Ось і канула в Лету 60-та весна Перемоги. Недавнє свято стало історією. Зачохлені фанфари й закинуті у дальні шухляди урочисті промови вже потроху почали припадати «ювілейним» пилом. Відзвітувавши про «всеосяжну чуйність і турботу» до сивочолих героїв фронту і тилу, влада вкотре сховалася за звуконепроникними дубовими дверима, щоб за рік знову явити свою «ясновельможну» присутність на наступних урочистостях у повній «парадній красі».
«Ощасливлені» цією трихвилинною «увагою», до «кращих часів» повісили на гвіздки свої парадні мундири й ветерани-визволителі й укотре залишилися наодинці зі своїми застарілими і новими болячками. І, як раніше, по їхніх обличчях, ні-ні, та й скотиться скупа сльоза відчаю та немічності: їх знову відправили в однорічну «відпустку», яку поміж собою вони сумно охрестили «відпусткою-забуттям».
Формально їм начебто і скаржитися немає на що. Адже згідно із Законом України «Про статус ветеранів війни та гарантії їх соціального захисту» усіляких пільг держава надала їм чимало. Жити б та дякувати «сердешній благодійниці». За однієї, правда, умови: якби прийняті закони ще й неухильно виконувалися. Передусім стосовно найчисельнішої на сьогодні когорти серед ветеранів — учасників війни та членів родин померлих інвалідів війни. На жаль, здебільшого паперові укази та постанови тільки декларують права. Як можна назвати благодійницькою «щедрість» держави, яка на рік виділяє чотирьом тисячам з лишком ветеранів і учасників війни Сумщини аж... 100 санаторно-курортних путівок?
Сьогодні редакційна пошта щодня приносить з усіх куточків України ветеранські листи, сповнені болю й незаслуженої образи за бездушність держави до своїх колишніх рятівників. Одного з них надіслала сумчанка, вдова фронтовика-інваліда, сама безпосередній учасник війни, інвалід 1-ї групи Людмила Чеглакова. Наша давня шанувальниця написала до «Голосу» після того, як у номері від 7 квітня ознайомилася з таблицею, в якій розписані пільги, законодавчо закріплені за ветеранами.
«Коли у наш дім прийшла війна, мені виповнилося лише 14 років, — пише Людмила Гнатівна. — Тому не довелося з гвинтівкою в руках наперевваги ходити в атаки і гранатами підривати ворожі танки. Однак за два роки окупації настраждалися — не приведи, Господи, нікому. Аби німці силоміць не відправили на невільницьку працю до рейху, майже півроку вдвох з матір’ю «кочували» по підвалах і погребах знайомих. А скільки страху натерпілася, потайки від німців передаючи полоненим червоноармійцям вузлики з їжею...
Одразу після визволення Сум у 43-му, разом із сотнями своїх однолітків, яким удалося вижити під час гітлерівської окупації, як могла відбудовувала сплюндроване фашистами місто. У 45-му вийшла заміж за офіцера-танкіста Анатолія Чеглакова, про якого «Голос України» кілька років тому на своїх сторінках надрукував розповідь «Я живий, мамо!»
Та життя швидкоплинне. Окупаційні «походеньки» сирими і вогкими льохами 22 роки тому обернулися для жінки інвалідністю 1-ї групи. Невдовзі після цього помер від ран її чоловік. Відтоді у 78-річної Людмили Гнатівни фактично одна радість — її спогади, які дедалі частіше витісняє із серця незаслужена образа.
Ні, колишня скромна трудівниця не претендує ні на царські палати, ні навіть на князівські. Її бажання набагато скромніші. Найзаповітніше з них — загальнодержавна повага до неї і таких, як вона, ветеранів, що віддали свої сили на вівтар відбудови Вітчизни.
Як учасник війни і вдова померлого інваліда-фронтовика, Людмила Чеглакова підпадає під пункт 9-й вищезгаданого Закону України «Про статус ветеранів війни і гарантії їх соціального захисту», яким передбачено «... першочерговий ремонт житлових будинків і квартир цих осіб».
— В інших містах, можливо, цей закон і діє, але не в Сумах, — журно зітхає Людмила Гнатівна. — Про який ремонт може йти мова, коли з часу здобуття Україною самостійності жодна чиновницька нога навіть не наблизилася до порогу моєї квартири. Всі вони обходять мене десятою дорогою, наче   тут живе прокажена. Я не вимагаю євроремонту. Мені аби підлатати перекошений ганок, струхлявілі вхідні двері та гнилу підлогу на кухні і ванній кімнаті. Щоразу, коли заходжу туди, боюся, що це мій останній «вихід» у світ...»
... На вхідних дверях будинку № 7 по вулиці Маяковського, що в Сумах, золотом виблискує табличка з написом: «Тут проживає учасник Великої Вітчизняної війни». Сподіватимемося, що цей напис прочитають представники нової сумської влади. І не тільки прочитають. А й уперше за останні три з половиною десятиріччя нарешті виконають свій обов’язок: допоможуть ветеранові з ремонтом квартири. Щоб відтануло бодай одне ветеранське серце. А потім, дай Боже, друге, п’яте, двадцяте...

Суми.