Роль буфера і найвищого

Як повідомили у прес-службі Конституційного Суду, упродовж дев’яти років його діяльності (1996—2005 рр.) станом на 1 червня цього року суд отримав 37 867 документів. Серед них — 550 конституційних подань від Президента України, Верховної Ради, народних депутатів, Верховного Суду, Уповноваженого ВРУ з прав людини, Верховної Ради Криму, органів державної влади та місцевого самоврядування, 1027 конституційних звернень і 2454 звернень-листів від громадян України та юридичних осіб. Найбільше конституційних подань надійшло від народних депутатів України (237), органів місцевого самоврядуванні (110) і державної влади (106). Український парламент 16 разів звертався до Конституційного Суду для отримання висновків щодо відповідності Основному Законові законопроектів про внесення змін до Конституції України. За цей час КС прийняв 178 рішень, виніс 15 висновків і 569 ухвал. Найчастіше у конституційних поданнях було порушено питання про офіційне тлумачення законів (167 разів), конституційність правових актів Верховної Ради України (162 рази) та офіційного тлумачення положень Конституції України (81 раз). Із конституційними зверненнями громадяни та юридичні особи найчастіше зверталися для офіційного тлумачення законів України (638 разів). За період діяльності КС із листами до нього звернулися понад 27 тисяч громадян і юридичних осіб. Майже у чверті цих листів порушувалися питання соціального та пенсійного забезпечення (6646 листів), у 4982 листах було прохання розтлумачити і роз’яснити положення Конституції, законів України та інших нормативних актів, 3443 листи містили скарги на судові рішення, 828 листів — скарги на дії посадових осіб, а 1479 листів стосувалися знецінення та повернення грошових вкладів населення.

Першою справою, яку розглянув КС навесні 1997 року, було питання про офіційне тлумачення статей Конституції та Цивільного процесуального кодексу України щодо несумісності депутатського мандата). На той час у парламенті налічувалося майже 100 депутатів-сумісників. Прагнучи зберегти усі свої «крісла», вони переконували, що можуть не залишати мандати, бо закон не має зворотної сили, а їх обирали до ухвалення нової Конституції. 13 травня КС визнав, що парламентарії можуть поєднувати депутатський мандат з іншою посадою, якщо вони були призначені на неї раніше 8 червня 1995 року — дня підписання Конституційної угоди, яка вперше містила норму про професійний парламент. Тим же рішенням КС дозволив депутатам, обраним до прийняття Конституції, не складати присягу. А таких на той час у парламенті було аж 63.

Ось іще декілька прикладів наступних рішень Конституційного Суду з посиланням на статті Конституції, як норми прямої дії. Розглянувши справу за конституційним поданням 54 народних депутатів України та конституційним поданням Верховного Суду, рішенням від 1 грудня 2004 року КС визнав неконституційними низку положень закону про держбюджет-2004, якими значно обмежувалися або призупинялися дії пільг, компенсацій і гарантів для ветеранів війни та окремих категорій бюджетників. У висновку за конституційним поданням 45 народних депутатів від 17 березня 2004 року КС визнав неконституційними деякі положення ст. 59 закону про держбюджет-2003, які обмежували соціальний захист військовослужбовців та працівників правоохоронних органів.

...Конституційному Суду не раз доводилося шукати політико-правовий компроміс, коли загострювалися стосунки між гілками влади і вже традиційне протистояння Президент—Верховна Рада. І хоча в одному з інтерв’ю ще у 1997 році тодішній голова КС Іван Тимченко заявляв: «Ми не команда пожежників для гасіння політичних пожеж», багато рішень КС виглядає саме як протипожежні заходи. Це, зокрема, визнання неконституційними окремих положень всеукраїнського референдуму, який відбувся 16 квітня 2000 року, положення закону про вибори народних депутатів, за яким передвиборна кампанія 2002 року мала стартувати 12 жовтня 2001 року. За коротку історію діяльності КС не раз спостерігалося і намагання тих чи тих суб’єктів української політики якось вплинути на діяльність високого суду, до того ж різні політичні сили донині мають різні погляди на КС і офіційне тлумачення Основного Закону. Наприклад, у заяві фракції СПУ у червня 2000 року «Про роль Конституційного Суду в наступі на демократію, парламентаризм в Україні» зазначалося: «За період із 1997-го по травень 2000 року Конституційним Судом України було прийнято 10 спеціальних рішень, пов’язаних із обмеженням повноважень народних депутатів України. Це становить майже 22 відсотки від загальної кількості розглянутих питань... Члени Конституційного Суду, відгородившись від людей державними дачами, автомобілями й охоронцями, забули про свій конституційний обов’язок служити тільки народу України...» («Голос України, 15 червня 2000 р.)

Серед рішень, які викликали невдоволення у парламентаріїв, була ухвала КС від 11 квітня 2000 року у справі за поданням Генпрокуратури для офіційного тлумачення стосовно права народного депутата на запит до прокуратури. Тоді КС вирішив, що народний обранець не має права звертатися до органів прокуратури і прокурорів з вимогами, пропозиціями чи вказівками у конкретних справах з питань підтримання державного обвинувачення в суді, представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом, нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання і досудове слідство. Привід для невдоволення діяльністю КС з боку парламенту викликало й рішення КС від 10 травня 2000 року, коли, зокрема, було визнано неконституційними положення Закону «Про статус народного депутата України», за яким він має право здійснювати контроль за розглядом одержаних пропозицій, заяв і скарг у державних органах та органах об’єднань громадян, на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності і підпорядкування, та брати особисту участь у їх розгляді. Цим само рішенням було визнано неконституційною й норму статті 30 закону, яка надає народним депутатам України право переважного виступу з питань його депутатської діяльності у державних друкованих ЗМІ, на державному радіо та телебаченні. Подання щодо невідповідності цих статей Основному Законові передав до КС тодішній Президент України Л. Кучма.

Яскравою демонстрацією намагання КС уникнути «гострих політичних кутів» стала справа, розпочата 11 травня 2000 року за поданнями 57 і 69 народних депутатів України щодо визнання неконституційними актів, прийнятих на засіданні парламенту в приміщенні «Українського дому» 21 січня—1 лютого 2000 року. Тоді ліві фракції парламенту не визнавали рішень «оксамитової революції». Однак у липні 2000 року КС припинив провадження у цій справі, оскільки у ній, згідно з висновками КС, переважають суто політичні питання.

Утім, саме діяльність Конституційного Суду України, незалежно від різних політичних оцінок, які вже лунали й лунатимуть на його адресу, попри всю недосконалість чинних законів і самої Конституції, на практиці доводить визначальну роль Основного Закону і його статей, як норм прямої дії. Адже за будь-яких правових суперечок саме до Конституції апелюють, із нею рахуються і відповідно до неї ухвалюють рішення. І саме Конституція стає важливим елементом на шляху до політичного компромісу.