Третій місяць поспіль методом піар-кампанії ведеться перманентна війна з київською владою загалом і Олександром Омельченком зокрема. Командує «важкою артилерією», судячи з різних інтерв’ю, виступів, листа до Президента України, нещодавній соратник, один з депутатів України. Загалом критика — річ корисна. Особливо коли вона спрямована на те, щоб змусити опонента вживати заходів для виправлення конкретних недоліків.
 Але що робити тому, кого звинувачують в неіснуючих гріхах та змушують робити кроки, які можуть призвести до погіршення стану справ, хаосу та втрати управління соціально-економічними процесами у столиці держави? Можна, звичайно, не звертати уваги, вдавати, що нічого не відбувається, жити за принципом «караван-то йде».
А він, якщо проаналізувати досягнення столичної громади цього року, справді йде. Київ нарощує соціально-економічний потенціал, і за підсумками п’яти місяців показники зростання — у два-три рази вищі, ніж у середньому по Україні. Навіть коли опоненти намагаються протиставити високій середньомісячній заробітній платі киян, яка сягнула за 1100 гривень, високу вартість життя у столиці, то і тут вони лукавлять. Приміром, ціни на гарячу та холодну воду у місті, що за кілька кілометрів від стольного града, у два-три рази вищі, квартплата та комунальні послуги — у півтора і т. д. Якщо дуже захотіти, то можна «забути», що Київ тривалий час утримує найнижчі ціни на хліб, що він дає роботу не лише своїм, а й 200 тисячам громадян, яких щодня електрички, автобуси доставляють із сусідніх районів і областей тощо. Свого часу адміністрація Президента ввела 25 показників, які слугували критерієм оцінки роботи регіонів та міст. Київ незмінно за цими показниками посідав перше місце. На цій же позиції він стоїть і сьогодні, коли секретаріат Президента запровадив нові критерії оцінки ефективності дій влади на місцях. Можна, звичайно, «не пам’ятати», що кожна четверта гривня у державному бюджеті зароблена київською громадою, а столичний голова, відстоюючи запровадження повноцінного місцевого самоврядування та зводячи бар’єри на шляху дерибану власності столичної громади, ще за минулої влади нажив собі чимало високопоставлених ворогів. Та для чого, зрештою, все це пам’ятати, якщо мета ставиться зовсім інша — не піднести, а «закатати під асфальт»?!
А що конкретних прикладів «провалів» у соціально-економічному розвитку Києва немає, то на світ витягуються такі «ходові» в недалекому минулому методи розправи з неугодними, як неблагонадійність, опозиційність тощо. ЗМІ починають тиражувати інтерв’ю та виступи на «задану тему». Змінюються, газети, сайти, але незмінними й однотипними впродовж кількох місяців залишаються звинувачення.
Цікава закономірність — кожна нова порція звинувачень на голову Олександра Омельченка виливається найчастіше після того, як Президент України публічно відзначає важливу роль киян та київського голови в підтримці помаранчевої революції. Слід віддати належне «критикам» — одні й ті самі, хай і абсурдні звинувачення, систематично продуковані нечисленні, але «постійно діючі» акції на замовлення під Київрадою, все-таки мають вплив на свідомість окремих киян. І не дивно, бо звідки пересічній людині знати, чиї та які інтереси стоять за всім цим, де правда, а де аргументи притягнуто за вуха. Тому для пошуку істини, на мою думку, не зайво буде зробити ретроспективний аналіз позиції київської влади та її керівника у дні помаранчевої революції через призму документів та загальновідомих фактів. Мабуть, лише так можна відновити тогочасну картину і побачити, чи збігається вона з оцінками, які останнім часом заполонили деякі ЗМІ.
Минула президентська кампанія за «температурою» справді була найгарячішою з усіх попередніх. Більшість ЗМІ співали осанну владі, а тих, хто не робив цього, пресували і закривали. І саме в цей час, 29 жовтня 2004 року, Олександр Омельченко підписує заяву президії Центральної ради української партії «Єдність», яку розсилають у всі ЗМІ. В ній, зокрема, сказано: «... Під тиском влади суди в регіонах приймають рішення про закриття газет, припинення трансляції телеканалів, неугодних місцевим можновладцям... Ми підтримуємо теле- і радіожурналістів «Ери», 5-го каналу, інших засобів масової інформації в їх боротьбі за право мати свою точку зору і вільно висловлювати її. Ми солідарні з тележурналістами, які підписали заяву про свій протест проти тиску, що чиниться на телебачення під час президентської кампанії. Закликаємо інші політичні сили, які прагнуть бачити свою країну демократичною і правовою, підтримати журналістів у цей нелегкий час». Напевне, зайве нагадувати, що це було напередодні першого туру президентських виборів, як і те, кого з кандидатів підтримували 5-й телеканал, радіо- та телекомпанія «Ера».
