Володимир ЛИТВИН,Голова Верховної Ради України
Конституція України ґрунтується на традиціях та ідеях українського конституціоналізму, започаткованих Гетьманом Війська Запорізького Пилипом Орликом у Пактах і конституції законів та вольностей Війська Запорізького (1710 рік) і розвинутих у проектах Конституції Слов’янських Сполучених Штатів (Кирило-Мефодіївське братство, 1846—1847 роки), проекті Основаній устава українського общества «Вольний Союз» — «Вільна Спілка» (М. Драгоманов, 1884 рік), проекті Основного Закону Самостійної України (М. Міхновський, 1905 рік), проекті конституційної перебудови Російської Імперії (М. Грушевський, 1905 рік), Третьому універсалі Центральної Ради (листопад 1917 року), Четвертому універсалі Центральної Ради (січень, 1918 року), Конституції Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР, 1918 рік), Законах про тимчасовий державний устрій України (1918 рік), Тимчасовому Основному Законі про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії (Конституція ЗУНР, 1918 рік), Акті Соборності України (січень 1919 року), Законі про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці (1920 рік), проекті Основного державного Закону УНР (1920 рік), конституціях УСРР 1919 і 1929 рр., конституціях УРСР 1937 і 1978 рр.
Конституція України 1996 року втілила досягнення вітчизняної та світової конституційної науки і практики конституційного будівництва. У ній враховані європейські стандарти демократичної держави і стан розвитку українського суспільства, що притаманні українському конституціоналізму. Прийняття Конституції України стало значним досягненням українського народу щодо його самовизначення та розвитку, важливою віхою новітньої історії Української держави.
Конституція України є надзвичайно важливим політико-правовим документом довгострокової дії, фундаментом не лише сучасних, а й майбутніх перетворень у суспільстві, основою його консолідації. Для цього вона має бути найстабільнішим нормативно-правовим актом держави.
Однак стабільність є непоганою рисою до певних меж, тобто до того моменту, поки не «консервує» проблеми і не перешкоджає розвитку суспільства та держави. У практичній юриспруденції немає «священних корів».
Слід зауважити, що практично немає держав, які б не вносили змін до своїх конституцій.
Нові нагальні запити суспільства, що розвивається, завжди долають букву закону, що їм протистоїть, і занадто повільні форми змін конституції у практичному плані лише множать випадки насильницьких державних переворотів.
Водночас слід враховувати, що будь-які масштабні зміни до Основного Закону країни, пов’язані з організацією і поділом влади, об’єктивно призводять до певної дестабілізації суспільно-політичної ситуації, гальмують законодавчий процес. Ось чому їх слід вносити якомога рідше, ретельно підготувавши і швидко реалізувавши.
Конституція України є результатом політичного компромісу, досягнутого в умовах гострого протистояння між Президентом і Верховною Радою України, що не могло не спричинити недосконалість деяких її положень, особливо тих, що стосувалися розподілу владних повноважень між зазначеними державними інститутами.
Закріплена в Конституції модель поділу влади є неефективною та неоптимальною для сучасного стану Української держави. Спостерігалося явище, яке в юридичній науці дістало назву «розходження норм юридичної і фактичної Конституції». Крім того, в Основному Законі закріплено швидше конфліктність, а не баланс законодавчої і виконавчої гілок влади.
Не можна було не помічати перманентного протистояння між виконавчою і законодавчою владою, яке виснажувало державу і суспільство.
Відбувся розрив між конституційним визначенням Верховної Ради як єдиного органу законодавчої влади та її фактичним становищем у державі. Широке і не завжди обгрунтоване використання Президентом України відкладального вето набуло таких масштабів, що саме глава держави фактично став домінантною фігурою здійснення законодавчої влади.
Парламент так і не набув вагомих важелів впливу на діяльність Кабінету Міністрів України та інших органів виконавчої влади. Закладені в Конституції суперечності не дозволяють Верховній Раді України адекватно реагувати на суспільно-політичні та соціально-економічні процеси, що відбуваються в державі. У рамках чинної Конституції розвиток українського парламентаризму є значно ускладненим.
Мають місце також певна недосконалість і наявність окремих прогалин у конституційно-правовому закріпленні становища українського уряду в механізмі поділу влади.
