Бенефіс народної артистки України, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, актриси Київського національного театру російської драми імені Лесі Українки Олександри СмолЯровоЇ з нагоди її 80-річчя зібрав у залі щирих шанувальників її творчості, показавши світові прекрасний симбіоз акторської самовіддачі і глядацького захоплення. Талант актриси, котра прослужила на цій сцені більш як півстоліття, заслуговує саме такого визнання. Браво, Олександро Захарівно!
Ах, яка життєствердна ця п’єса — «Різдвяні марення», її Олександра Захарівна (думаю, зовсім не випадково) вибрала для свого бенефісу! Просто по-новому жити хочеться! І просто зараз, і так само задерикувато-розмашисто. І так само, зрештою, щасливо... «Поділіться секретом, як вам вдалося зберегти свою дивну красу?» — запитала я одного разу Олександру Захарівну і почула у відповідь: «А це все — театр! Адже що таке життя на сцені? Це постійні — і головне — відкриті сплески емоцій. Хіба ми можемо таку відкритість дозволити в житті? А на сцені і щастям надихатися можна, і зненавидіти на повну котушку!». «У чому унікальність Олександри Захарівни? В тому, що вона зуміла зберегти в собі ту рідкісну якість, яка притаманна аж ніяк не кожному акторові: молодість таланту», — переконаний генеральний директор, художній керівник Російської драми Михайло Рєзникович.
Олександра Смолярова прийшла в театр, коли в ньому служили знамениті «старики» Російської драми: Костянтин Хохлов (головний режисер), Леонід Варпаховський, Михайло Романов, Юрій Лавров, Віктор Халатов, Павло Луспекаєв, Євгенія Опалова. Це була епоха, яка, вважає Олександра Захарівна, створила школу театру Лесі Українки. «Старики» жили за найголовнішим законом театральної сцени: спочатку партнер, а потім — усе інше. Виходить, усе, що я роблю, роблю для партнера. Але! Так, щоб це бачили і чули там, у глядацькій залі.
На запитання, який зал вона любить, Олександра Захарівна відповідає: «Мертвий». Коли не чуєш нічого, крім затамованого подиху цього залу». Таким подарунком для неї стала роль в «Історії однієї пристрасті» за новелою Генрі Джеймса «Листи Асперна» в постановці Михайла Рєзниковича.
«І коли спектакль закінчувався смертю моєї героїні, ми переживали те, що нечасто щастить відчути актору: фінальна сцена, а зал мовчить! Цілковита, оглушлива тиша! І лише коли виходили на уклін — такий же оглушливий обвал оплесків! Ось такий зал почути — це багато важить...»
Часто актори, навіть досить відомі й щасливі у творчому плані, скаржаться на те, що роки минули, а зіграти ролі, про які мріялося, так і не вдалося. Олександра Захарівна в цьому плані вважає себе щасливою людиною. Хоча довгий час мріяла зіграти, наприклад, Вассу Желєзнову. Але поступово... зіграла її, створивши бабусю в «Гравці» Достоєвського («Це були одні із найщасливіших моментів мого сценічного життя»), Матрьону у «Владі пітьми», багато інших ролей із сильним жіночим характером. А загалом я вдячна долі, що подарувала саме такі ролі. Грати чисту лірику без амплітуди характеру їй було нецікаво. Недаремно легендарний Леонід Варпаховський, ставлячи «Давним-давно», вибрав саме її на роль Шурочки, зазначивши при цьому, що «Смолярова грає не водевіль з перевдяганнями, а героїчну комедію».
Коли син теж вирішив присвятити себе театру, вона довго чинила опір і не стелила йому доріжку, вважаючи, що це та професія, в яку не можна «потрапити». Жодними шляхами! Ні по знайомству, ні з благословення батьків. У неї можна тільки пробитися. «Якщо вистачить духу!». Після закінчення студії при Малому театрі Олександра Захарівна подарувала синові свій портрет у ролі королеви Єлизавети з «Дона Карлоса» з написом: «Ти йдеш у мою професію, то запам’ятай: що вона важче, то цікавіша». А на словах додала: вчорашній успіх, навіть найдзвінкіший, сьогодні вже нічого не вартий. Потрібно все починати спочатку, і свою необхідність театру доводити тільки роботою.
Так жила протягом усіх 53 років служіння цій сцені сама велика актриса. Під час бенефісу вона промовила чудові слова: «Ці роки, сповнені радістю і щастям, гіркотою і втратами, пролетіли — як одна мить. Таке може бути тільки з коханим... І, можливо, саме тому, що я його, театр, ніколи не зраджувала, я отримала в дарунок цей вечір...»
То дай Вам Боже, люба Олександро Захарівно, ще на довгі роки такого само взаємного кохання!