А далі — майже анекдотичний випадок. Те, що сьогодні дехто намагається звинуватити київську владу у використанні адмінресурсу на користь кандидата від тодішніх провладних сил, уже було, але тільки навпаки. Після першого туру виборів, на прес-конференції у штабі Віктора Януковича, звинуватили київську владу у використанні адмінресурсу. Саме через це, мовляв, представник парламентсько-урядової коаліції, тобто Янукович, не отримав щонайменше 50 відсотків голосів киян. Водночас офіційні спостерігачі були одностайні в тому, що вибори в Києві проходили прозоро, чесно, з дотриманням законності. Таку ж оцінку їм дав і штаб Віктора Ющенка.
Про рішення Київради. Хто-хто, а нинішні критики добре знають, яку позицію займав у той час Олександр Омельченко. Врешті-решт пам’ять можна освіжити за допомогою інформації, вміщеної на сайті «УП» о 18-й годині одразу ж після другого туру виборів. В ній, зокрема, йдеться, що «київська міська рада висловила недовіру ЦВК і звернулася до депутатів Верховної Ради з вимогою не визнавати результатів підрахунку голосів, запропонувала парламенту також висловити недовіру Центрвиборчкому. Цим же рішенням міськдержадміністрацію зобов’язано забезпечити належні умови під час проведення масових акцій». І, як зазначається наприкінці, «контроль за виконанням цього рішення покладено на міського голову Олександра Омельченка».
А стосовно того, що «Київська міська рада була зайнята людьми самостійно», як написано в листі до Президента України, то знову ж таки візьмімо у свідки повідомлення в «УП» за 25 листопада 2004 року. У ньому сказано, що «київський міський голова Олександр Омельченко дозволив учасникам акції непокори на майдані Незалежності використовувати приміщення Київської міської ради. Відповідне рішення мер озвучив на засіданні Київради у четвер, повідомив після засідання заступник начальника управління інформаційного забезпечення... Мітингуючим відводять перший поверх, де є буфети і туалети, а також колонну залу на другому поверсі». Принагідно нагадаємо, що ця сесія прийняла рішення звернутися до Верховного та Конституційного судів України з пропозицією скасувати рішення ЦВК про перемогу Януковича, бо воно суперечить Конституції та законам України. Тоді ж київський голова запропонував відкрити для учасників народного спротиву кінотеатри та інші приміщення, де вони могли б зігрітися та переночувати. А за день до цього, 24 листопада, підписав розпорядження про створення нормальних умов для функціонування наметового містечка. Згідно з ним відповідні служби міста мали забезпечити цілий комплекс заходів, починаючи від прибирання сміття і закінчуючи встановленням біотуалетів, що вони й робили протягом майже двох місяців. Стосовно діяльності штабу, за наказом якого начебто була зайнята Київрада, то тут є питання дещо іншого плану. Справді, команда штабу була, але не займати, а очистити колонну залу Київради від учасників помаранчевої революції. Аргументували це тим, що хлопці та дівчата, які ночували там протягом кількох тижнів, лише їдять та сплять замість того щоб брати участь в акціях. У принципі штабові було видніше, що робити, але навіщо приписувати йому чужі заслуги, коли в нього і своїх не бракує.
Чому б замість надуманих звинувачень не розповісти правду про те, яку позицію займала київська влада не лише в перші, а й у наступні непрості для держави дні, коли в південно-східних регіонах нагнітались антиукраїнський психоз та сепаратистські настрої? Цю правду також відображено у відповідних документах.
26 листопада у відповідь на звернення депутатів Донецької міської та районних у місті рад, керівників підприємств, представників громадських організацій Донецька, які звинуватили столичну владу в потуранні екстремістським настроям, використанні під час проведення протестних акцій дітей, було прийнято та поширено через інформагентства відповідь депутатів Київської та районних у Києві рад, представників громадських організацій. У цьому досить великому за обсягом документі не лише відображено реальний стан справ у столиці, а й дається досить різка оцінка діям колег з шахтарського регіону. І наприкінці порада: «... замість агресивності та звинувачень в усіх негараздах колег з органів місцевого самоврядування інших регіонів спершу самі спокійно проаналізуйте свої дії та прийміть зважені рішення».
27 листопада до своїх колег з інших регіонів України звернувся секретар Київради Володимир Яловий. У підписаному ним листі є й такі слова: «Кожен з нас повинен чітко усвідомити, що за цими сепаратистськими закликами криються передусім інтереси тих, хто прагне і далі розпоряджатися громадським добром як власним. Звикнувши дослухатися лише до вказівок з адміністрації Президента, а не до думок простих людей, нинішні ставленики влади в багатьох регіонах панічно бояться народу. Вони бояться втратити безмежну владу, неправедно нажиті капітали, а ще більше—відповідальності за сваволю, що чинили...».
