує власні судові процеси з «ТМР Енерджі» як наявність заборгованості «ЛиНОСу» перед державою. Замість цього ТНК-БР пропонує об’єднати зусилля всіх сторін, включаючи ФДМ і АНТК ім. Антонова у спільній протидії претензіям ТМР. Чи не досить уже нам «допомоги» юристів ТНК, внаслідок якої наше майно стало їхнім, а боргові зобов’язання перекладено на державу? Гадаю, що досить. Окрім необхідності відновлення порушених прав держави, ця обставина ще раз засвідчує недостовірність Інформаційного повідомлення про господарсько-фінансову діяльність ВАТ «ЛиНОС», а отже, є підставою для скасування конкурсу з продажу пакета акцій ВАТ.
Не менш кричущим фактом нехтування процедурою приватизації є факт порушення кінцевих строків прийняття конкурсних пропозицій — згідно з Інформаційним повідомлення Фонду держмайна конкурсні пропозиції мали надійти не пізніше 18 червня 2000 року, однак конкурсна пропозиція від майбутнього переможця конкурсу — ПІІ «ТНК-Україна» надійшла 20 червня 2000 року, тобто із простроченням, яке, відповідно до норм чинного законодавства, не може бути поновлене. Цей факт мав би означати автоматичне недопущення «ТНК-Україна» до конкурсу, а сьогодні вимагає скасування його результатів.
Йдемо далі. Фонд держмайна не виконав судову заборону на проведення самого конкурсу, адже на час його проведення (26.06.2000 р.) та на час затвердження підсумків мала місце передбачена чинним законодавством судова заборона на здійснення таких дій, отже, відповідно до вимог статті 248-4 ЦПК України, і сам конкурс та укладений договір не є законними.
Та, схоже, чиновники були настільки впевнені у власній безкарності, що свідомо порушили вимоги антимонопольного законодавства і процедуру проведення комерційного конкурсу з продажу пакета акцій стратегічного підприємства, оскільки обидва претенденти були пов’язані відносинами контролю з ВАТ «Тюменська нафтова компанія», обидві юридичні особи перебували під контролем однієї фізичної особи — значить, комерційний конкурс із продажу пакета акцій ВАТ «ЛиНОС» Фондом держмайна і фактично, і юридично не можна вважати комерційним конкурсом. Тож уже не дивуєшся, що договір купівлі-продажу пакета акцій ВАТ «ЛиНОС» та додаток до нього (на порушення положення про порядок проведення конкурсів з продажу пакетів акцій ВАТ, створених у процесі приватизації) складався не на підставі типового договору купівлі-продажу, а в довільній формі, що також суперечить визначеному законом порядку. Саме ця довільна форма дала змогу разом з укладенням договору купівлі-продажу акцій ВАТ «ЛиНОС» того ж дня підписати додаток до нього, яким було суттєво змінено умови договору купівлі-продажу, зокрема порушено вимоги положення про порядок проведення конкурсів стосовно незмінності фіксованих умов конкурсу та допущено можливість оплати зобов’язань покупця за рахунок коштів, що будуть отримані внаслідок діяльності ВАТ та ін. Але покупець порушив навіть цей, складений у довільній формі, договір і не дотримався умови стосовно збереження профілю діяльності та основної номенклатури продукції ВАТ «ЛиНОС», адже за даними статистичної звітності з серпня 2002 року власне ВАТ «ЛиНОС» продукцію не випускає, а профіль його діяльності змінено на невиробничий. Тому що всі виробничі потужності було виведено до сумнівної структури «Линік», а власне ВАТ «ЛиНОС», акціонерами якого були десятки тисяч громадян України, зайняв «куток» у приміщенні дитсадка. Таким чином, було порушено ще й права міноритарних акціонерів — громадян, котрі придбали акціії «ЛиНОСу» за приватизаційні сертифікати. Хто захиситить їхні інтереси?
