Із досьє «Голосу України»
Біографічний літопис народного депутата України трьох останніх скликань Юрія КРУКА розлогий як море і ріки, яким він присвятив усе своє життя. До депутатства в його трудівничому активі — і служба на ракетних кораблях у Тихому та Атлантичному океанах, і керівництво Іллічівським рибзаводом та рибпортом, і праця на державних посадах: від заступника глави Одеської облдержадміністрації до заступника міністра транспорту України — директора Держдепартаменту морського і річкового транспорту. У парламенті незмінно працює у транспортному комітеті, нині входить до фракції БЮТ. Юрій Борисович — батько чотирьох синів та дідусь 12 онуків.
— Є такий вислів: «Ця людина зробила себе сама». І він до вас дуже підходить. Важко доводилося пробивати собі дорогу?
— Змалечку мріяв про море. Народився і виріс у Херсоні, наш дім був розташований за 150 метрів від Дніпра і за 100 — від порту. Тож усе моє дитинство пройшло на воді, й іншого шляху для себе не уявляв. Як і старший брат, вирішив пов’язати свою долю з морем. Не скажу, що мені давалося все занадто тяжко чи легко. Для мене головне: досягати чогось тільки власною працею.
— Який досвід дало вам море?
— Це була прекрасна школа життя. Спочатку виходив у море на невеликих рибацьких шхунах, як кажуть в Одесі: «Шаланды, полные кефали...». Згодом — механіком уже на великих суднах і так далі... Мені пощастило, що зустрів на життєвому шляху багато чудових людей і керівників.
— Як запеклий моряк опинився у морі великої політики?
— Як керівникові річково-морської галузі країни, постійно доводилося «проштовхувати» безліч питань на найвищому рівні — уряду, президента. Але багато проблем потребували законодавчого врегулювання. Уже тоді у декого виникали наміри частину флоту продати, частину — списати. Треба було якось цьому протистояти. Мене висунули в депутати від Придунайського регіону — це міста Ізмаїл, Рені, Кілія, Вилкове, де визначальну роль у політиці відіграє Українське дунайське пароплавство. На той час воно зазнавало значних збитків у зв’язку з війною в Югославії, введенням ембарго. А 70 відсотків людей придунайського регіону працюють саме в морегосподарському комплексі.
— Що ж вам удалося «пробити» за три скликання роботи в парламенті?
— На щастя, маю у Верховній Раді багато однодумців. І одним із найбільших успіхів своїх, як народного депутата, і всього депутатського корпусу вважаю прийняття низки законів, завдяки яким вдалося зберегти Українське дунайське пароплавство як державне підприємство, що донині продовжує нарощувати свою міць, будувати флот. Головним завданням усі 11 років своєї депутатської діяльності вважав і вважаю потребу утримувати цей форпост України на Дунаї.
— Проте ваше послідовне відстоювання інтересів придунайського регіону та Дунайського пароплавства також нагадує таке явище, як парламентський лобізм...
— Саме слово «лобізм» мені не до вподоби. Воно має якийсь негативний комерційний відтінок. Хоча якщо лобізмом можна назвати вміння переконувати, відстоювати інтереси певної галузі, то це я справді роблю.
— Нині дедалі частіше говорять про можливість акціонувати Українське дунайське пароплавство, як це свого часу сталося з Укррічфлотом на Дніпрі.
— Справді, багато хто нині каже: навіщо вам брати гроші з бюджету? Будь ласка, акціонуйтеся, будуйте порти і розвивайтеся. Але Дунайське пароплавство без державної підтримки сьогодні загине. Потроху почне відходити на бік, і ми його зрештою втратимо, як втратили величезний Чорноморський флот. І тоді більше не зможемо назвати себе великою морською державою й інтегруватися в Європу на рівних з іншими державами. А у Придунав’ї реальна євроінтеграція вже є.
— А як же ринкова економіка, прагнення нашої країни отримати відповідний статус?
— Звичайно, ми повинні цього прагнути і врешті-врешт прийдемо, але не сьогодні. Є декілька причин. По-перше, акціонований 12 років тому Укррічфлот — у Києві, в регіоні, де не дуже помітно скорочення близько тисячі робочих місць. А якщо у Придунав’ї на вулиці опиняться дві-три тисячі чоловік, відбудеться соціальний вибух. По-друге, Дунайське пароплавство зазнало збитків не зі своєї вини. За останніми даними, внаслідок бойових дій у Югославії Україна втратила 600 млн. доларів. І, на жаль, ніхто не компенсує, як обіцяли, ці втрати. Тому українська держава має підтримати Дунайське пароплавство. Можливо, через 7—10 років його акціонування вже не позначиться на соціальних проблемах регіону і таки відбудеться. Але говорити про це сьогодні — зарано.
— Дотепер ви, як депутат-мажоритарник, виступали проти пропорційної системи виборів. Але наступні парламентські вибори все-таки будуть суто партійними. Як це вплине на новий парламент?
— Я й сьогодні не впевнений, що пропорційна система принесе очікувані результати. На мій погляд, Україна ще не дозріла до пропорційної виборчої системи, і варто було хоча б іще на один термін зберегти змішану систему. Я голосував проти цього законопроекту, але закон уже прийнято, своє слово сказала й конституційна реформа. Здавалося б, можна вже не звертати увагу на свій виборчий округ і більше дивитися в бік політичних партій. Однак продовжую проводити у своєму окрузі зустрічі, приймати людей. Навіть якщо пройду до наступного парламенту за партійним списком, не зможу бути відірваним від придунайського регіону. І надалі, як ви кажете, лобіюватиму інтереси цього регіону.
— Але чи потрібні партіям мажоритарники?
— Звісно, потрібні. Зараз у парламенті вже називають ціни, за якими нібито пропонують місця у партійних списках. Але навіть внесений якимось товстосумом мільйон «піде у пісок», якщо у партійних лавах не буде авторитетних особистостей, які вміють відстоювати інтереси людей. Бо наступного разу виборці просто не проголосують за цю партію. А депутати-мажоритарники, добре відомі в регіонах своїми справами, котрі послідовно «лобіюють» інтереси виборців, лише додадуть партіям авторитету. Адже сьогодні люди голосують не так за партію, як за особистостей. І оцінюють передусім не красиві лозунги, а реальні справи.
Розмовляла Юліана ШЕВЧУК.
