Напередодні приїзду журналістів «Голосу України» снятинська земля вмилася дощем і тепер під сонячним промінням була така свіжа і чепурна, так п’янко пахла травами і цвітом, що хотілося зупинити машину, сісти тут-таки на узбіччі, забути про все на світі і віддатися спогляданню снятинського обрядового квіття, хрещатого барвінку, волошок, любистків і всієї зелені та лікарського зілля, яке лікувало рани і навіть відганяло всякі нещастя і біди від людини. Ця благодатна земля дала світові письменників Василя Стефаника, Марка Черемшину, Михайла Бажанського, якого доля занесла в далеку Канаду, народного художника Героя Соціалістичної Праці Василя Касіяна. Покуття пишається, що звідси пролягли життєві дороги лауреатів Національної премії України імені Т. Шевченка композитора Ганни Гаврилець, письменника Яреми Гояна, фотомитця зі світовим іменем Василя Пилип’юка. Тож нам хотілося запізнатися ближче з покутянами.

Пошту ми «взяли»

Звичайно, про рейтинг «Голосу України» найліпше знають поштовики. Тож спілкування почали звідти. Очевидно, чутки про журналістський десант  випередили нас, бо в поштовому відділенні зв’язку, акуратному і чепурному, як і всі обійстя Снятинського району, домінувала рекламна продукція нашого часопису. Начальник пошти Ольга Романчук пояснила, що сьогодні проводять День передплатника, а оскільки всеукраїнські видання завершують передплату перші, то й акцентували увагу відвідувачів саме на них. Людей було багато, бо снятинці люблять читати. Ольга Григорівна підтверджує це цифрами передплати і зауважує, що конкуренція між періодичними виданнями зростає. На її думку, то добре, бо людина має серед чого вибирати та й журналістів це підштовхує до творчих пошуків. Що стосується «Голосу України», то склався стереотип, каже вона, що це газета насамперед для державних службовців, керівників, депутатів. Але видання останніми роками помітно змінилося, тут кожен може знайти для себе корисну інформацію, тож, власне, поштовики і стараються, щоб про це дізналися рядові читачі, зокрема й на днях передплатника. І хоч лише в самому Снятині виходять дві добрі газети — «Захід» та «Голос Покуття», а снятинці є патріотами свого краю і найперше підтримують свої видання, поштовики запевняють, що за нашу газету переживають не менше і пильнують її постійних читачів та навертають нових. Кажуть, що роблять це навіть краще за депутатів, які повинні б цю газету мати за настільну. Тож з таким побажанням поштовиків ми пішли до голови райради Василя Гладія.

Головний біль голови

Василь Іванович прийняв нас гостинно і виявився не лише добрим керівником, як його нам характеризували в обласній раді, а й цікавим співбесідником. Кажуть, що кого хвилює, той про те і каже. Пана Василя, судячи з розмови, нині найбільше хвилює адміністративно-територіальна реформа. Він одразу заявив, що однозначно її підтримує. І пояснив: сьогодні важко говорити про місцеве самоврядування, коли чи не всі повноваження зосереджено в руках районної чи обласної влади, і людині, щоб розв’язати найменшу свою проблему, треба їхати до району, де розміщено всі відповідні служби. А реформа передбачає, що ці послуги якісно надаватимуться їй службовцями на місці, на рівні територіальної громади, з питань соціального захисту, догляду за материнством і дитинством, вирішення земельних питань, податків тощо. На зустрічах з селянами, розповідає Василь Іванович, часто запитують: якщо одне село бідне, а ми приєднаємо до нього ще кілька бідних, то невже вони від цього стануть багатші? «Звичайно, що ні, — каже він. — Але за зміни податкової бази ситуація буде інша. Візьмімо для прикладу податок із зарплати. Лише 25 відсотків його нині залишається на рівні громади, решта йде в районний та обласний бюджети. У разі зміни цієї ситуації територіальній громаді залишатиметься вже 75 відсотків. Тож зміна податкової системи означає і зміни в бюджеті громади, і вона на власний розсуд вирішуватиме, на що витрачати гроші, що для неї наразі найважливіше. Тобто це буде справа громади. Повноваження тоді будуть передані громаді, вона обиратиме собі владу, яка відповідатиме перед нею.

