Ранок землі поліської

Реформу можуть згубити... довідки

У прикордонній Волині завжди цікавилися життям Польщі. Після того як сусіди за Бугом провели в себе адміністративно-територіальну реформу, зменшивши втричі кількість воєводств і піднявши роль низової ланки місцевого самоуправління — гміни, туди зачастили делегації волинян. Не раз їх очолював заступник голови обласної ради Василь Струк (на знімку). Тож про справи в Польщі він знає не з розповідей чи газетних публікацій, може порівняти ситуацію там до і після реформи, спроектувати її на місцеві умови Волині.

— Наблизити послуги до населення, зваблива і благородна ідея реформи, — ділиться з нами своїми думками Василь Михайлович. — Наприклад, поляки ввели до гміни податкового інспектора, постерунок міліції, інші необхідні для нормальної життєдіяльності структури. Якщо так зробити у нас, то штати службовців зростуть у кілька разів. І ще одна деталь: гміни організовані переважно на основі містечок. Лише окремі гміни є сільськими. Населення в перших становить десять і навіть 15 тисяч осіб. Вони, зазвичай, економічно самодостатні. Так звані рільничі гміни, населення там 6—8 тисяч, майже всі на дотації. Позитивним є те, що в комп’ютерну базу гмін внесено дані про всіх мешканців. Завдяки цьому в гміні за лічені хвилини можуть видати прохачу будь-яку довідку. Ми ж в цій справі безнадійно відстали. Та й через різні пільги для населення наші сільські ради змушені видавати величезну кількість різноманітних довідок. Людина інколи змушена приходити за ними по шість—десять разів у рік. Треба міняти підхід до цієї справи.

Ми багато разів возили в Польщу голів районних і сільських рад. Тож коли зайшла мова про таку саму адміністративно-територіальну реформу в Україні, вони психологічно були готові до змін. Мало того, ми вже дещо встигли зробити. Зокрема, в 220 бригадних селах створено сільські комітети, обрано старост. Сьогодні ці первинні ланки місцевого самоуправління беруть на себе турботу про газифікацію населених пунктів, їх благоустрій, вирішення соціальних питань населення. Попереду на нас чекає важка робота, але ми труднощів не боїмося.

Перший заступник голови облдержадміністрації Богдан Шиба (на знімку) належить до когорти керівників-реформаторів. Свого часу, працюючи головою Турійської райдержадміністрації, він першим в області поставив завдання зробити самодостатніми сільські ради, віддати їм якомога більше повноважень. Ще в 1996 році на баланс сільських рад було передано школи, розпочали тоді створювати в селах молоко- і м’ясопереробні пункти, міні-хлібопекарні. Було бажання захистити селян від підприємств-монополістів, які зароджувалися в сусідньому Ковелі. Однак починання молодого тоді ще керівника райдержадміністрації не всім подобалось у Луцьку. Довелося звільнятися.

Тепер у Богдана Шиби як першого заступника голови ОДА більше можливостей здійснити задумане. Як і раніше, він вважає, що повноваження місцевих територіальних громад мають бути значно розширені. Якщо вони будуть сильні, то не дадуть себе образити.

— Державі можна буде лише подякувати, якщо вона багато із своїх функцій просто ліквідує, — вважає Богдан Павлович. — Виступаючи на кущовій нараді з питань адміністративно-територіальної реформи в Івано-Франківську, я сказав, що вона мене цікавить настільки, наскільки буде віддано повноважень базовому рівню місцевого самоврядування і наскільки буде ліквідовано засилля галузевих міністерств і відомств. Наприклад, міністр аграрної політики Олександр Баранівський надсилає нам листа, де рекомендує розширити обласне управління сільського господарства, створити окремо економічний та контрольно-ревізійний відділи. Але там і так штати роздуті. Працює 45 осіб. Якщо за великим рахунком, то не контролем і обліком вони повинні займатися! А найперше допомагати селянам у збуті виробленої продукції, тобто захищати їх інтереси і займатися впровадженням нових технологій у виробництво. Все. Вони ж хочуть створити свою державу в державі і вимивати кошти з бюджету. Ті кошти до дядька все одно не дійдуть. Отримає їх керівник якогось передового господарства. Вони засвоїли, що міністерство — це монстр, куди заїжджаєш і там все вирішуєш.

