Гран-прі театрального конкурсу «Січеславна» — у павлоградців!

Хочу розповісти про Анатолія Реву. Напевно, небагатьом за межами невеличкого міста Павлограда відомо це ім’я. Але інтрига в тім, що саме цей режисер і його театр ім. Б. Захави за підсумками сезону 2004-05 рр. визнано кращими на Придніпров’ї (Дніпропетровська і Запорізька області).
...Мабуть, мало хто, навіть із всезнаючих інтелектуалів, відає, де є отой Павлоград! І вже зовсім мало хто здогадується, що єдиний у Павлограді драматичний театр ім. Б. Захави стоїть на неосвітленій околиці шахтарського міста, в оточенні архаїчних садиб приватного сектора з вишневими садками й картопляними городами. Але ж — чи не диво?! — кожна вистава цього театру, яким керує заслужений діяч мистецтв України Анатолій Рева, — це Подія в театральному житті області, та ба — навіть усієї України (якби то в Україні було модно цим цікавитися!).
Аби сповна збагнути, за що павлоградці отримали Гран-прі «Січеславни», треба згадати бодай іще дещо.
От дивимося їхній спектакль «Скотний двір». Джордж Оруелл писав повість «Скотоферма» у 1943/44 р. Цю байку про марксистську ідеологію та становлення тоталітарного соціалізму в СРСР Оруелл скромно назвав «неправдоподібною притчею». Оруелл для висміювання ідей та осіб тоталітаризму наважився на таку міру жорсткості, що й тепер від його сміливих історичних паралелей мурахи бігають по хребту — історичні постаті показані в образах справжніх СВИНЕЙ, за якими вгадуються Маркс, Ленін, Наполеон, Сталін, Троцький, Берія.
Прикметно, що Оруелл писав свою притчу протягом чотирьох місяців. А режисер Рева готував свою виставу п’ять місяців!
При цьому у своїй інсценізації Рева не їде верхи на думці та слові Оруелла. Ні! Рева рішуче підсилює трагізм образів, змінює в сюжеті дещо із запропонованого Оруеллом. Наприклад, спрацьованого коня Боксера диктатор Наполеон (арт. О. Созінов) посилає на шкуродерню начебто за санаторною путівкою, як переможця у «соцзмаганні»! Рева користується не лише текстом Оруелла, але й надумує власні, цілком прозорі для нас афоризми:
— Сміливо подивись своїм товаришам у морду!
Саме ідеологію «бидла» у найганебнішому сенсі цього слова, бидла, котре тільки й знає що працювати — і не думати, найяскравіше передано в образі коня-ломовика Боксера (арт. О. Дячков). Боксер — символ тих люмпенів, котрим «нічого втрачати». І от ми споглядаємо ці «морди» й розуміємо, що «бидловість» свідомості закутих, вибачайте, громадян може залишитися навічно, коли чуємо зі сцени:
— Я — осел. А що у цьому поганого? — каже віслюк Бенджамен.
— Тепер (тобто у їхній «вільній державі». — В. Є.) я сама на себе одягаю хомут! — радіє кобила Кловер.
Отаке от «суспільство вільних тварин».
Зауважимо, прем’єра вистави «Скотоферма» відбулася літ за вісім до помаранчевої революції!
А от вистава Реви зовсім інша — «Піросмані» за п’єсою В. Коростильова. Тут інший герой — художник (його грає О. Гуржій). Цю виставу павлоградці возили навіть до Києва.
Певен, пересічний громадянин знає про художника Піросмані лише завдяки шлягеру Алли Пугачової «Миллион алых роз». А для Реви Піросмані не дивак, а інтелектуал, філософ. Тут пригадуються близькі йому за духом грек Езоп та український мудрець Григорій Сковорода. Так само, як і вони, Піросмані шукає перш за все СЕБЕ САМОГО. І в цьому пошуку — сенс його життя.
Ну, а тепер про виставу Анатолія Реви, за яку Павлоградський театр щойно нагороджено «Гран-прі» Регіонального театрального конкурсу «Січеславна». Йдеться про «Компенсацію» за О. Росичем. Власне, Росич п’єси не писав, його кіносценарій інсценував сам Анатолій Рева.
