«Якщо витиснення обробної промисловості з вітчизняних та закордонних ринків триватиме тими самими темпами, то ні експорт послуг, ні експорт технології не збільшать надходжень для порятунку від глибокого спаду. Якщо Велика Британія відмовиться від промислової і сільськогосподарської діяльності, вона стане справді бідною країною».
Із заяви Кембриджської групи з проблем економічної політики.
Хоч би в яких термінах не самоідентифікувалася б та чи та політична сила, у разі приходу до влади мусить неминуче визначатися: якою мірою вона «втручатиметься» в економіку і які механізми цього втручання.
«Своя сорочка ближча до тіла»
Україна домагається статусу держави з ринковою економікою. Уряд веде переговори про вступ країни до Світової організації торгівлі (СОТ), і все це неминуче породжує запевняння в прихильності канонам вільного ринку з максимальним ступенем його (ринку) відкритості.
На думку одного з найвідоміших фахівців з міжнародної економіки, розроблювача принципу порівняльної переваги Майкла Портера, «покладатися на діяльність за кордоном, що витісняє наявні внутрішні можливості, — це не найліпше рішення. Поновлювання для подолання внутрішніх несприятливих чинників завжди є перспективнішим, ніж пошук зовнішніх джерел». То чому для України прагнення вступити до СОТ, потім до ЄС, має означати відмову саме від впливу тих чинників, які формують її економічну ідентичність, — починаючи з кліматичних умов і чорноземів? Уже сьогодні ми «плачемо» за своїм сільським господарством, яким ладні пожертвувати заради вступу до СОТ. А чому? Хіба Китай, що вступив до СОТ, зрівнював свою середню зарплату із світовими стандартами, як того вимагають принципи конкуренції?
Нерівності переваг
Аналітики давно вже відзначили парадокс, властивий економічній географії в епоху глобальної конкуренції. І полягає цей парадокс у тому, що, незважаючи на нові можливості комунікацій, швидкого транспортування і на зрослу доступність світових ринків, географічне місце розташування залишається фундаментальним чинником конкуренції. Причина, мабуть, у тому, що в динамічно змінюваному світі справді сталими конкурентними перевагами є переваги локальні, які виникають з концентрації високоспеціалізованих професійних навичок і так званого досвідченого споживчого попиту в тому чи тому регіоні. Географічна, культурна, нарешті — організаційна близькість, забезпечують спеціальний доступ, особливі взаємозв’язки і кращу інформованість учасників локального ринку.
Усе це тим актуальніше, що зниження бар’єрів для торгівлі й інвестицій, створюване в рамках того самого СОТ, не може бути сповна використано всіма суб’єктами глобального ринку. І причина не так в їхній індивідуальній ефективності, як у нерівності переваг, які одержують власники «заводів» і «пароплавів»: вкладення в устаткування ні за яких умов не принесе настільки швидкої віддачі, як зниження витрат на те саме транспортування і зв’язок. Тим не менш, ми поки що живемо не у віртуальному світі і скільки не просторікуй про переваги «постіндустріальної» економіки, а в Силіконовій долині ціла нація не розміститься. Нагадаю слова «гуру» американського бізнесу (Лі Якоккі): «Без міцної індустріальної бази ми ризикуємо перетворитися в країну, населення якої продаватиме один одному лише гамбургери, а покупцями чипів будуть інші країни».
Варіанти «взаємодії»
Коментуючи недавнє банкрутство відомої британської автомобільної компанії Rover, автор однієї з українських газет Ю. Загоруйко («Дзеркало тижня», 04.06.05) резюмувала: «Історія британського бренда завершилася безславно, багато в чому завдяки патріотичній турботі рідного соціально орієнтованого уряду... Як тільки держава під прапором боротьби за права (читай — за привілеї) національного виробника починає вставляти власні варіації в закони розвитку ринкової економіки — усе закінчується плачевно і для економіки, і для виробника».