Або ще такий приклад. Президент поставив завдання: цього року створити п’ять мільйонів робочих місць. Зрозуміло, що на це виділяються певні кошти. Ми в ОДА вивчили можливості всіх інвесторів, проаналізували місцеві бюджети: обласні, районні і навіть сільські. Подумали, як можна дати людям роботу. Маємо на це лише 60 тисяч гривень. А з другого боку, є служба зайнятості, яка замкнута на вертикаль і яку аж ніяк не проб’єш. У них на цей рік виділено на область 60 мільйонів гривень. Але ті 60 мільйонів здебільшого спрямовують на будівництво центрів зайнятості. Два роки будували його в поліському райцентрі Стара Вижівка. Скло, бетон, метал. Красиво. За той час народ там збіднів ще удвічі, люди порозбігалися по Білорусі та інших зарубіжжях. І той центр лише бісить людей. Так, вони відкрили нові робочі місця. Там 15 чиновників будуть ходити, отримувати зарплату. Потім відомство буде вибивати в Києві, щоб було 30 чиновників. 30 чиновників для Старої Вижівки це добре, але ще через рік ті бідні люди просто спалять той центр зайнятості, бо соціальна несправедливість буде настільки велика, що в них не буде іншого виходу. Або візьмемо заробітну плату. В фінансовому управлінні в квітні вона становила 780—790 грн., в обласному центрі зайнятості — 1625. Має бути єдиний закон про державну службу, щоб чиновник відповідного рангу отримував однакову платню і в цьому домі, й в іншому, бо він несе відповідальність державного чиновника однакового рівня. Розумієте, створили державу в державі. В результаті вони, маючи 60 мільйонів грн., будуть тільки чиновників плодити і чітко відслідковувати, як тільки підприємство когось прийняло на роботу, відразу кликати його в центр зайнятості: «Ти нам вчорашнім числом напиши, що це ми тебе направили. Нам для звітності треба». І таких прикладів можна сотні навести. З таким марнотратством бюджетних коштів ми і боремося зараз в області.

Так само, як і з відомчими поборами, які узаконені підзаконними актами. Як наслідок, кожна служба бере кошти не в бюджет, а собі. Візьмемо такий надзвичайно прибутковий бізнес, як автомобільні пасажирські перевезення. Конкуренція тут дуже висока. А надходжень у бюджет мало. Тисячі мікроавтобусів їздить областю, а користі від цього державі мало. Чому так? Став розбиратися. Та у нас все переведено в іншу тему, як і в інших галузях. Головне — тендер. Усі готуються до нього. За участь кожен перевізник платить 1700 гривень обласному автоуправлінню. А останнє на госпрозрахунку і має від цього зиск. Сказав їм: відмініть плату за конкурс. Як? А з чого ми житимемо? Відповідаю: а з чого бюджет буде жити? Підприємець платить за конкурс, потім ще ДАІ, санстанції, іншим службам по 100 гривень плюс ще те, що не обліковується. Виходить солідна сума за дозвільну документацію. Тож після того підприємець дивується: чого я маю ще й до бюджету платити, вже давно за все розрахувався. Оформляє патент, платить ще 100 гривень, і все. Тобто чиновник набрав на себе грошей, а взамін видав індульгенцію не платити до бюджету. Ми ліквідуємо цей тендер. Кожне підприємство мусить скласти бізнес-план. І той, хто краще буде платити податки, той і виграє конкурс. Все, чиновники мовчать, сидять два тижні і навіть не дзвонять. Зараз іде реорганізація структури ОДА. В управлінні промисловості і транспорту ми створимо відділ автомобільних перевезень з трьох осіб. Хай вони, сидячи на державній зарплаті, не роблячи жодних поборів, складають маршрути, організовують справу.

Майже щотижня буваю в Шацькому районі. В попередні роки там допущено багато зловживань під час видачі земельних ділянок на території національного природного парку. Дехто з чиновників протиправно зводив котеджі прямо на березі озер Світязь та Пісочне. Загалом доводиться розгрібати багато авгієвих стаєнь. Бруду, неправди, брехні в суспільстві за попередні роки нагромадилося багато. Хочемо ділом довести волинянам, що теперішня влада хоче жити і працювати по-новому.

