Чи будує Україна соціальну державу?

Після бурхливої кампанії з виборів Президента України у 2004 році суспільна свідомість уже програмується на вибори 2006 року, коли будуть остаточно встановлені контури політичного режиму щонайменше на наступні п’ять років. Однак несправедливо, я вважаю, відсувати на другий план подію, десяту річницю якої святкуватиме суспільство також наступного року. Йдеться про «історичну ніч» 28 червня 1996 року, в яку Верховна Рада Україна, дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, прагнучи розвивати і зміцнювати «соціальну державу», прийняла Конституцію України. Я свідомо вибрав з преамбули Основного Закону держави тільки деякі частки, щоб закликати читачів, передусім — військових або тих, які мали стосунок до армії, до діалогу з приводу принципу «соціальної держави», який встановлено у статті 1 Конституції України. Зокрема, закріплення надалі, в її статті 17, обов’язку держави щодо соціального захисту громадян України, які перебувають на службі в її військових формуваннях, а також членів їхніх сімей, і є одним із проявів соціальності. На жаль, рівень реального втілення в життя цього принципу залишається далеким від встановленого конституційними нормами...

Спробуємо, наприклад, у 60-ту річницю Перемоги у Великій Вітчизняній війні проаналізувати передумови, що сприяли, з одного боку, тріумфу в цій війні народів Радянського Союзу, а з другого — призвели до краху Францію, інші західноєвропейські країни і, навіть, похитнули світове панування Великої Британії. Отже, наприкінці XІX століття у більшості країн Західної Європи та Північної Америки була остаточно реалізована на практиці ідея «правової держави». Однак з’ясувалося, що два найважливіших принципи буржуазного суспільства — свобода і рівність — суперечать один одному. Надання індивідам у «правовій державі» необмеженого рівня прав і свобод призводило до формування дедалі більшої нерівності, що загрожувало соціальним вибухом.

Тоді, з початку ХХ століття, в найбільш розвинених країнах стало поширюватися державне втручання у соціально-економічні процеси. Однак ці зміни у політичному курсі відбувалися нерівномірно, залежно від рівня впливовості в країнах політичних сил, які підтримували принципи «соціальної держави». Першими до повномасштабного державного регулювання економіки та втручання у соціальну сферу, тобто до побудови соціальних держав, перейшли деякі центральноєвропейські країни — Німеччина, Італія, до яких примкнула також Швеція. По суті, здійснення «соціальної політики», або німецькою мовою — «Sozіalpolіtіk», спочатку було закликом до правлячих еліт більше піклуватися про добробут численних класів, чиїм інтересам не приділялося належної уваги. До речі, хоч як це парадоксально, фашизм є одним з проявів соціальності, що підтверджується як перекладом цього терміну з італійської мови, так і назвою політичних сил, які обрали його своєю ідеологією.

Радянський Союз був вимушений наздоганяти лідерів на шляху впровадження засад соціальності, для чого було вжито найрадикальніших заходів. Що стосується, наприклад, Великої Британії, то вона також еволюціонувала у цьому напрямі. Однак соціальні реформи були десь повільнішими. Серед країн, що протистояли державам «осі», не враховуючи Радянського Союзу, найбільших успіхів у впровадженні соціальних програм у той час досягли Сполучені Штати Америки завдяки «новому курсу» президента Ф. Рузвельта. Коли у 1939 році розпочалася друга світова війна, то «соціальні держави» — Німеччина, Італія та їх сателіти за рахунок мобілізації народу та національних економік спромоглися спочатку завдати рішучої поразки країнам, які відстали у соціального розвитку. Тільки приєднання до антигітлерівської коаліції впливової на той час «соціальної держави» — Радянського Союзу, і дозволило, на мій погляд, досягти перемоги над фашизмом.

Подальше впровадження у світі принципу «соціальної держави» свідчить про його актуальність для сучасної країни, яка претендує на статус розвиненої. Вперше держава була пойменована «соціальною» в конституції Західної Німеччини 1949 року. В тому чи тому контексті цей принцип визначено в конституціях інших західноєвропейських країн та Японії. В Сполучених Штатах Америки впродовж декількох десятиліть ХХ століття розбудовувалася «держава загального благополуччя». Моментом формування деяких «соціальних держав» в остаточному вигляді теоретики вважають початок 1960-х років. При цьому принципи соціальності докорінно вже змінилися і замість закликів до заможних верств населення піклуватися про знедолених мається на увазі покладання цього обов’язку на органи державної влади.