Звучить, звичайно, красиво — майже як в американському підручнику. Хотів би тільки нагадати, що аналогічна історія з рятувальними заходами відбулася років 20 тому з іншим автомобільним гігантом — американською компанією «Крайслер». Але завершилася вона хепі-ендом — насамперед завдяки менеджерському таланту вищезгаданого Лі Якоккі (у «Ровера», судячи з наявної інформації, проблеми були саме з управлінськими кадрами). Але, що цікаво, сам Якокка думав, що дії його не увінчалися б успіхом без... підтримки держави. До того ж за цю підтримку йому довелося дуже поборотися, тому що серед вищих чиновників США (не менеджерів!) були ті самі погляди, які схожі з позицією кореспондента цитованої української газети. «Промислова політика, за твердженням ідеологів, — писав Якокка згодом, — призводить до падіння системи вільного підприємництва. Але треба подивитися правді в очі і визнати, що ринок не завжди функціонує ефективно. Промислова політика — це насамперед реконструкція і відродження галузей, що занепадають. Державне планування — не «соціалізм», а продумана стратегія і чітко сформульовані цілі. Воно припускає узгодження всіх аспектів економічної політики загалом, на відміну від розробки і висування цих аспектів по частинах, — особливо коли цим займаються люди, що переслідують тільки свої вузькогрупові інтереси і цілі».
У випадку з компанією «Крайслер» від американського уряду потрібна була лише гарантія з великого банківського кредиту, — тобто та сама міра, навколо прийнятності—неприйнятності якої ось уже кілька років ламають списи українські промисловці і уряди.
З власного досвіду, набутого під час перебування главою Миколаївської облдержадміністрації, знаю, чого варте було одержати таку гарантію навіть за існування відповідного правового механізму і під реальне замовлення, які забезпечували завантаження підприємств, що перебували на грані банкрутства. У 90-ті роки наші суднобудівні заводи, що втратили військові замовлення, «прибиті» тієї самою «конверсією», а потім ще і «добиті» указом про обов’язковий продаж валюти державі (згодом її доводилося купувати за значно вищим курсом для придбання комплектуючих), — тобто, прямо скажемо, доведені до кризи насамперед саме державною політикою, так і не змогли одержати жодної урядової гарантії з кредитів.
Саме тоді відомий Чорноморський суднобудівний завод втратив низку вигідних контрактів (один з них, датський, — на суму більш як 200 млн. дол., забезпечив би на чотири роки завантаження не тільки йому, а й ще 40 підприємствам-контрагентам в Україні). Упевнений: за більш продуманої промислової політики Україна не втратила б свій «суднобудівний флагман», що фактично вже відбулося, які рішення ні прийняв би сьогодні Фонд держмайна (тим паче що той самий орган, «але вчора», уже поставив на підприємстві жирний «хрест» своїм рішенням з результатів приватизаційного конкурсу).
Тим часом, як тільки держава, після тривалої боротьби між різними групами впливу, прийняла навіть «порізані» варіанти Закону «Про заходи державної підтримки суднобудівної промисловості в Україні» і Закону «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв», як на один із заводів — «Океан» — прийшов не просто ефективний власник, про який ми стільки говорили, а й власник з тієї країни (Нідерланди), яка у зв’язку з цим закрила останню корабельну верф у себе.
Метод «загального гребінця»
Сьогодні і на ВЕЗ «Миколаїв» поставлено «хрест» лише тому, що хтось, зовсім в іншому регіоні, як кажуть, незаконно завозив «безмитні крильця», в той час як бюджет недоодержував доходи, а сам механізм пільгового оподаткування активно дратував міжнародні торгові структури, яких ми так прагнемо. Цікаво, що в цей саме час до Києва приїхали експерти уряду Польщі (нашого провідника в згаданих структурах), щоб поділитися з українськими чиновниками й економістами корисним досвідом: польському уряду вдалося переконати навіть ЄС у тому, що спеціальні економічні зони в Польщі мають функціонувати протягом ще декількох років. При цьому в наших сусідів не було навіть наявного в нас аргумента, що створення кожної ВЕЗ ухвалювалося законодавчим актом: у Польщі для цього потрібна лише постанова уряду.
Нині до парламенту внесено законопроект «Про внесення змін до Закону України «Про загальні основи створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон», що визначає як мету створення цих зон «стимулювання розвитку депресивних і слабо розвинених територій, реструктуризацію окремих галузей економіки, нарощування експорту товарів і послуг шляхом залучення інвестицій, впровадження інноваційних технологій і створення нових робочих місць».
Усе це: і реструктуризація, і збільшення експорту, і інвестиції з інноваціями, і створення нових робочих місць — уже є реальністю на території ВЕЗ «Миколаїв». Тепер процес припинено (і, як запевняє Прем’єр-міністр Ю. Тимошенко, пільгового оподаткування «більше ні для кого не буде»), а довіра наявних і потенційних інвесторів, державні гарантії яким надавалися на 30 років, а не «до зміни влади», мабуть, «зміцнилася».