Волинську горілку по центральному телебаченню не рекламують. Це роблять її споживачі. Варто комусь з гостей краю покуштувати міцний трунок луцького виробництва, як відразу оцінює його високу якість. І часто серед сувенірів, на згадку про Волинь, вони везуть і кілька пляшок місцевої горілки. Так волинська горілка прийшла в Київ, Білорусь, сусідню Львівщину, інші регіони України. Гідно оцінюють її і фахівці. Лише за минулий рік міцні напої Луцького спиртогорілчаного комбінату були удостоєні восьми медалей різноманітних престижних виставок, ярмарок, дегустаційних конкурсів. А горілка «Віче» за підсумками 2004 року увійшла до каталогу «100 кращих товарів України». Нещодавно на міжнародній виставці «ALKO+SOFT-2005» горілка «Віче», «Поліська перцева», «Королівський банкет» завоювали срібні медалі, а «Поліська особлива» — бронзову. На комбінаті одними з перших у галузі запровадили міжнародну систему управління якістю продукції ІSQ.

— Наше підприємство нетипове, — розповідає директор Луцького спиртогорілчаного комбінату Ростислав Іванов (на знімку). — Ми єдині в Україні виробляємо і спирт, і горілку. Це дає можливість контролювати якість від перших технологічних процесів. До того ж виробляємо спирт лише із зерна. Переважно це пшениця. Придбали сучасну станцію підготовки води німецького виробництва. Це теж позитивно позначилося на якості продукції. Комп’ютеризували багато процесів. Маємо чудову лабораторію.

До речі, за пропозицією директора ми відвідали лабораторію і наочно переконалися, наскільки чиста волинська горілка. Аналіз показав, що вона не має жодних шкідливих для здоров’я інгредієнтів. Робиться це на сучасному обладнанні швидко і точно.

На комбінаті за два останні роки чимало зроблено для ефективного використання енергоресурсів, замінено застаріле неефективне обладнання, удосконалено технологічні схеми. Як наслідок, торік за зростання виробництва наполовину використання енергоресурсів скоротилося на третину. Завдяки цьому підприємство стало рентабельним. Зросла середньомісячна заробітна плата. Минулого року вона становила 740 гривень. Цього, як сказав директор, вона становитиме тисячу, а наступного — півтори тисячі гривень.

Майже вся продукція Луцького СГК, а це понад двадцять видів горілчаних напоїв, власної розробки. Нещодавно тут освоїли виробництво ще двох назв горілок «Поліська житня» і «Поліська класична», а також вперше розпочали випускати 20-градусні настоянки «Полісянка» («Абрикос», «Вишня», «Слива», «Журавлина»).

На Волині зараз гуляють весілля. Традиційно святкові столи щедрі на різні наїдки і напої. Вибираючи останні, організатори торжеств, зазвичай, віддають перевагу волинським горілка. Якщо вже має бути банкет, то обов’язково «Королівський». Недарма ж він відзначений багатьма медалями.

Ковельське пасажирське вагонне депо засноване ще 1898 року. На підприємстві нам показали стенди з фотографіями вагонів, які ремонтувало підприємство упродовж своєї більш як вікової біографії. По суті —це історія всього вітчизняного залізничного транспорту. У повоєнний період, аж до 1993 року, тут відновлювали вантажні вагони. А коли ситуація змусила депо знову повернутися до обслуговування пасажирського транспорту, то на підприємстві це зробили швидко. Вже в перший місяць після реконструкції депо випустило 15 вагонів, потім довели цей показник до 30. Сьогодні тут щомісяця ремонтують 20 вагонів. Окрім того, Ковельське депо перше в Україні освоїло польську технологію з відновлення вагонів. На основі старих кузовів тут будуть, по суті, нові.

Очолює вагонне депо депутат обласної ради Олександр Стречен. На жаль, зустрітися з ним ми не змогли. В ті дні Олександр Іванович перебував у Страсбурзі, куди його разом з іншими депутатами облради запросив Конгрес місцевих і регіональних влад Ради Європи. Однак і за відсутності начальника депо повсюдно відчувалася його вміла рука керівника.

Головний інженер підприємства Анатолій Діденко, який знайомив нас з підприємством, запропонував оглянути один з таких плацкартних вагонів: зручні спальні місця оббиті темно-вишневою матерією, все сяє свіжою фарбою, пластиком. Пасажири можуть скористатися душем, холодильником, мікрохвильовкою. Важко повірити, що вагон виробництва 60—70-х років минулого століття швидше нагадував купу металобрухту. Незабаром, як сказав Анатолій Андрійович, у депо освоять вітчизняну, так звану дніпропетровську технологію ремонту. На думку головного інженера, вона краща за польську. Завдяки оцинкуванню всього кузова гарантується 25 років його роботи. Виправдана також заміна оббивної матерії (хай і високого гатунку) на штучну шкіру. Плацкартні вагони обладнуватимуться кондиціонерами. Тобто все відповідатиме європейському рівню.

