У злиденні п’ятдесяті ми, повоєнні хлопчаки, звичайно, грали у війну. Війну ми знали не по телебаченню, як нині — адже телевізор з екраном у піваркуша паперу був у наших комуналках такою самою рідкістю, як і крихітний «Москвич» у нашому дворі, що належав справжньому щасливчику — кульгавому від ран літньому полковникові. Війна генетично ввійшла в наші клітини від батьків, які Божим промислом вціліли у всесвітній бійні, яка час від часу прокочується світом, щоб солдатськими чобітьми втоптати у криваву багнюку незбагненний злет людського генію, доброту й милосердя у людських серцях, щоб учинити наругу над паростками праведності в людських душах. Аналізуючи прожите, розумієш, що ми, діти, були для наших батьків безпосереднім підсумком пережитої ними війни, котра підсвідомо стала невід’ємною складовою і нашої власної долі.
Моя сім’я звичайна тим, що мої батьки, тесть та теща були простими сільськими дітьми, які, як і мільйони їхніх однолітків, мусили пройти крізь пекельні випробування, але й типова тим, що кожний з цих дорогих мені людей гідно проніс крізь життя шляхетні принципи, успадковані від свого родоводу. А звичайною вона є тим, що обидві подружні пари побралися під час воєнного лихоліття, отож пропоновані сімейні хроніки є по суті хроніками воєнними.
Мій батько, юний старший лейтенант Василь, перебував у госпіталі після поранення. Моя мати, медсестра Зоя, працювала у госпіталі, щоб врятувати від голоду свою матір, сестру та брата (старші брати були на фронті). Батько, який до війни закінчив у Харкові газетне училище, пропадав у бібліотеці (госпіталь розлаштували в школі) і, мабуть, не випадково зацікавив співучу госпітальну поетесу Зою. Мине час, і зворушливий вірш матінки на честь визволення Києва надрукують у самій «Красной Звезде».
Тут вони і закохалися, як це мусить статися з молодими людьми в житті, а не тільки в кіно.
До госпіталю навідувався легендарний командарм Іван Данилович Черняховський, сам молодий і красивий — такими молодими командармами бувають лише на війні. Молодий генерал милувався романтичною юною парою, жартував, що якби біля Зої був не старший лейтенант Вася, то обов’язково посватав би за неї свого брата-полковника.
Матінка моя має першу групу крові, придатну для переливання для всіх, і тому в разі термінової потреби віддавала кров пораненим, всього за війну — вісім літрів!..
Батько, маючи хист і освіту журналіста, на фронті не написав жодного рядка і дуже рідко розповідав про війну. Здається, ця тема була в його літературній творчості табу. Можливо, через те, що правда про війну така гірка і безкомпромісна, що писати й говорити про це потрібно або все, або нічого. Але говорити про все у відомі нам часи означало не сказати врешті нічого. Одна з нечисленних усних воєнних оповідей батька. Був у нього фронтовий товариш — особіст. Робив свою справу чесно: боровся з проявами людських вад, які у фронтових умовах важили за справжні злочини. Але коли підлий донощик зводив наклеп на чесну і мужню людину, він, ризикуючи власним життям, викликав того серед ночі і попереджав, яким чином відвести біду. Прізвище цієї праведної людини Дяченко, очевидно, предки його одержали не випадково, а за дяку від людей за добрі вчинки. Або такий епізод. Старший лейтенант Большак вів роту фронтовою дорогою через засніжене по груди поле. Було сонячно й тихо, тож при швидкій ході на міцному морозі солдатам було парко. Підкотила штабна «Емка», і рота увім’ялася в сніговий бруствер, щоб пропустити начальство. Проте легковик зупинився, і звідти вискочив якийсь комісар високого рангу. Сам собою плюгавенький, але дуже високого гонору. Комісар верещав, матюкався і тицькав пістолетом батькові в обличчя, мовляв, як він смів дозволити солдатам зав’язати вуха на вушанках, через що вони можуть відморозити вуха. Комісар погрожував розстріляти безпорадного командира за хоча б одне відморожене солдатське вухо. Вуха ті були негайно врятовано, але коли «Емка» розчинилася в білій імлі, батько знову скомандував вчинити за принципами здорового глузду. Як незабаром з’ясувалося, йому «поталанило» особисто познайомитися у такий дикий спосіб із самим грізним Мехлісом.
За війну батько тричі був поранений, нагороджений орденами та медалями, але вважав, що найбільше важила медаль «За відвагу», одержана в 1942-му. Тоді таку нагороду призначали за достеменну відвагу.
Мамин брат, Антонін Петрович, був призваний буквально зі шкільної лави. Потім півроку прискореного військового навчання, і під Сталінградом молодший лейтенант поліг смертю хоробрих у першому в своєму житті бою. Про його фронтову долю мої батьки дізналися з військового архіву і побували біля братської могили у Сталінграді, де на стелі вибито його ім’я.
На війні батьки побралися. Разом визволяли Україну, Польщу і зустріли День Перемоги в Чехословаччині.
