Монополії усіх країн, єднайтеся! Близький за спрямованістю лозунг звучав протягом століть. Тільки й того, що стосувався він пролетарів, яким нічого було втрачати, крім своїх ланцюгів». Промисловим та агропромисловим монополіям завжди було що втрачати, тому надія на єднання монополій є химерою. Єднання йде лише шляхом «ковтання», або поглинання, одної монополії іншою. Це стосується багатьох галузей економіки, передусім країн, що розвиваються. Не виняток і Україна, її агропромисловий комплекс, зокрема птахівництво.

За морем телушка полушка, та перевіз дорогий


Українці — народ довірливий. Якщо українські монополісти від птахівництва по інформаційних каналах галасують про стрімкі темпи розвитку галузі, то, певне, навіть уряд країни безумовно вірить цьому. Щоправда, пересічний громадянин дещо втрачає ту віру, коли йде на ринок з бажанням купити високоякісні, відносно недорогі, задекларовані Союзом птахівників м’ясо, яйця, племінний молодняк тощо. Якщо вітчизняні монополісти обіцяють звести аграрія з західними птахівницькими фірмами для постачання звідти спочатку племінних (мається на увазі гібридних) яєць чи курчат, а потім і ветпрепаратів, і кормів, і преміксів, то український селянин з вірою й надією радіє і за себе, і за батьківщину-неньку, яка має таких видатних монополістів. Щоправда, деякі сумніви все-таки є і у простого селянина. Наприклад, які ціни на цю продукцію будуть завтра, які післязавтра, якої якості виявиться продукція і тому подібне. Чи не потрапить у повну залежність від західних виробників і сам селянин? І до кого тоді волати сердешному, коли вже зараз самі монополісти галасують, що їх грабує рідне міністерство, не виділяючи гроші на так звану селекційну роботу, яку вони наче проводять, купуючи гібриди та птицю для батьківських стад? І за якими цінами цю продукцію отримуватимуть вітчизняні підприємства-монополісти, коли їхні західні партнери ще більш «монополізуються» між собою? Бо всі знають прислів’я «за морем телушка полушка, та перевіз дорогий». Чи й тоді наші доморощені монополісти вимагатимуть державні гроші на так звану племінну продукцію? І як назвати «патріотів» своєї держави, які, обіцяючи працевлаштування своїм безробітним, насправді в цьому ж контексті говорять про домовленість з західними фірмами та виробниками не тільки добових курчат-бройлерів, а й усього, що для їх вирощування та реалізації потрібно селянинові України (див. одну з червневих «селянських» газет)?
Слава Богу, і Президент, і чимало урядовців розуміють важливість агропромислового виробництва, визнають його пріоритетним. Але чи все вони роблять, щоб урешті-решт позбутися отієї віри щодо єднання монополій, якою живе пересічний громадянин країни? Слід, мабуть, навести конкретні приклади щодо галузі птахівництва. Так, для забезпечення продовольчої незалежності України стосовно харчових яєць треба мати близько 48—50 млн. високопродуктивних курей-несучок. Якщо завозити з-за кордону яйця від батьківських стад, то для отримання такого поголів’я їх слід завозити не менш ніж 200—250 млн. шт., причому щорічно. Коли ж брати добовий гібридний молодняк, то і його (добових курочок) треба завозити не менш ніж 75—100 млн. голів також щорічно. В цілому, як показав досвід України 1989—90 рр., коли країна виробляла пташиних яєць значно більше від потреби (понад 17 млрд. штук на рік), навіть за відносно невисокої продуктивності птиці, але на своїх селекційно-племінній базі, кормах, техніці та ветпрепаратах можна рентабельно працювати, отримувати продукцію високої якості та конкурентоспроможності. Тоді селекційно-племінна база грунтувалася на засадах не монополізму, а вертикальної інтеграції: селекційний центр—два чи три племзаводи—мережа репродукторів—промислові господарства—виробники яєць та м’яса птиці. У батьківських стадах утримувалося близько 10—14 відсотків усього дорослого поголів’я птиці.


Далекі від селекції сучасні «селекціонери»


Якщо ж купувати за кордоном щорічно добових курчат чи племінні яйця для батьківського стада, то потреба в закупівлі значно збільшується, підвищуються витрати як на придбання, так і на вирощування молодняка тощо. Ось на це і просять державні гроші сучасні «селекціонери» країни (селекціонери-вчені — навпаки, волають за відродження вітчизняної селекційно-племінної роботи, бо бачать, чим скінчаться теперішні «успіхи» сучасних «селекціонерів»). Державні ж гроші та кошти монополістів країни слід би було зібрати докупи та один раз на 10—15 років закупити відносно невеликі обсяги племінного матеріалу під конкретну державну програму селекції (наприклад, по 10—15 тис. голів кожної вихідної лінії). Зрозуміло, що закордонний монополіст не піде на реалізацію генетичних ресурсів, з якими він зараз працює і завдяки якому держить на короткому повідку монополістів українських. Та й ціни на таку продукцію занадто високі. Тому на перших порах можливо слід би було закупити племінний матеріал не надпродуктивних гібридів, а середньопродуктивної птиці з її адаптацією до умов України. Коштів треба багатенько, але це ж раз на 10—15 років. Та й кількість робочих місць можна було б збільшити, а значить, і купівельну спроможність вітчизняного споживача підвищити. А відтак зменшити залежність тих же вітчизняних монополістів та пересічного селянина від милості монополістів закордонних, яким таки вдалося зруйнувати нашу селекційно-племінну базу. Аргумент «селекціонерів» стосовно неспроможності нашої науки налагодити цю роботу в країні слід би відкинути, бо і вони знають: селекційні фірми далекого зарубіжжя у створення того чи іншого кросу вкладають сотні мільйонів доларів. Ті ж декілька сотень тисяч гривень, які витрачаються на ці цілі в нашій країні, назвати навіть краплею в морі не можна. Але й використання кросів з середньою продуктивністю, тільки пристосованих до наших умов й не надто вибагливих до «закордонних» кормів та ветпрепаратів, може бути рентабельним.


Краще менше, та краще


За розрахунками, Україні не обов’язково мати по 312—320 яєць на несучку на відносно дорогих зарубіжних кормах, преміксах та численних імпортних вакцинах й інших ветпрепаратах, про придбання яких для селянина піклуються вітчизняні монополісти.
Аналогічна ситуація склалася і в м’ясному курівництві. Наші монополісти і тут довірливі. Вони й тепер вважають, що монополіст монополістові — друг, товариш і брат. І що їхня так звана дружба триватиме вічно. І що держава буде спроможна постійно покривати частину їхніх витрат на придбання племінного матеріалу за кордоном. І що Україна у птахівництві завжди залишатиметься однією з бананових республік. Але вже зараз слід би подумати про перспективи, зайнятися справді корисною для держави справою: відродженням вітчизняної селекційно-племінної бази. Бо єднання монополій не буде. Навіть «проковтнути» нашу птахівничу галузь ніхто не захоче. Однак диктуватимуть, як нам далі жити і працювати, який ринок для їхніх «найякісніших» товарів будувати, які ціни за цю продукцію платити, доти, доки ми будемо такими довірливими та самовпевненими.


Іван ІВКО, доктор сільськогосподарських наук.


Борки,
Зміївський район
Харківської області.