Пасажири достойно оцінили таке нововведення Укрзалізниці, як введення до складу так званих столичних експресів вагонів для перевезення легкових авто. Зроблені вони теж у Ковелі. Автомобілевози обладнані пожежною і охоронною сигналізацією, мають чимало інших конструктивних переваг. Вони можуть рухатися із швидкістю до 140 кілометрів на годину.

На підприємстві нам показали чимало новинок. Тут, наприклад, освоїли виробництво унітазів з нержавіючої сталі. Ніби і дрібничка. Але якщо раніше на їх придбання депо витрачало дві тисячі гривень, то тепер лише 542. Ще більше заощаджень принесла розробка місцевих раціоналізаторів з відновленню вагонних візків. Економічний ефект на одному становить 70 тисяч гривень.

Колектив вагонного депо досить великий — 1760 працюючих. Окрім ремонтників, значну частину його становлять бригади провідників, які обслуговують поїзди Ковель—Москва, Ковель—Київ, Ковель—Одеса, Ковель—Сімферополь, а також приміські. Обсяги перевезень великі. Лише постільних комплектів щодоби потрібно майже п’ять тисяч. Перуть їх теж на власному банно-пральному комбінаті, що на станції Мацеїв. Тож знайомство з колективом депо для багатьох починається ще далеко від Волині, честь якої працівники підприємства намагаються нести високо.

Зустріч з директором Ковельського спеціалізованого лісогосподарського підприємства ЗАТ «Тур» Петром Смалем не планувалася. Але не могли ми обминути давнього друга газети, який не раз пропонував нашим читачам чудові призи — вироби з лози, сам є передплатником «Голосу України».

Петро Петрович (на знімку — другий ліворуч) — закохана в ліс людина. Так плекати місцеві бори, як він, мало хто може. А територія лісів, що має у своєму користуванні «Тур», перевищує 45 тисяч гектарів. Затишно в них почуваються звірі, яких лісівники підгодовують узимку, птахи, котрим вони виготовляють зручні гніздів’я. Навіть про розселення мурах дбають: як-не-як, а ліс оберігають від шкідників. Та головна турбота все-таки про ліс. Щороку його садять понад 200 гектарів. Мають свій розсадник, який забезпечує підприємство саджанцями сосни, ялини, дуба. Вчасно проводять рубки догляду.

Предметом особливої гордості підприємства є його продукція. В кімнаті зразків нам із задоволенням показали плетені із лози столи, крісла, дивани, вази, сувенірні вироби з соломки. Виготовляють тут меблі й навіть царські врата для храмів. З менш цінної деревини на «Турі» роблять так звані європіддони, пиломатеріали, стовпи для ліній електропередач та зв’язку. Понад 40 відсотків продукції іде на експорт.

Підприємство не залишається осторонь проблем району. Жодна церква на Ковельщині не збудована без підтримки «Тура». Коли минулого року в районі розпочали благоустрій урочища Нечимного (влітку 1884 року тут була Леся Українка), очолюване Петром Смалем підприємство взяло в такій патріотичній справі найактивнішу участь. На згадку про це на березі озера Нечимне, яке стало колискою драми-феєрії «Лісова пісня», залишилися будиночок музею «Лісової пісні», дерев’яні скульптури героїв цього твору, альтанки, літня естрада, кладка до озера. Ми із задоволенням відвідали цей чарівний куточок волинського краю. Радимо це зробити і читачам «Голосу України».

Стара Одеса зводилася з черепашника. Про це нагадують безкінечні катакомби під містом. Тепер до справи будівництва причетна й Волинь. Якщо точніше, Дубечнівський керамічний завод, що в Старовижівському районі. Щомісяця підприємство відправляє в Південну Пальміру мільйон штук цегли.

Зводять з неї будівлі також у Луцьку, Києві, Львові. Кращої цегли, як у Дубечно, на Волині поки що немає. А секрет тут — у місцевих глинах, котрі, на думку директора керамічного заводу Євгена Гладкого (на знімку), одні з найкращих в Україні. В повоєнні роки місцеві гончарі робили з них міцні і красиві глечики, миски, кухлики. Тепер старі промисли зникли, а з унікальної глини роблять цеглу.