Крім того, в Україні не були прийняті закони, необхідні для забезпечення діяльності основних суб’єктів та учасників формування й реалізації державної політики.
У зв’язку з цим в умовах недосконалості чинного законодавства, відсутності належного правопорядку та низької правової культури суспільно-політичні процеси в Україні почали розвиватися у напрямках, які суперечили Конституції. Виникла кризова ситуація, суть якої полягала в тому, що конституційна система під впливом існуючих у державі політичних сил не стала еволюціонувати в бік класичної демократії, як закладено в Конституції, а натомість почали проявлятися тенденції до поступового формування авторитарної моделі політичної системи.
Зростаючий розрив між офіційно проголошеними демократичними гаслами і практикою політичного процесу, дедалі більша бюрократизація управлінського апарату, взаємна байдужість, за словами Володимира Винниченка, народу і влади — все це не могло не призвести до «закостеніння» нашої політичної системи. З рушійної сили суспільно-економічного життя вона почала перетворюватися на гальмо його розвитку.
Очевидною стала необхідність оновлення змісту Конституції України, насамперед щодо вдосконалення моделі поділу влади. Це не суперечить тому, що конституційна модель поділу влади залишається до кінця не сформованою і водночас за своєю природою інтерпретується як така, що містить хронічні гальмівні механізми розгортання демократичного потенціалу принципу поділу влади.
Слід зауважити, що спроби внести зміни до Конституції України розпочалися відразу після її прийняття і неодноразово здійснювалися представниками різних політичних сил, однак до грудня минулого року були невдалими. Не заглиблюючись у зміст законопроектів про внесення змін, достатньо зауважити, що вони присвячувалися питанням зменшення чисельності депутатського корпусу, розширення повноважень Верховної Ради України та її комітетів, створення двопалатного парламенту.
Передбачалося також посилення парламентського впливу на формування та діяльність Кабінету Міністрів України, дострокове припинення повноважень народного депутата, зменшення обсягу депутатської недоторканності тощо. Головна мета цих та інших законопроектів полягала у переході від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки.
Оновленню Конституції завадили гострі суперечки між основними політичними гравцями, а також кон’юнктурність у вирішенні питання про проведення політичної реформи шляхом внесення до Конституції України таких змін, які не сприяли б подальшому поступальному розвитку держави, а, навпаки, могли призвести до ситуації, за якої довелося б знову і знову корегувати, змінювати Основний Закон, знижуючи його ефективність і дієвість.
Події останніх місяців 2004 року дали Україні історичний шанс кардинально перебудувати державний устрій на демократичних засадах.
Його було значною мірою реалізовано з прийняттям Верховною Радою 8 грудня 2004 року Закону «Про внесення змін до Конституції України», спрямованого на вдосконалення механізму функціонування державної влади, розподілу повноважень між Президентом України та органами державної влади, забезпечення балансу між усіма гілками влади, ефективної співпраці парламенту та уряду, їх взаємної відповідальності за здійснення державної політики, насамперед у соціально-економічній сфері.
Політична реформа покликана розвинути і зміцнити політичні інститути, сформувати умови для їх функціонування на засадах європейських цінностей.
Центральним питанням оптимізації політичної системи і проведення політичної реформи є вдосконалення організації державної влади і визначення форми державного правління.
На початковому етапі утвердження Української держави, коли йшлося про забезпечення її територіальної цілісності, соборності та безпеки, зосередження влади в одних руках вважалося виправданим. На сучасному етапі, коли доленосними для подальшого поступального розвитку держави є розвиток парламентаризму та активізація ініціативи на місцях, необхідно розосередити владу як між Президентом, парламентом і урядом, так і між центральними та місцевими органами, забезпечивши умови для розвитку місцевого самоврядування.
Зменшення концентрації влади в одній інституції зміцнить демократичний потенціал країни, посилить взаємну довіру між народом і владою, створить умови для динамічного розвитку суспільства.
Практична вага оновлення Конституції полягає в планомірному впливі на суспільні відносини для досягнення конституційно значущого результату — побудови правової держави, а також формування комплексу чинників і головних умов становлення та розвитку громадянського суспільства в Україні.
Політична реформа розпочинає новий період розвитку.