Наша ВЕЗ зі своєю суднобудівною специфікою аналогів у світі не мала. Але в країнах Євросоюзу, наприклад, так і не відмовилися від державної підтримки суднобудування, хоча угоду про її скасування було підписано ще в 1994 році. То чому від аналогічної підтримки має відмовлятися Україна — країна з традиційно розвиненим морегосподарським комплексом?
А як можна «під загальну гребінку» позбавляти статусу території пріоритетного розвитку (ТПР) ті райони Донбасу, де зосереджено нерентабельні шахти? Свого часу їх перетворила на депресивні саме державна політика — ще радянська.
Головне в держполітиці — комплексність
Наводити приклади можна було б і далі, але не хотілося б потонути в подробицях.
Ще раз підкреслю: головне в державній політиці — комплексність. Будь-яка дія уряду так чи так впливає не тільки на сферу застосування цієї дії. І всі ці наслідки, включаючи віддалені, мають бути спрогнозовані. Це стосується і зовнішньополітичних ініціатив, що мають цілком реальний вплив на внутрішню політику й економіку.
Крім того, якщо незабаром Україна має намір прискореними темпами інтегруватися в міжнародні структури, варто подумати не тільки про дотримання вимог цих структур (тієї само СОТ) і відповідність їх до стандартів, а й також про спільність розуміння тих чи тих моделей і регулятивних механізмів.
Промислова політика, про яку тут уже чимало йшлося, західними економістами та й політиками інтерпретується насамперед як вибір урядом пріоритетних галузей (передусім тих, що розвиваються і використовують високі технології) як об’єкт державної підтримки. Слід підкреслити, що єдиної думки про ефективність інструментів промислової політики в економістів немає. Одні вважають за доцільне збільшення державних витрат на фундаментальні дослідження, розробку економічних стимулів для прискорення розвитку високопродуктивних галузей і переміщення ресурсів з низькопродуктивних галузей. Як економічні важелі для зазначеного процесу називаються гарантії позик, позички під низький відсоток, спеціальний податковий режим, субсидії на НДДКР (науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки).
Інші експерти, навіть у «суперринкових» США, допускають і таку засуджувану стосовно неофітів вільного ринку на кшталт України міру, як протекціонізм у зовнішній торгівлі.
Треті — наголошують на підтримці базових (складове ядро національної економіки), але старіючих галузей — здебільшого обробних.
Диференціюється і відношення до промислової політики, і її ефективність залежно від галузі, країни і навіть континенту застосування. Аналітики вважають, що верстатобудування і виробництво напівпровідників у Японії багато в чому зобов’язані своїм успіхом держпідтримці (включно з держзамовленням). Успішні сталеливарна і суднобудівна промисловість, також підтримувані японським урядом, «справилися» б і самі, а ось японській нафтохімії й алюмінієвій промисловості жодний держпатерналізм не в змозі допомогти вийти з кризи.
На відміну від промислової політики, яку багато західних аналітиків вважають застарілою (або, як уже відзначалося, не зовсім ринковою), дедалі більше утверджуваний кластерний підхід до економічного розвитку не оперує поняттям «пріоритетності» і дуже рідко вдається до такого інструменту, як пільги. Згадаймо, що і в нині діючому Законі України «Про промислово-фінансові групи», і в зареєстрованому законопроекті щодо поправок до нього, пільги для учасників ПФГ розглядають мало не як головний стимул. Але стимул цей, судячи з усього, є лише в уяві авторів закону. За десять років його існування в Україні було створено одну промислово-фінансову групу.
«Кластер» — що за слово?
Це і є промислово-фінансова група, але створена вона аж ніяк не «з волі уряду». Створена там, де уже є база локальних переваг для цього. Іншими словами, кластер — це група, що географічно є сусідом взаємозалежних компаній і зв’язаних з ними організацій, які діють у визначеній сфері і мають спільність цієї діяльності. Географічні масштаби кластера можуть варіюватися від міста до регіону. До того ж розвивається він через спеціалізацію і природні конкурентні переваги (та сама наявність відповідних ресурсів, про яку ми вже казали), а не через спроби повторити деяку модель, що успішно діє в інших регіонах.
Варто перетворити місцеві особливості в сильні грані цього кластера. В майбутньому потрібно: усунення перешкод, подолання обмежень і несприятливих впливів, що послабляють продуктивність і відновлення. Ось це саме усунення і подолання і є завданням уряду. Він (уряд) має реагувати на сигнал уже працюючої географічно сконцентрованої промислової групи, а не вибирати пріоритети за своїм смаком (і тим паче не придушувати природні переваги заради вступу до міжнародної структури).
