Два береги — два крила...

Гадаю, ще попереду-попереду — дослідники літературної Гори, яку, скопавши до глибин свою землю і землю українську, насипав Чилачава за свої плідні трудові роки. Метод цього талановитого грузина зі зближення культур — неоціненний і непроминальний. Як не всихає глибина літературних свіжих джерел і Грузії, і України. Кожне слово про них поза їх межею — це вже Епоха міжнародних культур. Це — добро загальне, світового значення.

— Вами особисто зроблено чимало. Що Ви змінили б, виконали по-іншому тепер з висоти своєї нинішньої майстерності?

— Не скажу, що в захваті від усього, мною надрукованого за тридцять п’ять років творчої роботи, але, водночас, майже не назву і таких речей, що зовсім уже не подобаються. Річ у тім, що в літературі я все життя робив саме те, що мені подобалося робити. У мене немає так званих паровозів — віршів про партію, Леніна, комсомол, БАМ та інші дурниці, на яких колись робили імена і премії, тому зі спокійною совістю можу перевидавати і свої давні опуси, можливо, не завжди рівноцінні за художнім рівнем, зате чесні, щирі. Я ніколи не лукавив перед Музою, у радянський час навіть ніде не служив, щоб до кінця бути відданим тільки їй. Щоправда, колись на прохання видавництва «Дніпро» переклав вірш П. Тичини «Партія веде». Втім, я ж переклав і його кращі вірші зі збірників «Сонячні кларнети», «Вітер з України», «Плуг», «Замість сонетів і октав»...

— Класика грузинська, класика періоду соціалізму... Який вигляд вони мають нині у вашого народу? 

— Активна рецепція помітної частини грузинської класики на батьківщині Шевченка — факт очевидний. Точно так само я сказав би про рецепцію української класики в Грузії. Разом з тим є проблема подальшого розвитку грузинсько-українських літературних взаємин. Необхідні нові переклади, нові компаративістські дослідження, потрібні молоді кадри. У Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, де я мав честь бути професором, уже випустили одну групу українських грузиністів-картвелологів. Можливо, хтось з них і підхопить нашу естафету.

— Що вважаєте своїм найвищим досягненням у літературі? Що вже не подобається? Що охололо?

— На мою думку, до найвищого досягнення ще треба дожити. Доки працюється, над цим не хочу думати. Тим паче, що автор у самооцінці може дуже сильно помилятися. Однак дещо справді зроблено, видано близько 80 книжок грузинською, українською, російською мовами, — своїх і «чужих», тобто перекладних, — серед яких, сподіваюся, можна відшукати і гідні читацької уваги.

І якщо все-таки, вас цікавить конкретика, відповім: як перекладач, своїм кращим досягненням вважаю авторську антологію української поезії, що містить близько 300 творів 55 авторів.

Як грузинський поет я випустив більш як 20 збірників своїх віршів, у яких намагався максимально виразити себе, але поки що моя найкраща книга грузинською мовою, як мені здається, збірник «Двадцять п’ятий кадр» (2003). У своїх поетичних творах я намагаюся не відірватися від національних традицій, зберегти грузинський дух і колорит, торкнутися найбільш хвилюючих тем рідного народу і водночас шукати свій оригінальний, самобутній шлях втілення власних поетичних візій. Писати вірші грузинською мовою, якою створено стільки світових шедеврів, — справа ризикована, але хто сказав, що писати іншими мовами легше? Я пишу, до речі, і українською, видав нею не одну книжку, але на даному етапі серед них підсумковою є «Дві столиці» (2001), жанр якої визначено так: «українська творчість грузинського поета». Люблю розмаїтість поетичних форм: сонети, тріолети, ронделі, рубаї, пробую руставелівський шаїрі, білий вірш, верлібр, експериментую, складаю паліндроми, шукаю нове звучання слів, дзвінкі, що ще не були у вживанні рими, дуже часто — омонімічні (грузинською вони називаються «маджама»), свіжі порівняння й епітети. Поезія для мене — це насамперед пошук самого себе, тому що лише той, хто себе знайшов і зрозумів, зрозуміє й інших, знайде власне місце у вирі життя. Заняття непросте, але без такої мети нема сенсу братися за перо.

— Над чим Ви працюєте тепер?