Тепер на порядку денному — парламентська, судова, адміністративна реформи та реформа місцевого самоврядування. Причому першочергового значення набуває саме реформа місцевого самоврядування. Вже всім зрозуміло, що зміни до Конституції України, прийняті 8 грудня минулого року, не набудуть чинності з 1 вересня 2005 року. Немає висновку Конституційного Суду України про проект змін до Основного Закону щодо місцевого самоврядування, а головне — Верховній Раді України в даний час бракує політичної волі для затвердження цих змін двома третинами від конституційного складу парламенту. Найпевніше, реально зміни до Конституції, а отже, і конституційна реформа запрацюють лише після сформування нового парламенту у 2006 році.
Не можна оминути увагою спроби ревізії конституційних змін. У цьому випадку виникають різні ідеї щодо грудневого рішення Верховної Ради про внесення змін до Конституції: від звернення до Конституційного Суду — до скасування цього рішення самим парламентом або навіть всеукраїнським референдумом. Не виключено, що наслідками таких ініціатив можуть бути нове протистояння в парламенті та напруженість у суспільстві. Такий варіант цілком можливий, оскільки руйнуються «пакетні» домовленості, що, як усі пам’ятають, допомогли вгамувати пристрасті, покінчити із загрозою ескалації напруженості в суспільстві і мирно та цивілізовано вийти з політичної кризи, пов’язаної з президентським виборами.
Утім, автори зазначених ініціатив забувають давно відому істину: не можна говорити про майбутнє, воюючи з минулим. За спробами перегляду змін до Конституції легко прочитується бажання окремих людей якомога міцніше й надійніше утвердитися при владі. Тож не оригінальними видаються чергові спроби наступу на парламентаризм в Україні через заклики прийняти ті чи інші рішення на догоду будь-кому, тільки не власному народові.
Нині головним пріоритетом державного будівництва слід поставити завдання консолідації, подолати відкрите і латентне протистояння в суспільстві, працювати спільно на досягнення суспільного консенсусу щодо стратегічних напрямів дальшого розвитку України.
Основна соціальна цінність Конституції полягає в тому, що її положення створюють основу, необхідну для регулювання найважливіших суспільних відносин, забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, подальшого розвитку нашої держави.
Конституція є вагомим політико-правовим документом, у якому політика і право представлені в органічно цілісному вигляді, збалансовані у внутрішньо узгоджену єдність.
Політична спрямованість Конституції — одна з найважливіших якостей, що зумовлюють її особливу роль у правовій системі, значну соціальну роль у суспільстві.
Політичне значення Конституції насамперед полягає в тому, що її прийняття відкрило якісно новий етап в історії країни — розвитку безпосереднього народовладдя й демократії.
Конституція є вагомим суспільним договором, що створює принципові засади зміцнення стабільності в суспільстві і атмосферу морально-психологічної єдності народу. Вона сформувала необхідні політичні умови для розбудови в Україні громадянського суспільства.
Конституція закріпила основоположний принцип правової держави — принцип верховенства права, який означає насамперед підпорядкованість держави та її інститутів праву і його пріоритет щодо них.
Конституція має велику цінність як правовий акт і є основним джерелом нашого законодавства.
Закріплення пріоритетної ролі Конституції серед інших нормативно-правових актів, наділення її найвищою юридичною силою слугують зміцненню правопорядку, є стабілізуючим чинником у державі.
Значення Основного Закону полягає і в тому, що вперше в історії українського конституціоналізму в ньому передбачено, що норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина гарантується безпосередньо на підставі Конституції.
Першочергове значення для реалізації Конституції мають конкретизація і розвиток її положень у поточному законодавстві. Це не означає суперечність положенню, згідно з яким Конституція — акт прямої дії. В ній містяться статті, в яких безпосередньо зафіксовано необхідність прийняття законів, спрямованих на розкриття їх змісту.
Окрім очевидних позитивів, які дала Конституція у внутрішньополітичному житті та міжнародних відносинах України, є й негативи — суспільні розчарування і втома від реформ. Очевидно, головною причиною такого стану, коли сподівання людей на краще життя не справдилися, якраз і виступає нереалізованість Конституції через конкретні закони або й нехтування вже прийнятими законами.
Отже, надзавдання України — провести конституційну реформу у якомога коротші терміни і отримати якомога ефективніші результати.