Воєнна доля мого тестя й тещі така само типова, як і неповторна.
До війни юний Стьопа навчався у столичному політехнічному, захоплювався україністикою, не розлучався з «Кобзарем». Як і більшість романтичних юнаків, вів щоденник. Якось занотував думку: дивина, по радіо і в газетах вирує інформація про вражаючі успіхи колгоспного ладу, а на рідній Сумщині на канікулах бачив злидні і похмуру непідйомну працю. Вочевидь, Стьопа був у стукачів «під ковпаком», і бурхливі комсомольські збори факультету виключили його з комсомолу (з інституту водночас автоматом). Одна завзята пропонувала з ним не панькатися, а передати до НКВС. Але секретар комсомольської організації не дав занапастити хлопця, а відбився від кровожерливої комсомолки запевненнями на кшталт того, що Стьопа, мовляв, по суті, наш, пролетарський, а хто з нас, як кажуть, не спотикався об гострі камені класової боротьби?..
Так і сталося: через рік «блудного сина» поновили в інституті, і диплом рідкий тоді представник «несоюзної молоді» одержав за кілька днів до війни. У військкоматі молодого інженера зарахували в суворо засекречену команду — навіть райвоєнком не відав, у які війська набирають лише самих інженерів, і тому не наважувався направляти туди тих, кого мусив рятувати від передової, як кажуть, по блату. Виявилося — у щойно створені ракетні. Півроку навчання десь на Уралі, і ось уже Степан довчається у Москві. Там у трамваї побачив однокласницю Марію, з якою вчився у школі в Горлівці. Та чомусь відсахнулася від нього геть, але юнак наздогнав землячку, від якої дізнався, що батько її, директор школи, репресований, а наречений, дізнавшись, почав її уникати. Але Степан був щирої вдачі і ось уже в нечасті хвилини відпочинку він з неодмінним «Кобзарем» під пахвою — частий гість у студентському гуртожитку, де Марія познайомила його з Валею, яка врешті стала й моєю тещею.
У бій Степан Токар вступив у Сталінграді. Вогняна смужка лівобережної землі так і не скорилася фашистам, але страшною надвисокою ціною. Ті, хто вижив, були обранцями долі. Якось командир запитав у молодого офіцера: «Степане, ти воюєш не шкодуючи сил, як мусить воювати справжній комуніст — а сам безпартійний?» Прийняли Степана Токаря в партію хутко, а от затверджували по-іншому. Річ у тім, що політуправління розташовувалося на правому березі Волги, і комісари могли перепливати на лівий берег лише вночі, та й затримуватися там до ранку було смерті подібно. А захисники міста по ночах у бліндажах не сиділи: хто на передовій, а хто й у розвідці. Отож комісари так і не зібрали кворум на партбюро, і пішов Степан через Курську Дугу визволяти Європу знову безпартійним. Доля провела його крізь саме пекло неушкодженим, і Перемогу він зустрів у Пенемюнде — ракетному полігоні, де був розташований дослідницький центр та випробний полігон зловісних ФАУ-2, якими Гітлер обстрілював Лондон і британські міста.
Мабуть-таки, мій тесть був народженим, щоб жити... В ті дні, коли у Москві, пестуючи первістка Толика, на переможця чекала його Валя, Степан у гірських штольнях ракетного заводу вражено роздивлявся гігантський конвеєр, зупинений лише в той момент, коли його захопили американські війська. За лічені дні вони за угодою з радянським командуванням змушені були залишити район Пенемюнде, але встигли захопити головного конструктора Вернера фон Брауна разом з усім інженерним персоналом та техдокументацією. Нашим залишився цілісінький конвеєр, на якому застигли ракети на всіх етапах їх створення, від каркаса до готового до польоту страхіття. Згодом ешелони повезли на схід щасливих, що врятувалися від голоду, представників робітників та технічного персоналу ракетного центру.
Степан Семенович Токар так і залишився на все життя романтичним юнаком з незмінним «Кобзарем» у руках. На честь народження синових онуків він крадькома вночі посадив берізку й дубок коло пам’ятника Лесі Українки в Маріїнському парку, а для двох моїх доньок — красуні берези у парку Слави. І приходять тепер сюди у дні радощів дорослі Маринка й Василинка. Сюди вони завітали сфотографуватися з дідусем і бабусею і в день свого весілля. І чи є більша нагорода ветеранам — дожити до цієї благої миті?!.
Всі ми знаємо, що страшна війна витворила такі вражаючі сюжети, перед якими мої сімейні хроніки скоріше сприймаються до неможливого блякло. Але погодьтеся, чи не забагато воєнних хронік для однієї звичайної мирної сім’ї?! Придивіться, люди добрі, який могутній поступ для всього світу дає кожне збережене людське життя? І чи здатні всі ми достеменно осягнути, що втратило людство через ненароджені покоління від полеглих героїв?! Ні, ці втрати незбагненні, бо вони — сама нескінченність...