Тож бачимо шахтарський виселок, розташований поруч із шахтою. Мешканці денно і нощно «прив’язані» до шахти — вона не тільки їх годує, з нею пов’язані й усі інтереси, і думки, і розмови, і сни, і мрії, і навіть межа між життям і смертю. Так, існує зовнішній світ з його політичними, економічними, соціальними, культурними, науковими і ще чортзна-якими космічними проблемами, з глобальними земними катаклізмами, виборами в Україні президента та депутатів, а шахтарі — навіть у вибої — дискутують, яку горілку купувати: за «три шістдесят» чи «нормальну, за три дев’яносто», а їхні жінки сидять без роботи й без грошей і заклопотані тим, чи прив’язувати кота до батареї, щоб не капостив під сусідськими дверима.
Звісно, ви запитаєте: чи типові ці ситуації, щоб показувати їх зі сцени? Може, все це придумано для сміху? На жаль, усе в цій виставі саме таке, як і в житті. Навіть глибше, ця типовість — ключ до розуміння трагічного перебігу багатьох подій під час президентських виборів наприкінці 2004 року. Тоді, як на мене, спрацював залізний закон ентропії у суспільстві: чим більше інформації генерується, тим потужніший хаос, непорозуміння. А у шахтарів поінформованість, на жаль, була обмежена самим простором життя — їхньою рідною шахтою, рідним виселком.
Обмеженість інтересів та інформації даються взнаки — у людей народжується потреба знайти вихід із тьмяно-стандартного життя (а стандартність — то робота під землею, постійний дефіцит грошей, значна частина яких витрачається на горілку, та ще десь нагорі — дружина, яку можна під настрій і побити). І от вони знаходять вихід: бригада шахтарів вирішила себе завалити під землею, щоб їхні рідні одержали від держави КОМПЕНСАЦІЮ за смерть годувальників! Скажете, парадокс? Ні, це — жахлива трагедія сучасних соціально незахищених робітників. Інакше кажучи, їх нема кому захистити... окрім смерті.
Їх, горе-героїв, четверо: Вовка (арт. О. Дячков), Вітька (арт. О. Гуржій), Романич (арт. В. Плахтій) та Андрюха (арт. О. Євтушенко). Вони різні за вдачею, але схожі долею, і — що найжахливіше — схожі способом мислення. Анатолій Рева переконливо стверджує: вони не можуть бути іншими. Іншим має бути суспільство, щоб воно не формувало люмпенів, для яких ліпше вмерти, ніж животіти в діапазоні між вугіллям і горілкою.
Спроба (штучно, за допомогою вибухівки) знайти смерть під землею не вдалася. Завалена у забої четвірка шахтарів-камікадзе ще не знає, на якому вони світі, а невдаха-підривник Вітька вже вибачається: «Хлопці, простіть мене!»
Ні, — кажу я, — це наші горе-керівники та вугільні олігархи мають вибачитися перед вами. Це всі ми — винуватці вашої трагедії. Аж от у фіналі чуємо голос, що «кричить згори»:
— Хлопці, тримайтеся! Спасеніє вже близько!
Можливо, цей голос з неба звучить наївно...
Але чи можемо ми достеменно знати, як ці слова звучали зі сцени в шахтарському місті, коли наближалася помаранчева хвиля? І хоч би яка приваблива була для сценічних героїв смерть, вистава кличе до повноцінного Життя.
Авторитетний театральний критик з Києва Валентина Заболотна сказала про «Компенсацію» Реви: «Це — вистава про жахливі проблеми шахтарів, про сьогоднішні проблеми шахтарського краю. Тож варта поваги активна громадянська позиція режисера. А щодо певної «самодіяльності» у виконанні ролей, то це добре, це ніби своєрідний стиль, наче шахтарі грали самі себе».
Відразу після отримання «Гран-прі» А. Рева в інтерв’ю визначив своє кредо: «Був би конкурс «Січеславна» чи не був, була б оця вища нагорода чи не було її, ми б у павлоградському театрі все одно продовжували працювати на повну силу. Сенс творчості — самовіддача». В цьому Рева схожий на земляків-шахтарів: хоч би там що, а вугілля добувати треба.
А мені Анатолій Рева нагадує Прометея, що дарує вогонь людям. Ваш вогонь, Анатолію Андрійовичу, — то високе мистецтво Театру, який хоч і стоїть на неосвітленій околиці шахтарського Павлограда, але неодмінно дарує людям світлу радість Життя.

Дніпропетровськ.