Крім цього, уряд має уникати будь-яких дій, що обмежують конкурентоздатність: не нав’язувати ціни без надання компенсації (згадаймо недавні яскраві «м’ясні» й «бензинові» заходи нашого уряду), відмовитися від прямих субсидій, а також не запроваджувати обмежень для іноземних фірм, взаємодіючих із кластерами. Цей підхід засновано на розумінні особливої значущості не так величини відвойованої частки ринку, як динамічного розвитку цього ринку. До речі, і вільні економічні зони, про які йшлося вище, здебільшого сприяють економічному розвитку території, якщо базуються на кластері. Причому кластер цей має підтримуватися спеціально розробленими для нього законодавчими положеннями і інфраструктурою. Інфраструктура, насамперед спеціалізовані транспортні комунікації, — це теж поле діяльності для уряду.
Сім раз відміряй, а раз відріж
Приклад з недавньої історії... На початку 90-х років, напередодні очікуваного входження Іспанії до Євросоюзу, в одній із 17 іспанських автономних областей —Каталонії — появився ентузіаст кластерної організації економіки, новопризначений міністр промисловості та торгівлі Антоні Сабіра. Спочатку він вирішив визначити місця, в яких уряд може поліпшити середовище діяльності компаній, для чого замовив дослідження промисловості Каталонії крізь призму кластеризації. Професори регіональної школи бізнесу, які проаналізували сильні й слабкі сторони економіки регіону, виокремили групи сформованих, але не «легалізованих» кластерів.
Потім деякі кластери були досліджені більш детально — за участю працюючих на їхній потенційній території компаній, а також постачальників цих компаній, торгових асоціацій, університетів і органів місцевої влади. Було визначено можливості розвитку, погоджено бачення цього розвитку потенційними учасниками кластерів, розроблено стратегічний план.
Результат? Їх декілька. Перший можна визначити: на Каталонію, населення якої становить 13 відсотків від загальноіспанського, після створення кластерів почало припадати 40 відсотків національного промислового експорту — до того ж компаній-гігантів у цій області практично немає. Інші результати не виміряються в відсотках, але від цього не менш значимі: учасники кластерів стали думати не «проблемами», а «можливостями», з’явилися лідери менеджменту, які здатні розвинути «стратегічний наступ».
Стратегія економічного розвитку
...У середині червня Президент України Віктор Ющенко і Голова Верховної Ради України Володимир Литвин домовилися про створення «дорожньої карти» для спільних дій із залучення інвестицій до української економіки.
Важко знайти більш слушний момент для апробування кластерного підходу до розвитку національної економіки. Цей метод давно працює в США і Канаді, в Італії і Нідерландах, Бразилії і Новій Зеландії. Останнім часом ряд проектів розвитку кластерів впроваджується в Росії (насамперед у Північно-Західному федеральному окрузі), де як перспективні розглядають суднобудівний, енергетичний, лісовий, металургійний та інші кластери.
В Україні, як мені відомо, поки що заявлено тільки про наміри створення мікрокластерів на Тернопільщині. Тим часом Україна, через особливості її економічної географії, має цілу низку переваг саме для такого способу організації економіки. Мені вже доводилося писати про можливість створення ефективного морегосподарського кластера на півдні України («Влада і політика», №34 від 20.08.04), де сусідять суднобудування із судноремонтом, галузева наука і портове господарство.
А ланцюжки: «енергопостачання — засоби передачі і розподілу — компанії з виробництва енергії — шахти і свердловини — устаткування для шахт і свердловин» або «важке машинобудування — інженерна справа — устаткування для промислових перевезень —промислове устаткування», що ефективно працюють у декількох американських штатах. Хіба ми не можемо «вписати» їх до Донецької, Дніпропетровської, Луганської або Харківської областей? А чому через ту саму призму не подивитися на рекреаційні і виноробні масиви Криму і Причорномор’я? На можливості реорганізації агропромислового комплексу в тісній кооперації з харчовою промисловістю (створивши кластери різної спеціалізації і масштабу, починаючи з мікрорівня)?
Згадайте, скільки років ми бідкалися з приводу «розриву економічних зв’язків з розвалом СРСР». За роки незалежності сама економічна реальність змусила нас виявити й активізувати переваги, закладені в наших промислових регіонах, — тож фактично ми уже на шляху до кластеризації економіки. Залишилося тільки зрозуміти це і виробити чітку стратегію подальшого економічного розвитку — на основі наявних переваг.
Микола КРУГЛОВ, народний депутат України.
