Санація, як відомо, своїм головним завданням ставить пошук оптимальних варіантів виходу підприємства із кризової економічної ситуації. Простіше кажучи, вона допомагає позбутися ганебного статусу банкрута. Але процедура оздоровлення виробництва на двох сєверодонецьких підприємствах швидше схожа на ліквідацію, ніж на санацію. У цьому переконалися журналісти парламентської газети під час проведення Днів «Голосу України» на Луганщині.
Заборонили і занапастили
Приладобудівний завод вважають одним із найбільших містоутворювальних підприємств Сєверодонецька. На жаль, доводиться констатувати, що восьмитисячним колективом він славився в минулому, сьогодні всі його параметри аж ніяк не ті. Що стосується заводу опорів, то це виробництво в кілька разів менше, однак і це підприємство не менше значить для міста, яке працює над виконанням перспективних економічних і соціальних програм. «Ріднить» ці два підприємства не зовсім приємне становище: вони псують загальний рельєф Сєверодонецька не лише своїм занедбаним виглядом, а і підривають економіку міста, заважають йому працювати над поліпшенням соціального здоров’я міської громади.
Керівники Сєверодонецька вважають, що до банкрутства ці два підприємства деякою мірою довів уряд. Свого часу заводи працювали на «оборонку», і почасти з цієї причини держава залишила в себе контрольний пакет під час акціонування. У той час потреби в продукції підприємств, що працювали на воєнну промисловість, уже не було, а перепрофілювати виробництво Міністерство оборони не дозволяло. Мовляв, як випускали обчислювальну техніку, так і випускатимемо, а те, що така продукція не відповідала вимогам сучасного ринку, до уваги не брали. Заборона на перепрофілювання з’явилася, а грошей для освоєння нових технологій держава не дала. Обидва підприємства намагалися вижити за рахунок власних ресурсів, але здолати економічні та фінансові проблеми самостійно не змогли. Потрібен був інвестор. І обов’язково іноземний, котрий прийшов би з сучасними технологіями, здатними витримати конкуренцію і на внутрішньому, і на зовнішньому ринку. Нерозторопність профільного міністерства в пошуках інвесторів, вважає перший заступник міського голови Цезар Шумляковський, і підвела два колись могутні підприємства до риси банкрутства. Оскільки у двох заводів була велика заборгованість перед податковою структурою, головним кредитором і стали податківці. Підприємства визнали банкрутами й оголосили про початок санації.
...І почалися «незрозумілки»
— Як ви гадаєте, кого призначать керувати санацією, якщо головним кредитором є податкова інспекція? — запитує Цезар Йосипович і сам відповідає: — І на заводі опорів, і на приладобудівному оздоровленням підприємств починають перейматися колишні працівники міліції, які геть далекі від виробництва, тим паче такого складного, як приладобудування.
Щоправда, спочатку на заводі опору санацією керував колишній директор підприємства — досвідчений організатор, професійний електронник. Це він знайшов інвестора, згідно з планом санації, у якого був напрацьований портфель замовлень з міноборони України та Росії з випуску резисторів, зокрема і високоточних. Одне слово, пішли замовлення, з’явилися гроші. Завдяки цьому вдалося відновити майже 90 одиниць обладнання, погасити заборгованість у зарплаті, налагодити технологічний ланцюжок з виробництва резисторів. Проте раді кредиторів такий керівник вочевидь не імпонував. Тому було прийнято рішення звільнити його від обов’язків і призначити нового. Свого. Правильно, колишнього міліціонера. Після цього, за словами Шумляковського, і почалися «незрозумілки».
