Вечірнє засідання 29 червня


Відбулися парламентські слухання на тему «Свобода совісті та ідентифікація особи».
Ця тема у нашій повсякденній свідомості має такий вигляд, що вона нібито інспірована лише певною частиною віруючих, котрі опираються присвоєнню ідентифікаційних кодів, оскільки, мовляв, у цифровому коді сховане «число диявола». Дивлячись у зал під час парламентських слухань, можна було подумати, що воно так і є — надто кидались у вічі ряси священиків серед цивільних піджаків.
Але насправді ця суперечка ширша, це суперечка не між рясами й піджаками, а між піджаками і піджаками, тобто між піджаками державних чиновників і піджаками громадян. Піджаки ці дуже різні. Так, податки платити треба. Але якщо державі при цьому йдеться про свою зручність (код — це справді зручніше, аніж купа паперових довідок), то громадянам ідеться про те, щоб інформація, зашифрована в цифровому коді, не стала доступна будь-кому, щоб цю інформацію не можна було купити на базарі й використати зовсім не для державних інтересів. Та й лякає перспектива тотальної залежності від «коду» — багатьом він нагадує за своєю суттю концтабірний номер, засуджений іще Нюрнберзьким процесом. На ці тривоги варто зважити. Як зауважив у своєму виступі Геннадій Удовенко, йдеться про відкритість діалогу між державою й суспільством. Зрештою, щоб не вийшло так, що держава існує сама для себе, а не для своїх громадян. Отже, якщо тут і йдеться про свободу совісті, то не лише у богословському сенсі.
У висновку Головного науково-експертного управління апарату ВР написано: «...на нашу думку, проблема могла б стати предметом парламентських слухань на тему «Ідентифікаційні системи і захист персональних даних». А питання про ставлення окремих релігійних організацій і частини віруючих до ідентифікаційних номерів може розглядатися в контексті цих парламентських слухань лише як один з її аспектів».
Так воно, зрештою, й сталось, хоча тему слухань не змінювали.
Аргументи, що звучали на слуханнях, можна поділити на богословські, філологічні й суто ділові. Богословські не здавалися найвиразнішими. Як висловився архієпископ Августин, «навіть дикий кочівник Чінгісхан так не зневажав нашу християнску віру» (справді, якщо не зневажав — то чи був він диким?). Філологічні аргументи — цікавіші. Скажімо, Павло Мовчан нагадав, що все почалося не з ідентифікаційних кодів, а з Чичикова та підпоручика Кіже. А Андрій Шкіль вважає, що страшний не сам код, а термін «ідентифікаційний», в ньому є щось вочевидь кримінальне, це лякає людей, і термін треба змінити.
А от ділові пропозиції можна звести до того, щоб нарешті повністю розмежувати питання свободи совісті та ідентифікації особи і формування Державного реєстру, щоб це сприяло розвитку інформаційного суспільства в Україні й водночас не травмувало громадян.