Хтось із древніх сказав, що життя не криється в минулому, немає його і в сучасному, життя зосереджено в майбутньому. Справді, в дітях не лише сенс нашого буття, немає іншого способу зберегти цей світ, поліпшити майбутні перспективи суспільства, аніж виховати нове покоління іншої якості. Чи не тому ще 6 років тому на зустрічі із жінками кримськотатарського народу почула таке: «Чого ви, українці, нарікаєте на обставини? Ми, на відміну від вас, не маємо не тільки житла, а й навіть громадянства. Але все одно повертаємося до Криму, народимо в землянках четверо-п’ятеро дітей і виховаємо їх належно. Через 20 років ситуація в Криму зміниться». Ці слова запали в душу... Сьогодні хочу зайти до душі кожного і всіх у розмові про найголовніше — наших дітей.

***

У Законі «Про охорону дитинства» сказано, що охорона материнства і дитинства є загальнонаціональним стратегічним пріоритетом. Чи не тому в парламентах багатьох країн є уповноважений з прав дітей або ж навіть комісар з питань майбутніх поколінь. Реалізація такої стратегії майбутнього вимагає спільних загальнонаціональних дій. Як депутат, що 10 років домагалася від чинної на той час влади повернутися обличчям до дітей, безумовно, почуваюся щасливою, що обраний народом Президент і його уряд рушили назустріч не тільки людям, а насамперед дітям. Це по-Божому. Це по-людськи. Однак чи розв’яжемо всі проблеми дитинства, якщо влада проінвестує його потреби? Смію зазначити, що ні. Бо в загальнонаціональному плані дій із забезпечення прав дітей держава — лише один із трьох суб’єктів, два інші — громада і батьки, тобто ми з вами. Усе сказане можна проілюструвати так: держава збільшує бюджетні виплати сім’ям з дітьми, піднімає зарплати батькам та виплати при народженні дитини (що вже має місце), відкриває нові робочі місця. Здавалося б, місія держави виконана, але чи достатньо цього, щоб, забезпечивши всі права дитини, виховати людину і громадянина?

Звісно, ні! Яка державна влада в США чи Канаді будувала недільні школи для дітей української еміграції чи організовувала СУМ і Пласт? Це робили громада і самі батьки, які, відпрацювавши тиждень на важких роботах, у суботу не спочивали біля телевізора, а, взявши в оренду автомобіль, везли своїх дітей за 100 миль до україномовної школи. Вони, громада та батьки, так добре виховали своїх дітей, що багато із них приїхали в Україну як міжнародні спостерігачі на минулих президентських виборах, простягнувши нам, громадянам України, руку допомоги.

Чому колись, за часів Шевченка чи Франка, ми не мали безпритульних сиріт? Тоді також не було державних програм, Але в людей у серці був Бог, віра — і дітей розбирали близькі родичі. Сьогодні середньообласний показник — майже 3 000 безпритульних дітей, а громаді не соромно, і громадські організації мовчать, і церква ніби збоку. Ось прямий результат минулих десятиліть, коли, забравши Бога та усунувши громаду і батьків на задній план, у всьому покладалися лише на школу, піонерів та комсомол.

Саме тому такою доречною і вчасною стала ініціатива Президента України з подолання дитячої безпритульності, мета якої — забезпечити право кожної дитини мати родину. Це і є тест на громадянську зрілість і моральність для всіх і кожного: церкви, громади та подружжя, яке довго не має дітей, але чомусь не намагається всиновити сироту.

Батьки сьогодні у нас втратили професійні навички такої важливої професії, як «бути батьками». Адже це робота без відгулів і вихідних. Тому разом із виплатами при народженні дитини, перед пологами та на першому році життя держава повинна допомогти батькам оволодіти цим фахом. Адже це так природно, що, крім якісних пелюшок, колиски та харчування, діти потребують материнської колискової, батькової посмішки, бабусиної казки. Наш народ завжди вмів любити, а головне — виховувати своїх дітей. Мусимо пригадати це знову.

Інвентаризація становища, в якому досі перебувало українське дитинство, та аналіз прогнозів не викликають особливого оптимізму. За певних позитивних тенденцій останніх років у нас і досі одні із найвищих показників дитячої смертності в Європі, від’ємний демографічний прогноз та вкрай погані показники здоров’я дітей. Міркуйте самі: в перший клас практично здорових учнів приходить менш як 10 відсотків. До останнього часу зловісна перспектива скорочення населення України за наступне десятиліття до 40 мільйонів мала вигляд невідворотної. Саме тому кроки Президента України назустріч дітям є унікальними і в державотворчому, і в історичному сенсі. Його діяльність співмірна із планами генерала де Голля, який у 1946 році у повоєнній Франції, яка мала катастрофічні демографічні перспективи, скерував потужні фінансові потоки для підтримки сім’ї і стимулювання народжуваності. Хтось із скептиків у ті часи вважав (майже як у нас), що держава фінансує повію, яка народить і, взявши гроші, кине свою дитину. Але президент де Голль вірив у французьку матір. Мати перемогла, а разом із нею перемогла і Франція.

Величезні очікування змін на краще після помаранчевої революції породили в людей безліч запитань, узагальнити які можна так: «Коли настане наша велика і остаточна українська перемога?» Зрозуміти людей можна, бо чекали цього не тільки останні 13 років, а й попередні три з половиною століття. Політик відповів би, що успіх прийде тоді, коли після демократичних виборів Президента будемо мати чесні і прозорі вибори до парламенту та органів місцевого самоврядування, започаткувавши в такий спосіб демократичну вертикаль влади. Державний діяч відповість інакше: наша велика і остаточна перемога відбудеться тоді, коли виховаємо Людину, громадянина нової якості.

Діяльність Президента України В. Ющенка започатковує нашу українську вікторію, яка можлива лише завдяки синергічним діям держави, громади і людини.

Цього року закінчується термін дії державної програми «Діти України», яка в теоретичному сенсі начебто була і непогана, але завершилася розкраданням дитячих оздоровниць, земель Артеку та корупцією навіть у межах цієї ж програми. Оскільки в Україні досі не було народної влади, то й усі «діти України» були нібито безпритульні у власній країні.

Згідно з рекомендацією нещодавніх парламентських слухань не лише концепція, а й назва нової національної програми, яку пропонується розробити уряду України, інша — «Українська дитина в українській родині». Вчимося!

А ще вчимося і можемо вчитися на прикладах, які зворушують та будять серце. 22 травня Президент України разом з дружиною, донечками, малим Тарасом на руках та великою українською громадою піднялися на Чернечу гору. Вони пройшли пішою ходою через весь Канів, віддавши шану Кобзареві. Там, біля могили українського пророка, Віктор Ющенко назвав нас спеціально призначеним поколінням. Бо якщо нашим попередникам було призначено вмерти у боротьбі за Україну, то нам призначено її збудувати і виховати людину та громадянина нової якості.

Чи не варто, щоб задля такої високої мети помаранчева революція, що сталася на Майдані минулої осені, відбулася в душі та сумлінні кожного з нас?!

Тому беріть дітей за руки і ведіть до Кобзаря, до Бога, до бабусі чи просто в ліс або степ. Покажіть їм світанок, цей дивний світ і свою душу. Ми призначені зробити так заради найголовнішого — наших дітей.

Лілія ГРИГОРОВИЧ,народний депутат України, голова підкомітету Комітету Верховної Ради України з питань охорони здоров’я, материнства та дитинства.