У розвинених країнах світу особлива увага під час розбудови «соціальної держави» приділяється військовій сфері. І це пояснюється, в основному, наявністю одного, але дуже важливого фактора. Як стверджував колись видатний американський філософ та державний діяч Томас Джефферсон, демократія гарантує життя, свободу і лише прагнення до щастя. Тобто поразка у житті індивіда, який виявився нездатним конкурувати з іншими в суспільстві, якщо держава забезпечила для них рівні для цього умови, не вважається недемократичним явищем.

Зовсім інша справа, коли мова йде про проблему користування конституційними правами та свободами з боку військовослужбовців і співробітників правоохоронних органів. Це полягає в досягненні ними власних ідеалів щодо того рівня життя, який вони вважають достатнім для себе і членів своїх сімей.

З’ясовується, що в нормативно-правових актах держав, зокрема і в конституціях, встановлюється уже багато обмежень конституційних прав і свобод, котрі не дозволяють цій категорії населення прагнути того уявлення щастя, яке мав на увазі Джефферсон. Оскільки діяльність військовослужбовців і співробітників правоохоронних органів спрямована на захист життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань, що передбачає існування ризику для їх власного життя, то, наприклад, для них самих держава цього права не гарантує. Однак держава, яка претендує на статус розвиненої і соціальної, встановлює для цієї категорії громадян інші підвищені гарантії соціального захисту, щоб вони мали можливість в умовах обмеження деяких прав і свобод досягти не тільки мінімального прожиткового, а й достатнього життєвого рівня у соціально розшарованому суспільстві.

Є багато прикладів на підтвердження зазначеної точки зору. Російський політолог Олександр Панарін прямо відносить військових до середнього класу, наявність якого саме й свідчить про формування «соціальної держави». Видатний теоретик необмеженого з боку держави капіталізму Фрідріх Август Хайєк стверджував, що у військовій сфері за будь-яких умов держава має гарантувати повну економічну забезпеченість для всіх осіб, які до неї причетні, щоб розраховувати на безумовне виконання ними поставлених завдань. Оскільки теперішній міністр оборони України є палким прихильником теорії цивільного контролю над військовою сферою, одним із засновником якої є Самуель Хантінгтон, то він може підтвердити, що американським політологом навіть розрахована градація сум валового внутрішнього продукту на душу населення, для яких існує або велика ймовірність вдалого державного перевороту, або це взагалі здійснити неможливо.

На жаль, вітчизняна політична еліта, користуючись низьким рівнем політичної і правової свідомості громадян, не виключаючи й військових, фактично орієнтується на проведення жорстких, непопулярних з позицій соціальності, перетворень, у тому числі і в Збройних силах України. Ймовірно, що військова сфера України опинилася найбільш непідготовленою до різкої зміни засад державного устрою. Навіть реформа Хрущова не призвела або не встигла призвести до того катастрофічного стану, в якому перебувають нині військовослужбовці Збройних сил України, громадяни, звільнені з військової служби, а також члени їхніх сімей.

На всяк випадок у рамках цієї статті на розрахунках Самуеля Хантінгтона у вказаному контексті зупинятися не будемо. Хоча членам Кабінету Міністрів України і особливо — його фінансово-економічному блоку, перед розробкою чергового законопроекту про державний бюджет України, а також деяким депутатам Верховної Ради України — перед голосуванням видатків національної оборони, про висновки американця треба пам’ятати. Немає сумніву, що в умовах ринкової економіки лише прийняттям спеціального закону про цивільний контроль над військовою сферою, без належного виконання перед військовими соціальних зобов’язань держави, гарантованих статтею 17 Конституції України, але зупинених законами про державний бюджет на відповідні роки, обмежитися не можна, бо тоді цей контроль є суто декларативним.

Однак деякі невтішні статистичні дані з приводу дуже болючої проблеми забезпечення власним житлом військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, членів їхніх сімей викласти потрібно. За звітними даними міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, у підпорядкуванні яких знаходяться військові формування та правоохоронні органи, станом на 1 січня 2004 р. на квартирному обліку перебувало 93 200 військовослужбовців та інших службових осіб, з яких 46 130 осіб, або 50 відсотків, перебували на квартирному обліку строком до 5 років, 28 919 осіб, або 31 відсоток, — від 5 до 10 років і 18 151 особа, або 19 відсотків, — більш ніж 10 років. На 1 січня 2005 року на квартирному обліку у Збройних силах України, які підпорядковуються Міністерству оборони України, було 46 041 особа, тобто майже 50 відсотків усіх військовослужбовців військових формувань та службових осіб правоохоронних органів, які не мають власної оселі.