Я — «багатоверстатник». Працюю одночасно над кількома книгами різних жанрів, як правило, грузинською і українською мовами. Пишу вірші, перекладаю, складаю антології і тематичні збірники, готую передмови і коментарі до власних і чужих видань. Нинішній рік — особливо врожайний, щоправда, поки що за підготовленими рукописами, які, сподіваюся, побачать світ найближчим часом. Як людина незабобонна, можу назвати книжки, виходу яких чекаю: це насамперед «Давітіані» Давида Гурамішвілі, 300 років з дня народження якого виповнюється нинішнього року. Чудовий переклад М. Бажана я супроводжу великою передмовою, післямовою і коментарями. У такому вигляді він видається вперше, і, сподіваюся, його зустрінуть з інтересом. Готові до видання також складена мною антологія грузинської класичної і сучасної поезії «Золотий виноградник» у перекладах кращих українських поетів, літературно-публіцистичний збірник «Шевченко і Грузія», куди увійшло все краще, написане грузинськими авторами про геніального Кобзаря, збірник «Чудова трійця», що вмістив вибрані поетичні твори Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки в моїх перекладах, також мій невеликий перекладацький двотомник «Вітер з України» П. Тичини і «Мтацміндський місяць» Г. Табідзе. Ці книги цікаві ще й тим, що їх оформлено авторськими малюнками, адже і Павло Григорович, і Галактіон Табідзе дуже добре малювали. Зданий у виробництво збірник грузинських казок, прислів’їв і приказок у моїх перекладах, друкується збірник моїх нових грузинських віршів «Ордаліа» (це латинське слово означає середньовічний спосіб з’ясування винуватості людини шляхом так званого «Божого суду» — особливо жорстокого випробування. Цю метафору я використовую до Грузії початку 90-х років минулого століття, та й сучасної теж). У переддень минулого року у видавництві «Мистецтво» вийшов чудово оформлений том бажанівського перекладу «Витязя в тигровій шкурі» з моєю передмовою і післямовою, а от буквально днями в київському видавництві «Факт» побачив світ складений мною збірник батька і сина Константине і Звіада Гамсахурдіа (прозу батька переклали ми з дружиною, а вірші сина з мого підрядкового перекладу «озвучили» поети П. Засенко і П. Осадчук).

— Чи є для Вас критерій кращої сьогоднішньої української поезії, прози? Те ж саме — в грузинській літературі?

— Критерії в літературі, вимоги до неї, чи то вона — українська, грузинська або будь-яка інша, універсальні, єдині — твори повинні бути досконалі за формою, вишукані за мовою, змістовні й образні, нести гуманістичні, високоморальні ідеали. Добре, коли дидактика й ідеологічні установки автора не тиснуть на читача, коли йому, читачеві, після прочитання книжки залишається можливість для міркувань і власних висновків. З багатьох соцреалістичних книг буквально «стирчали» саме моралізаторські й ідеологічні стріли, тому і сприймали їх з недовірою, а тепер уже зовсім викинули на смітник історії. До речі, мушу зазначити, що в минулому грузинські письменники частіше, ніж українські, примудрялися уникати загальноприйнятих догматів радянської ідеології, завдяки чому багато їхніх книг пережили епоху, що пішла, й залишаються улюбленими у читачів і досі. Такими я вважаю вибрану прозу 

К. Гамсахурдіа, М. Джавахішвілі, Ч. Аміреджибі, Н. Думбадзе, О. Чиладзе, Г. Дочанашвілі, Г. Гегешідзе, Р. Мишвеладзе, 

Р. Чейшвілі, поетичні твори Г. Табідзе, Т. Табідзе, Т. Гранелі, Г. Леонідзе, П. Яшвілі, 

Ш. Нішніанідзе, М. Мачаваріані, А. Каландадзе, М. Лебанідзе, Т. Чантурія... Список, хвалити Бога, можна продовжити.

В Україні, як, можливо, ніде в Радянському Союзі, лютувала цензура, що забороняла майже все національне, патріотичне, що не могло не позначитися на загальному стані літератури.

Сучасна українська література, скинувши окови соціалістичного реалізму, шукає нові виразні засоби для повноцінного відображення дійсності, домагається акумуляції національної ідеї і самоствердження у свідомості сучасних читачів як незалежний, самодостатній ідейно-художній і естетичний феномен. На цьому шляху чимало експериментів, часом не зовсім вдалих, але це я вважаю хворобою зростання, що повинна швидко минути.

— Що б Ви особисто хотіли бачити в наших літературах, вимірюючи їх світовими стандартами? Як ставитеся до літератури нобелівських лауреатів останніх років?

— З перебудовних часів у літературі, як і багато в чому іншому в нашому житті, ми впали в іншу крайність. За відсутності Головліту (тобто — цензури) стали друкувати геть усе: низькопробні бойовики, детективи, порнографію, усіляку маскультурну маячню. Хотілося б, щоб наші автори, наші літератури загалом повернулися до тих критеріїв, про які я вище вже згадав.

Про нобелівські премії... Чи то переклади творів нинішніх нобеліантів не ті, щоб до кінця відчути їх велич, чи то лауреати нині пішли дрібніші... У грузинській літературі XX століття, наприклад, як мінімум три письменники — 

Г. Табідзе, К. Гамсахурдіа, О. Чіладзе — безперечно, могли б стати лауреатами Нобелівської премії, але Грузія поки що не має своїх лобістів на такому рівні. Втім, як і Україна.

Узагалі ж мені здається, що багато премій у світі, не тільки нобелівські, частіше стали присуджувати за політичними і особистими симпатіями членів журі, далекими від художніх критеріїв. У цьому сенсі нобелівський комітет недалеко пішов від доморослих «медіаторів» з національних премій, які щорічно дивують публіку своїми екстраординарними рішеннями...