Марнотратство? Можливо. Але так придумано не нині. За радянських часів завод спеціалізувався на виробництві гончарної дренажної трубки. Із згортанням в області програми меліорації підприємство було змушене перейти на випуск цегли. Через специфічність глини зробити це було нелегко. І нині тут виникають проблеми із сушкою цегли-сирцю, її випалом.

Ускладнює технологічний процес і те, що до цього часу на заводі використовують як паливо вугілля. Лише 3,5 кілометра відділяють Дубечно від газопроводу. Однак уже 14 років волинська влада не може знайти кошти, щоб газифікувати одне з найбільших сіл області — Дубечно, а разом з ним і місцевий керамічний завод.

— Якби нам вдалося перевести підприємство на газ, —зауважує голова правління ВАТ «Дубечнівський керамічний завод» Борис Смілий, — ми зуміли б не лише запустити другу тунельну піч, а й освоїти нові види продукції. Зокрема, цеглу облицювальну, можливо, навіть і черепицю, на яку зараз у Європі великий попит. Водночас майже вдвічі могли б збільшити випуск продукції, відкрити майже сто нових робочих місць. Що це означає для нашого поліського краю, де є надлишок робочої сили, я гадаю, не варто розповідати. Прикро стає за себе, коли читаєш, що в Луцькому чи Іваничівському районі газифікували село, в якому кілька десятків хат, а про Дубечно, де мешканців майже стільки, як у деяких райцентрах, забули.

Коли ми були на підприємстві, там саме завантажували вагони цеглою для «Одесатрансенергобуду». Приємно було відчувати напружений робочий ритм у цьому віддаленому куточку волинського Полісся. Тож чи не варто підтримати людей, які в часи розрухи зберегли цей завод і нині хочуть, щоб він працював ще краще. Адже саме тут будується економіка України.

Несподіваний відпочинок душі чекав нас у цьому-таки Дубечно. Голова районної ради Іван Кручковський підготував нам приємний сюрприз, організувавши відвідини табору відпочинку для дітей-сиріт і з неблагополучних сімей «Віфанія». Цей благодійний, схожий на райський куточок християнський комплекс народжений завдяки енергії і праці закоханих у свою справу людей Миколи Крикоти (на знімку вгорі) і його дружини Ніни. Ажурні ворота, квіти, басейн з фонтанчиком, мальовничі житлові корпуси, майданчики для ігор — все це просякнуто любов’ю до дітей. Вони тут головні і бажані гості. Щозміни оздоровлюється 100—120 дітей з усіх куточків області.

— Районна рада дуже задоволена, що саме в нас є такий табір, — каже Іван Кручковський. — І ми намагаємося чим можемо допомогти їм.

Разом з Миколою Крикотою йдемо табором. Тут є все для цікавого і змістовного відпочинку дітей. Доріжки для катання на роликах, майданчики для гри у волейбол і футбол, велосипеди, батути, «живі» (великі) шахи, які треба двома руками переставляти. Поруч ліс, озеро. Є й місце для вогнища, де діти люблять збиратися вечорами. Сюди їм і підвечірок приносять. Спілкуйся скільки хочеш біля вогню.

— До нас різні діти приїжджають, — ділиться потаємним Микола Вікторович. — Є такі, що й у міліції на обліку стоять. Часом у мене питають: а як ці діти? Відповідаю: найкращі. До них тут з повагою ставляться. Сама атмосфера доброзичливості робить їх добрішими. Вчимо їх християнської моралі. Що таке гріх, вони вже знають. Але нікому нічого не насаджуємо. Їм тут затишно. Недарма найважче дітям —це залишати табір. Майже кожен хоче побувати в ньому ще раз. Таке саме відчуття було і в нас, коли від’їжджали з цього оазису доброзичливості.

Довга дорога Тараса

Волиняни не перестають шукати докази перебування Тараса Шевченка у своєму краї. Легенди і народні перекази твердять, що поет відвідував Волинь. Хоча науковці, не маючи документальних підтверджень цього, поруч з датою його перебування в Ковелі, Берестечку, Луцьку (осінь 1846 року) безсторонньо дописують —імовірно. І все-таки Тарас, хоч і відлитий у бронзі, прийшов до нас. Пам’ятники йому споруджено в Луцьку, Горохові та багатьох інших містах області. Відкриття кожного згуртовувало тисячі людей, ставало визначною подією. Незабаром таке свято прийде і в місто залізничників — Ковель. Тут завершують роботи із спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку (на знімку) і парку культури і відпочинку, який носитиме його ім’я.