Власне, для того, щоб повністю відобразити позицію київської влади у ті дні, може не вистачити газетної площі, а тому окреслимо основні моменти суто схематично.
29 листопада керівники п’яти фракцій Київради підписують заяву, в якій висловлюють свою стурбованість розкольницькими діями й закликами конкретних вітчизняних та закордонних політиків і пропонують Голові Верховної Ради підтримати ініціативу Києва про проведення Всеукраїнського з’їзду депутатів місцевих рад з участю народних депутатів України і спільного пошуку шляхів виходу з кризової ситуації у державі.
10 грудня Центральна рада Української партії «Єдність» робить заяву з приводу втручання окремих іноземних політиків у внутрішні справи нашої держави. Позиція мера Москви Ю. Лужкова, спікера Держдуми РФ Б. Гризлова, віце-спікера Л. Сліски та представника фракції «Єдина Росія» В. Потєхіна оцінюється як деструктивна. «Це дає нам підстави, — йдеться також у ній, — ініціювати звернення про визнання таких іноземних громадян «небажаними особами» в Україні». Завершується заява зверненням до таких представників іноземних держав не нав’язувати нашому народові своїх амбіційних позицій і поглядів, які не мають нічого спільного з інтересами громадян України.
Напередодні третього туру виборів на сесії Верховної Ради прозвучала заява про нараду в Київській міськдержадміністрації з участю керівників охоронних фірм, які мають право носити зброю. Останні, начебто, формують загони для організації збройних безпорядків і зриву виборів Президента в Луганській та Донецькій областях. Прес-служба КМДА  вказала на безпідставність таких заяв.
У принципі всі ці вищенаведені документи тією чи іншою мірою знайшли своє відображення у друкованих та електронних ЗМІ, на них гнівно реагували і прихильники провладного кандидата, і деякі політики сусідньої держави. Й лише окремі вчорашні союзники, які перетворилися сьогодні на критиків міської влади, вдають, що всього цього не було. Хоча прекрасно знають, що київська влада займала активну позицію не тільки під час помаранчевої революції, а ще задовго до неї перебувала в перманентному конфлікті з Банковою. І за всім цим стояв столичний голова разом зі своєю командою.
Два місяці тому нинішній керівник фракції «Наша Україна» у парламенті Микола Мартиненко в інтерв’ю «УП» згадував, що наметів було закуплено значно менше, ніж їх було на Хрещатику. Мовляв, щось дала міська держадміністрація. Уточнимо, не щось, а 20 наметів, кожен з яких розрахований на 40 осіб. Їх та піддони під намети доставив для учасників акції протесту заступник голови Київської міської держадміністрації Михайло Голиця разом з депутатами Київради Олександром Березніковим та В’ячеславом Непопом. Вони також закупили для тих, хто потерпав від сирості, сім тисяч пар калош та дві тисячі пар бахил, які мешканці наметового містечка надівали поверх взуття. А про спробу повернути намети після завершення акції протесту Михайло Миколайович розповідає сьогодні з гумором: «Половина з них «знайшла» нових хазяїв, які для захисту «своєї» власності ладні були пустити в хід проти нас дошки з піддонів, які ми для них свого часу й привезли...»
І наостанок факт для роздумів. Якщо глава держави постійно відзначає заслуги Олександра Омельченка та міськадміністрації у підтримці помаранчевої революції, то він, напевне, знає про це набагато більше, ніж сьогоднішні критики столичного голови. Стосовно останніх, які аргументують свої дії необхідністю змін у Києві, то постає запитання: на що саме мають бути спрямовані ці зміни? Якщо сьогодні столиця одноосібний лідер у державі, то невже потрібно все поламати і зробити за принципом «хай гірші, тільки інші»? Мається на увазі заміна керівників райдержадміністрацій та заступників голови КМДА. Напевне, київському міському голові видніше, з ким «тягнути воза», бо саме на нього лягає персональна відповідальність за соціально-економічний розвиток столиці держави. Так, були у районах ті, хто працював на кандидата від влади. Але, наскільки я знаю, рангом не вище заступників голів райдержадміністрацій. Декотрі з них, до речі, вже обзавелися посвідченнями учасників помаранчевої революції, які можна придбати по три гривні за штуку. Чому ж тоді новоявлені «революціонери» прагнуть замінити передусім перших осіб? З цього приводу є різні думки, однак найпоширеніша з них досить правдоподібна — перестановки потрібні для того, щоб на наступних виборах, використавши адмінресурс, віддати крісло столичного голови своєму «предводителю». І задля цього, очевидно, готові сьогодні пожертвувати і стабільністю, і благополуччям киян. Адже з допомогою «ручних» керівників районної ланки можна спокійно «посадити» економіку столиці і звинуватити у всьому міського голову. Цим самим позбутися головного конкурента на наступних виборах. Як там у єзуїтів, мета виправдовує засоби?!