Станом на 1 січня 2004 року на квартирному обліку органів місцевого самоврядування перебувало 18 048 громадян, звільнених з військової служби, з яких 12,5 тисячі очікують житла 10 та більше років. За таких обставин останні заходи Міністерства оборони України, спрямовані тільки на покращення ведення обліку безквартирних військовослужбовців, мають, на мій погляд, лише паліативний характер.

Вважаю, що одним з можливих шляхів вирішення цього болючого питання могло бути кредитування будівництва та придбання житла військовослужбовцями. У січні 2004 року Кабінет Міністрів України відповідною постановою затвердив Порядок кредитування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних сил та інших військових формувань. На жаль, Міністерство оборони України, яке повинне бути безпосередньо зацікавленим у забезпеченні виконання цієї постанови, не здійснює для цього належних кроків.

Наприклад, відповідно до цього Порядку на міністерство покладався обов’язок визначити уповноважений банк, який надаватиме кредити. Можливо, я помиляюся, але на відміну від порядку житлового кредитування державних службовців, для яких уповноважений банк, а це —Ощадбанк України, вже визначений, для військовослужбовців цього не зроблено. Також не встановлений Міністерством оборони України за погодженням з іншими центральними органами виконавчої влади, у підпорядкуванні яких знаходяться військові формування, порядок відбору військовослужбовців, яким надаються кредити на будівництво та придбання житла. Крім того, поки що згідно з цим Порядком сплата відсотків за кредит, які, до речі, становлять значну суму, покладена на військовослужбовців. Однак з 1 січня 2005 року стаття 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей» діє вже у новій редакції. Тому військовослужбовці, у яких вислуга на військовій службі становить 20 років і більше, мають право на одержання житлових кредитів з погашенням загальної суми та відсоткових ставок за кредитами за рахунок коштів державного бюджету. Зважаючи на це, Кабінет Міністрів України був зобов’язаний протягом трьох місяців з дня набрання чинності вказаних змін привести свої нормативно-правові акти у відповідність з ними.

Строки вже вичерпано, але Порядок кредитування будівництва і придбання житла для військовослужбовців Збройних сил та інших військових формувань у відповідність до вимог закону в частині скасування оплати окремою категорією військовослужбовців відсотків за житлові кредити не приведено. Складається враження, що Міністерство оборони України це питання теж не турбує, бо інформації про подання ним до Кабінету Міністрів України проекту щодо внесення змін до відповідної постанови немає.

Становище, яке склалося із забезпеченням житловою площею військовослужбовців, звільнених з військової служби, ще безрадісніше. Наприклад, Кабінетом Міністрів України на порушення Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» не розроблений поки що порядок надання ветеранам військової служби безвідсоткових кредитів на індивідуальне житлове (кооперативне) будівництво або придбання житла. Крім того, пільга, встановлена для ветеранів військової служби згідно з цим Законом у частині отримання житла не пізніше одного року після звільнення з військової служби реалізується тільки у разі, якщо ветеран військової служби перебуватиме на обліку в органі місцевого самоврядування за місцем проживання. Водночас відповідно до Положення про порядок забезпечення житловою площею в Збройних силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 3 лютого 1995 року №20, військовослужбовці, які перебувають на квартирному обліку, при звільненні з військової служби можуть залишатися на квартирному обліку до одержання житла у військовій частині та користуватися правом на позачергове одержання житла. Однак істотним недоліком цього Положення, що, до речі, суперечить вищевказаному закону, є те, що в ньому не зазначено терміни, в межах яких військовослужбовець, звільнений у запас чи у відставку, має право на отримання житла у першочерговому чи позачерговому порядку. А в разі переходу звільненого військовослужбовця на квартирний облік до органів місцевого самоврядування, звичайно, втрачається час.

Донедавна координація заходів щодо виконання Програми забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, була покладена на Національний координаційний центр адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніх військових об’єктів. На превеликий жаль, згідно з указом Президента України та постановою Кабінету Міністрів України цей центральний орган виконавчої влади ліквідується, а у складі Міністерства оборони України утворюється Державний департамент адаптації військовослужбовців, звільнених у запас або відставку, та конверсії колишніх військових об’єктів.