Але що там інтереси та права громадян, коли новий власник, отримавши за 10 мільйонів доларів НПЗ, котрий коштує щонайменше 1,2 мільярда доларів, не поспішав виконувати навіть мінімально обумовлені зобов’язання? Знову звернуся до офіційного повідомлення Фонду держмайна від 27.05.2005 року: «Виконання деяких умов договору викликає занепокоєння з боку Фонду. Це стосується умови договору з погашення ВАТ «ЛиНОС» залишку заборгованості по кредиту банку «West LB», на умовах, погоджених з кредитором. (...) Фактично з моменту укладення договору купівлі-продажу власником таке погашення не забезпечувалось. Наявне лише листування з різними кредиторами щодо можливих умов її погашення». І лише після цього 21 червня «ТНК-Україна» погасила заборгованість перед Міністерством фінансів.
Зазначу, що досі жоден суд не розглядав по суті цей, далеко не повний, перелік допущених під час проведення комерційного конкурсу з продажу пакета акцій ВАТ «ЛиНОС» порушень законодавства. Після відповідних резолюцій колишніх керівників держави суди протягом 2000—2003 років з різних причин відмовляли у розгляді відповідних позовів. Бо за спиною приватизаторів стояли високопосадові лобісти такої антидержавної політики. Але, врешті-решт, той факт, що відмови у розгляді позовів стосовно приватизації ВАТ «ЛиНОС» були незаконними, у листопаді 2002 року та на початку 2003 року було встановлено чинними ухвалами Апеляційного суду м. Києва. Саме тому сьогодні Генпрокуратура має всі підстави звернутися до суду та відновити справедливість і законність.
Адже внаслідок незаконної приватизації ВАТ «ЛиНОС» та продажу пакета акцій НПЗ за безпрецедентно низькою ціною державі було завдано збитків на суму близько 1 мільярда доларів. Одночасно на плечі держави було перекладено відповідальність за майже 1 мільярд гривень боргу перед кредиторами — деякі з цих боргів уже визнані міжнародними судами, що спричинило закордонні арешти українських літаків та кораблів.
Ще одним наслідком незаконного конкурсу стало узалежнення українського ринку нафтопродуктів від приватного бажання чи небажання монополістів, котрі, здобувши контроль над спільним надбанням народу, продовжують отримувати казкові прибутки, залишаючи решту суспільства у злиднях. Сьогодні настав час чесно й відверто відповісти на поставлені питання і повернути «ЛиНОС» у власність усього народу.
Юридичних, базованих на Конституції та законах, підстав для такого кроку вистачає. Тим паче що й політична сила, яка прийшла до влади, обіцяла діяти в інтересах народу. Адже хіба в народних інтересах чергові мільярдні витрати народних коштів на будівництво нового НПЗ, у той час як забрані в народу потужності не використовуються й на 50 відсотків? На мою думку, питання визріло остаточно — Лисичанський НПЗ потрібно на законних підставах, правовим шляхом повернути державі. Генеральна прокуратура має достатньо юридичних підстав вимагати через суд визнання недійсними актів, які стосуються приватизаціїї ВАТ «ЛиНОС».
Водночас хочу застерегти від можливого юридичного лукавства: в юриспруденції є таке поняття, як преюдиція — коли відомості, встановлені на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, не потребують додаткового доказування. Тож Генпрокуратура має звернути увагу на небезпеку створення штучної ситуації, коли, наприклад, якийсь міноритарний акціонер «ЛиНОСу» подасть (чи, може, вже подав) до суду аналогічний позов про визнання комерційного конкурсу з продажу НПЗ недійсним з тих чи інших причин і програє його. Але якщо врахувати, що встановлені в суді відомості наступним судом не перевіряються, то Генпрокуратура може бути поставлена перед фактом, що вже є рішення суду, яким встановлено певні факти, котрі мають суттєве значення. У цьому випадку я висловлюю лише припущення, але роблю це для того, щоб воно не стало реальністю. Гадаю, що Генпрокуратура зуміє убезпечитися від такого юридичного крутійства і захистить інтереси держави.

Василь СІРЕНКО, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України, народний депутат України.