Василь Іванович має зауваження до виборчої системи. Закон про вибори депутатів місцевих рад, міських, селищних та сільських голів передбачає пропорційну систему виборів, тобто люди будуть голосувати за партії і блоки. «Уявіть ситуацію: закон пише, що районна рада є органом місцевого самоврядування, який представляє спільні інтереси територіальних громад. У Снятинському районі нині 33 громади і 66 депутатів — по два від кожної. Тобто рада справді представляє спільні інтереси всіх громад. А в разі пропорційних виборів немає гарантії, що до районної ради потраплять представники всіх громад. Там може бути 20 депутатів зі Снятина, 10 — із Заболотова, а, скажімо, із села Задубрівці — жодного. То як тоді така рада представлятиме спільні інтереси? Треба міняти або статус районної ради, вносити певні зміни до Конституції, записати, що ми не відповідаємо за всі громади, а залишаємо за собою на рівні району певні повноваження загального плану, або змінювати закон про вибори. До того ж не всі люди, які мають авторитет і повагу у громади, є членами партії.

Щоб стати депутатом райради, їм треба буде або вступити в партію, або просити, щоб їх внесли до якихось партійних списків. В іншому разі вони опиняються поза грою. Тому вважаю введення пропорційної системи на виборах районної ланки передчасним. Краще, щоб це була змішана система — 50 на 50, або залишити поки що мажоритарну систему, щоб не наробити біди. Головою райради буде той, чия партія переможе. Отож ми матимемо представників різних партій, які впроваджуватимуть свою партійну політику в життя. Про яку єдину державну політику тоді може йти мова?»

Маємо плутанину і з послугами. «Якщо порівняти повноваження районної ради і райдержадміністрації, то вони сьогодні на 70 відсотків збігаються. Тож хто відповідає за те чи інше питання — рада чи РДА — наразі розмито. Тому й ходять люди від одного кабінету до іншого. Треба чітко зафіксувати, які послуги і хто надає їх населенню». Хвилюють пана Василя й вибори голів територіальних громад. «У них будуть дуже великі повноваження: це і культура, і охорона здоров’я, освіта, благоустрій тощо. Чи є на місцях люди, які розбиралися б у всіх цих питаннях, знали закони. Щовиборів у нас 50 відсотків сільських голів змінюється. Хоч ми постійно направляємо їх на курси, навчаємо, проводимо семінари, тренінги, але нерідко виникають колізії, коли голова каже, що він того чи того не знав, а тому й припустився помилки. І це за тієї мізерної кількості повноважень, які вони мають сьогодні! А якщо вони збільшаться у кілька разів? Державним службовцем сьогодні може стати хто завгодно за спеціальністю. І хоч існує державна магістратура, яка готує фахових службовців, виборну посаду її випускниками не обмежиш, бо кожен має право балотуватися і бути обраним. Тож, як на мене, не варто додержуватися практики, коли зі зміною голови має змінюватися виконавчий апарат. Бо саме ці спеціалісти можуть підказати новому голові, як йому діяти в тій чи іншій ситуації».

Ми розмовляли відверто про багато речей. Пан Василь сказав, що подумує над тим, чи такий уже правильний лозунг, що в кожному селі має бути школа, який донедавна вважався популярним в області. «Є села, де проживають 200—300 людей, тож уся матеріальна база школи в них — крейда і дошка. Ні комп’ютерних класів, ні належного вивчення іноземних мов, ні умов для занять фізичним вихованням, співами, музикою. Чи не краще дітей з цих сіл, тим паче що діє програма «Шкільний автобус», доставляти до сучасної школи, де було б усе: і басейн, і спортивний зал, і комп’ютери? Бо дійти до кожної глибинки з усіма цими послугами неможливо. Те саме і щодо ФАПів, які є сьогодні в кожному селі, але надати практично можуть лише одну послугу — дати пігулку від головного болю. Що краще: мати велику кількість слабеньких ФАПів чи 10 добрих амбулаторій або дільничних лікарень?» Василь Іванович розповів, що за таким принципом — «краще менше, та краще» — працюють у Польщі, і успіхи очевидні. Може, й собі варто такий досвід перейняти? «Цікаво було б обмінятися з колегами думками про це на сторінках вашого видання, — зауважив голова. — А райрада потурбувалася, щоб усі депутати щодня одержували «Голос України». Бо який депутат без свого «Голосу?..»

Ми скріпили союз потиском рук.

Дарина НАЗАРЧУК,Лілія КУРБАТОВА.

Івано-Франківська область.