Колишні військовослужбовці ще не забули, як «рідне» міністерство, вводячи різноманітні надбавки до грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять військову службу, намагалося відмовити їм у збільшенні пенсій. Неважко спрогнозувати за аналогією — для кого насамперед будуть спрямовуватися кошти на будівництво житла, якщо Міністерство оборони України, будучи вже монополістом у розв’язанні житлової проблеми як військовослужбовців, так і осіб, звільнених з військової служби, не може ефективно конкурувати на ринку праці у залученні кваліфікованих кадрів?

До речі, а чим ще, крім президентських виборів, запам’ятався нам 2004 рік? Якщо хтось був змушений торік звертатися до Шевченківського районного суду м. Києва, то кожен з них, імовірно, відзначив для себе, що в цьому суді відбувалося небачене за масштабами протистояння між військовими пенсіонерами-позивачами і двома військовими комісаріатами — міським та обласним. Однак фактично відповідачем була держава, яка відмовилася від проголошених у Конституції України статусу «соціальної держави» та обов’язку щодо соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей.

Декілька місяців тому на форумі веб-сайту популярного тижневика, який «об’єднує наші зусилля», обговорювався зміст статті теперішнього міністра оборони України. Коли мова зайшла про зменшення реального грошового забезпечення військовослужбовців унаслідок зниження їм відсотків «президентської надбавки в розмірі до 90%», автор одного з коментарів висловив невдоволення, наголошуючи, що ставка професора ще нижча. Однак він не врахував те, що розмір гарантованих виплат у структурі грошового забезпечення військовослужбовця тільки у старших офіцерів ненабагато перевищує професорський оклад. Тому що держава свідомо заклала в цю структуру лише 30% гарантованих виплат, а інші 70% становлять різноманітні надбавки, виплата яких може зменшуватися або призупинятися взагалі наказами міністра. Ось ще один приклад невиконання конституційної норми про невідчужуване та непорушне право заробляти собі на життя працею. І ці накази навіть не реєструються у Міністерстві юстиції України, хоча це потрібно здійснювати, бо вони зачіпають права та свободи громадян-військовослужбовців. Здається, однак, що задум був правильний, оскільки принцип пенсійного забезпечення військовослужбовців залишався радянським, тобто пенсія військового пенсіонера підвищувалася в разі збільшення грошового забезпечення військовослужбовця, який проходить військову службу, то введення надбавок дозволяло деякий час відмовляти військовим пенсіонерам у перерахунку пенсій, які ці надбавки не отримували.

Слід зазначити, що, незважаючи на відверте незадоволення Міністерства фінансів України ходом судових процесів, за результатами розгляду судами України більшості справ були прийняті рішення на користь військових пенсіонерів. Проте викликає подив зміст Постанови Пленуму Верховного Суду України від 15 квітня 2005 року «Про окремі питання застосування судами України законодавства про пенсійне забезпечення військовослужбовців (крім військовослужбовців строкової служби), осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та деяких інших осіб», яка своєрідно цю практику узагальнила. Для цього вже є причини — негативні результати розгляду судових справ після оприлюднення цієї Постанови для тих військових пенсіонерів, які не встигли у судовому порядку переглянути розмір пенсій до початку 2005 року, а тепер намагаються лише повернути борги в межах строків позовної давності, які не можуть не насторожувати.

Наприклад, у преамбулі постанови стверджується, що «вивчення судової практики застосування законодавства про пенсійне забезпечення військовослужбовців та деяких інших осіб показало, що суди загалом правильно вирішують справи цієї категорії». Справді, це підтверджується десятками тисяч задоволених у 2004 році позовів військових пенсіонерів. Тоді незрозумілим є висновок абзацу 3 пункту 8 Постанови про те, що «законодавством з питань пенсійного забезпечення, яке діяло до 1 січня 2005 року, не було передбачено можливості перерахунку раніше призначених пенсій у зв’язку із запровадженням після звільнення військовослужбовців... нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення, яких вони не отримували під час служби, а також премій. ... вимоги щодо перерахунку пенсії з урахуванням запроваджених після звільнення зі служби нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення та премій за минулий час, тобто до 1 січня 2005 року, задоволенню не підлягають».

Цей висновок вказаної постанови спростовується не тільки судовою практикою, а й диспозицією норми статті 63 пенсійного закону, яка вже в редакції 1994 року визначає, що призначені військовослужбовцям та членам їхніх сімей пенсії перераховуються з підвищенням грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, тобто тих, які ще проходять військову службу. При цьому спірні надбавки та премія, що встановлювалися указами Президента України, не існують окремо від окладів грошового забезпечення, а входять до його складу, тому що призначаються у відсотках до цих окладів.

