Протягом двох днів наш кореспондент подорожував столицею Гуцульщини — так місцеві мешканці називають Косівський район Івано-Франківщини. Роздивлявся принади та особливості того, що зараз прийнято називати зеленим туризмом.

Авто косівського дяка Михайла Баранюка має передок від «Жигулів», задню частину — від «Опеля», а замість двигуна — пару гуцульських коней! Година оренди цього фіакра коштує 50 гривень.
— Бажаючих — з головою! Переважно туристи — але й наші місцеві кавалєри винаймають, щоб поїхати в сусіднє село на дискотеку, — розповідає пан Михайло.
Своїх красунь-годувальниць — Рузю та Лесю — він одержав завдяки програмі з порятунку гуцуликів: береш безплатно кобилу, двох перших лошаток також безплатно передаєш іншим людям — і кобила остаточно стає твоєю.
— З Рузею ми навіть брали участь у змаганнях — стрибали через бар’єри, потоки — й посіли четверте місце! Вручили нам мішок вівса та грамоту, — каже дяк.


Сорочку вишила все чорними та чорними нитками...


— Зайди вирізали колись в Борщові всіх чоловіків. Місцеві жінки дали тоді обітницю: протягом 300 років носити сорочки, вишиті тільки чорними нитками, — розповідає власник приватного музею на косівській Москалівці Михайло Струтинський, показуючи жіночий костюм, один погляд на який змушує принишкнути.
Збирати свою колекцію пан Струтинський почав понад сорок років тому, повернувшись з армії. Зараз у нього самих тільки тарілок, випущених за часів Австро-Угорщини та Польщі в 1842-1939 роках, понад тисяча — стіни в коридорах та кухні прикрашені ними від підлоги до стелі! А різних вишитих речей — десять тисяч, або тридцять з гаком величезних скринь!
Всю ту красу пан Михайло одягає на манекени... та свою дружину. Пані Романа не заперечує:
— У своїй улюбленій сорочці з лелітками я виглядаю молодшою щонайменше на двадцять років! Звісно, коли чоловік привозить додому чергову купу добра — в мене бунт! Але потім знаходжу в тій купі шедеври... Хоча пожити просторно все одно хочеться...


Найкращі ліки проти старості — пополохатися у валилі


Микола Іванюк, разом з дружиною Оксаною, працює на тому ж місці й на тій самій «посаді», що і його прадід, дід та батько! А саме — на валилі села Город, що під Косовом. Валило — то такий величезний дерев’яний механізм, що приводиться в дію силою стрімкої гірської річки. В нього закладаються зроблені з овечої вовни ліжники: покрутившись кілька годин у воді, вони збігаються — стають менші, але товщі.
— Приносять до нас і старі ліжники пополохати — вони стають як нові! — каже пані Оксана.
Щоправда, ліжників гуцули роблять дедалі менше — бракує вовни. В Україні вівчарство занепало, а завозити сировину контрабандою з Молдови начебто стає складніше.


Церкви-панцерники, супутникові колиби та мало не скручені в’язи


А місцеві дерев’яні церкви... виблискують нині металом! Адже їх до самих маківок покрили жерстю — тільки знизу видно ще дерев’яні «п’яти». Чим керувалися «модернізатори», невідомо — але одержаний результат справляє на багатьох дуже неоднозначне враження.
Та й гуцульські хати — це вже далеко й далеко не завжди традиційна дерев’яна архітектура. А за кількістю антен-тарілок на душу населення Київ від тутешніх сіл відстав, мабуть, безповоротно. Доволі кумедно: дерев’яна колиба з кількома тарілками на даху.
Ще на тутешніх дорогах можна зустріти рейсові автобуси Косів—Мадрид або Коломия—Палермо. Але краще — гуцульське весілля! На возі везуть вбрану білими стрічками ялину (посеред літа!), а попереду — верхи на конях — їдуть молоді хлопці в національному вбранні. Розглядаючи цю казкову процесію з вікон своєї маршрутки, ми собі мало в’язи не поскручували!