Шлях Тараса до Ковеля був довгий і тернистий. Ще 1988 року багатотиражка заводу «Ковельсільмаш» «Робітниче слово» опублікувала пропозицію робітників підприємства про спорудження в місті пам’ятника Тарасу Шевченку. Саме тоді на місці знищеного старого єврейського кладовища відкривався Палац культури машинобудівників. Тож виникла ідея поставити монумент перед ним. Дякувати Богові, не забракло здорового глузду, щоб не чинити ще однієї наруги. Після тривалих дискусій у пресі відшукали місце для пам’ятника в центрі Ковеля, ще згодом — на березі тихоплинної Турії. У 1993 році встановили кам’яний знак: «Тут буде споруджено пам’ятник Великому Кобзарю — Тарасу Шевченку».

Важко передати, скільки перешкод довелося подолати ковельчанам, щоб пам’ятник Кобзарю з’явився в їхньому місті. Майже повністю «згоріли» у вогні інфляції зібрані ними на його спорудження гроші. Лише маленьку частинку із 42 тисяч радянських карбованців вдалося використати на здійснення проекту. Потім брак коштів завадив профінансувати відливку пам’ятника на Львівській кераміко-скульптурній фабриці. Щоб врятувати ситуацію, тодішній міський голова Ковеля Анатолій Семенюк відважився навіть відправити до Львова демонтовану скульптуру Леніна. Дві тонни бронзи було надто мало, щоб приступити до виготовлення пам’ятника Кобзарю, та й самочинство з депортацією Ілліча було засуджено місцевими лівими силами. Тож скульптуру довелося повертати в Ковель.

По-справжньому до робіт приступили лише три роки тому, коли міський голова Ковеля Ярослав Шевчук створив оргкомітет із спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку, і депутати за його пропозицією проголосували за виділення на це коштів з місцевого бюджету. Тоді само було скоректовано і проект. До нього включили пункт про облаштування парку довкола пам’ятника.

Сьогодні роботи із спорудження пам’ятника і парку культури і відпочинку імені Тараса Шевченка у цілковитому розпалі. На високому пагорбі встановлено скульптурну композицію роботи молодого скульптора Володимира Шолудька. Фахівці зазначають її високий художній рівень. Без сумніву, це буде один з найкращих пам’ятників Кобзарю в Україні. Вражають і його розміри. Висота скульптури понад сім метрів, вага —11 тонн. Аби встановити його на триметровий пагорб, довелося вийняти з основи пам’ятника дві тисячі тонн торфу.

Гарним буде і парк. Заступник міського голови Володимир Літвінчук, який показував нам новобудову, не без гордості зауважив, що такого парку за оформленням і архітектурним вирішенням поки що немає в Україні. Передбачається, що з трьох боків його оточуватиме ажурна металева огорожа, в центральній частині якої буде висока вхідна арка. Ще з одного боку парк омиватиме Турія. Територія парку буде розбита на алеї, кожна з яких носитиме назву міста-побратима Ковеля: російського —Ржева, польського — Хелма, литовського — Утена та інших. Передбачається, що озеленені вони будуть деревами і чагарниками, привезеними з цих міст. Усі доріжки в парку викладуть сучасною плиткою різних кольорів. Оригінальними будуть і світильники.

— Парк розташований на узбіччі міжнародної траси на Польщу, —зауважує Володимир Іванович. — Хай європейці бачать, що в Україні будують не лише заводи, автозаправки, а й парки.

Як розповів ковельський міський голова Ярослав Шевчук, для завершення будівництва потрібно освоїти ще майже мільйон гривень. Тож міська влада буде вдячна всім, хто долучиться до цієї благородної справи і допоможе коштами.

— Попри всі труднощі, — впевнений Ярослав Іванович, — пам’ятник Тарасу Шевченку і парк його імені ми цього року відкриємо. Подія має стати для Ковеля справжнім святом. Свою згоду взяти участь в урочистостях дали відомі в державі люди, провідні виконавці. Час відроджувати нашу духовність, пам’ятати, чиї ми діти і онуки.

Усі поїзди з Києва приходять на Волинь зранку. Щоразу гостей краю зустрічає вмита росою і осяяна молодим сонцем земля Лесі Українки. Живуть на ній працьовиті, щирі вдачею люди. Вони вірять у щасливе майбутнє України. І готові не покладаючи рук працювати для здійснення цієї мети. Остання поїздка в область ще раз переконала нас у цьому.