Звичайно, кожний розуміє, що органи судової влади згідно з конституційним механізмом стримувань та противаг не мають права займатися правотворчістю, а тому акти Пленуму Верховного Суду України мають лише роз’яснювальний характер для судів загальної юрисдикції. Крім того, офіційне тлумачення Конституції та законів України здійснює винятково Конституційний Суд України після внесення до нього конституційного подання чи конституційного звернення, а не в порядку власної ініціативи. Тож сподіваємося, що в подальших спорах з пенсійних правовідносин, сторонами в яких є колишні військовослужбовці, органи судової влади України діятимуть лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Ймовірно, що не всі ще забули про існування в Україні до початку 1990-х років поняття «соціальне забезпечення», зміст якого передбачав наявність об’єкта забезпечення — сукупності громадян, які цього заслуговують, та суб’єкта, тобто державу, яка його здійснює. Потім, коли суспільство було заінтриговане відомими популістськими гаслами, це досить важливе поняття змінилося на більш туманне — «соціальний захист». Цікаво, що на відміну від «соціального нападаючого», роль якого дедалі частіше виконує держава, із зайняттям позиції «соціального захисника» майже 15 років існують певні проблеми. З’ясовується, наша держава, яка бажає, з одного боку, бути «соціальною», а з другого, розподіляє через бюджет вдвічі менше коштів, ніж, наприклад, країни Балтії, не кажучи вже про Швецію. Хоча відомо, що однією з ознак «соціальної держави» є саме відсоток валового внутрішнього продукту, який розподіляється через бюджет для усунення нерівності у соціально розшарованому суспільстві. Тож військовим пенсіонерам ще пощастило, що в законодавстві, яке регулює пенсійні правовідносини, залишився термін «забезпечення». 

Військовослужбовцям, які в цей час ще проходять військову службу, в цьому аспекті пощастило менше. Спочатку єдиний орган законодавчої влади урочисто прийняв Конституцію України, норма статті 17 якої гарантує «соціальний захист» військовослужбовцям та членам їхніх сімей незалежно від співвідношення їх доходів з розмірами прожиткового мінімуму чи інших фінансових показників. Потім цей само орган в актах бюджетного законодавства двічі — у 2003 та 2004 роках, надавав гарантії соціального захисту тільки тим військовослужбовцям, сукупний дохід яких не перевищує прожиткового мінімуму. Показовим є те, що до прийняття бюджетних законів було відомо, що у військових формуваннях майже не існує посад, за винятком посад військовослужбовців строкової служби, обіймання яких забезпечує дохід, котрий не перевищує прожиткового мінімуму.

Ви зауважите, що в цьому випадку мав спрацювати механізм стримувань та противаг з боку Конституційного Суду України, який вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України! Але він уже, ймовірно, не має більше можливостей щорічно стверджувати у своїх рішеннях про різницю між статтями 17 та 46 Основного Закону держави. До того ж нігілізм у виконанні актів єдиного органу конституційної юрисдикції був притаманний не тільки колишній владі. У новій редакції Державного бюджету України на 2005 рік «соціально спрямований уряд» запропонував зберегти надання гарантій соціального захисту тільки тим військовослужбовцям, які мають право вже на податкову соціальну пільгу. Оскільки нещодавно міністр оборони України підвищив грошове забезпечення військовослужбовцям за контрактом, то можна вважати, що переважна більшість особового складу Збройних сил України, не маючи права на податкову соціальну пільгу, знову залишається на черговий рік без соціального захисту. Отож Конституційний Суд України не буде без роботи і цього року, тільки б суб’єкт права на конституційне подання звертався до нього з цього приводу трохи раніше, а не після закінчення бюджетного року.

Здається, однак, що держава не бажає повертати борги перед військовослужбовцями, які виникли внаслідок дії неконституційних норм бюджетних законів, ані добровільно, ані в судовому порядку. Є вже відомості цього року про те, що, наприклад, Печерський та Святошинський районні суди м. Києва, Апеляційний суд м. Києва відмовляли в позовах військовослужбовцям про стягнення 50 відсотків грошових сум за житлово-комунальні послуги з посиланням на те, що законодавці не визначили порядок їх повернення або що рішення Конституційного Суду України не мають зворотної дії у часі. Це, однак, не заважало тому ж Печерському районному суду м. Києва в тому ж складі суддів і в той же час скасовувати рішення всіх судових інстанцій за нововиявленими обставинами вже з посиланням на рішення того ж Конституційного Суду України. Важко коментувати такі дії органів державної влади стосовно військовослужбовців, ветеранів військової служби, членів їхніх сімей хоча б тому, що для 45 тисяч сімей цієї категорії осіб, які не мають власного житла, окремих гарантій соціального захисту не існує взагалі. З’ясовується, що, наприклад, житлово-комунальні пільги сповна можна отримати, лише маючи постійне місце проживання.