Усі дії з боку нового керівника йшли не на користь санації. Насамперед простежувалося явне бажання нашкодити інвестору, що, з одного боку, зовсім нелогічно, але з другого — цілком можна пояснити. Було очевидно, що завод готують до ліквідації. Як юрист, керівник санації знав, як це зробити, не порушуючи закон. Він, наприклад, постійно затягував терміни оформлення документів, унаслідок чого гроші інвестора не могли надійти з банку на рахунок підприємства. Не дотримувалися інших процедур. У четвертому кварталі минулого року санація зупинилася. Відповідно до її плану завод мав передати інвестору всю технологічну документацію, але ця обставина, схоже, бентежила санатора і він усіляко відтягував цей момент. Якщо інвестор сплачував усі борги, а про таку готовність він письмово вже заявив, то реально ставав власником заводу. Мабуть, такий поворот справи не входив у плани кредиторів. Почалося тривале листування з різними інстанціями. За цей час, як кажуть, під шумок, санатор продав 20 верстатів. Загалом на заводі опору зникло майже 2,5 тисячі одиниць обладнання. Того чи тих, хто має відповідати за це, прокуратура не знайшла.
З приходом санатора почалися відбуватися незрозумілі речі і на приладобудівному заводі. Нагадаємо, що керівником санації став колишній працівник міліції, а виконавчим директором — його колега. Їхні дії суперечили логіці оздоровлення підприємства. Одним з джерел надходження засобів у санаційний рахунок боржника було проведення роботи з виявлення і реалізації зайвого майна, що не використовувалося в господарській діяльності чи було непридатним до використання і яке можна реалізувати без збитку для основної діяльності. Але з аукціону продали основні «органи» підприємства, фундамент виробництва, без якого воно не може існувати із збереженням профілю, — ковальський і інструментальний цехи. При тому, що ливарний працював, випускав ліквідну продукцію — бензонасоси, півкільця для ізоляторів, щічки для тролейбусної техніки. Інструментальне виробництво було менше зношене і теж цілком працездатне, однак і воно виявилося непотрібним підприємству. Планувався на продаж і лінійний цех, але його міській владі вдалося відстояти. Одне слово, основної частини заводу уже немає. Отож чи можна говорити про оздоровлення?
Не виходить у того, хто нічого не робить
Тільки-но стало зрозуміло, до чого призведе така санація, Сєверодонецька міська рада забила на сполох. Зверталися в усі інстанції — в міністерства, уряд, Верховну Раду, до народних депутатів, просили сприяння в обласної влади. На словах, у прийнятих рішеннях керівники облдержадміністрації були цілком на стороні вимог міської громади: санаторів замінити, заводи відновити, розпродаж майна припинити. Але на ділі жодне з рішень реалізовано не було. У своєму прагненні повернути заводи до життя міськвиконком якоюсь мірою іноді балансував на межі порушення законодавства, а інші його дії і зовсім не були виправдані. Скажімо, на сесії міської ради депутати намагалися створити прецедент, ухваливши забрати два підприємства в комунальну власність. Вони не мали такого права, це був крок розпачу. В іншому випадку, маючи гіркий досвід, міська влада намагалася фізично захистити устаткування приладобудівного заводу від розбазарювання. На всіх виходах підприємства було виставлено наряди міліції, які перевіряли вірогідність документів обладнання, яке вивозять.
Так за допомогою міліції основна заводська власність залишилася ціла.
Треба зазначити, що майже всі рухи міської влади, по суті, не мали законної сили, оскільки в дії керівників санації втручатися ніхто не може. З цієї причини можна було б припустити, що результати дій, спрямовані на збереження двох заводів і їхній подальший розвиток, могли б бути найневтішніші. Але шанс змінити ситуацію з’явився після того, як ДПА області очолив новий керівник. До нього громада достукалася. На останньому засіданні ради кредиторів було заслухано звіт про проведену роботу із санації заводу опору. Діяльність керівника цього процесу визнали незадовільною. Господарський суд розглядає питання про заміну керівника санацією. Обіцяє сприяння і нове керівництво областю. Міська влада пов’язує з цим добрі зміни, які насамперед підуть на користь населенню: буде розв’язано проблеми їхньої зайнятості, підуть додаткові надходження в бюджет. Імовірно, що все так і станеться, якщо на полі битви за ці два підприємства міська влада не перебуватиме у самотині.
Алла АНТИПОВА, Леонід БРОВЧЕНКО,