Безперечно, подоланню негативних тенденцій у військовій сфері сприяло б втручання у встановленому законодавством України порядку інститутів громадянського суспільства. В останні роки з приводу їх ролі у формуванні та реалізації державної політики багато говорили на різних рівнях, у тому числі й теперішнє керівництво Міністерства оборони України. Всі пам’ятають про досить актуальні статті під псевдонімом на сторінках популярного тижневика, на який я вже посилався вище.

Насправді ж виявляється, що критикувати за неминучі прорахунки — річ приємніша, ніж здійснювати керівництво центральним органом виконавчої влади, який є провідним з питань військової політики. Наприклад, на сьогодні нормативно-правова база щодо регулювання цивільно-військових відносин, участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики у військовій сфері повністю сформована. На найвищому юридичному рівні діють норми статей 36—38 Конституції України. Ще у 2003 році Верховна Рада України прийняла Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Військовою організацією і правоохоронними органами держави». З метою зміцнення гарантій реалізації громадянами конституційного права на участь в управлінні державними справами Президентом України у липні 2004 року був виданий Указ «Про забезпечення умов для ширшої участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики». Зрештою, у жовтні 2004 року Кабінет Міністрів України затвердив постановою Порядок проведення консультацій з громадськістю з питань формування та реалізації державної політики. 

На виконання норм правових актів, що перелічені вище, при багатьох центральних органах виконавчої влади вже сформувалися і плідно працюють громадські ради. До їх складу включають представників громадських організацій, професійних спілок та інших об’єднань громадян, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації. До повноважень громадських рад належить, наприклад, організація консультацій з громадськістю щодо проектів нормативно-правових актів, які стосуються прав, свобод, законних інтересів громадян, проектів державних програм розвитку у відповідній сфері діяльності, звітів відповідних розпорядників коштів Державного бюджету України про витрачання бюджетних коштів.

А щодо Міністерства оборони України, то, за наявною інформацією, створення громадської ради при цьому центральному органі виконавчої влади призупинено за вказівкою його керівництва, яке очікує, нібито, вирішення Кабінетом Міністрів питання про внесення змін та доповнень до вищевказаного Порядку. Нещодавно під час одного з громадських форумів перший заступник міністра оборони України поінформував громадськість про те, що відповідна робота з формування механізму роботи вже «громадських колегій» у міністерстві ще триває. Таким чином, поза контролем громадськості й досі залишаються дуже болючі процеси реформування та розвитку Збройних сил України, зокрема й значне скорочення особового складу цього військового формування у 2005 році.

Закритість Міністерства оборони України у співпраці з інститутами громадянського суспільства негативно впливає як на діяльність цього центрального органу виконавчої влади, так і на стан справ у підпорядкованому йому військовому формуванні. Наприклад, досі є невизначеною доля нової редакції Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей», який був прийнятий ще 1991 року і є застарілим, не кажучи про те, що більшість гарантій, установлених ним, не діють. Зазначимо, що проект нової редакції цього закону — «Про державні гарантії прав, соціальний захист військовослужбовців і громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей» — був розроблений колишнім народним депутатом України М. Мичком і поданий ним на розгляд Верховної Ради України ще в січні 2000 року. За своїм змістом це був досить позитивний проект, що його й погубило. Верховна Рада України протягом 2001—2002 років тричі приймала цей закон і тричі Президент України накладав на нього вето. Нарешті 18 листопада 2003 року Верховна Рада України постановою № 1283-ІV скасувала своє рішення від 28 листопада 2002 року про прийняття цього закону і доручила Кабінету Міністрів України невідкладно розробити новий законопроект. За наявною інформацією, Міністерство оборони України розпочало розробку нового законопроекту за дорученням Кабінету Міністрів України тільки в серпні 2004 року. Відтоді він ще мандрує між кабінетами Міністерства оборони України та інших центральних органів виконавчої влади, у підпорядкуванні яких перебувають військові формування, знаходячись на стадії погодження.

Незважаючи на те, що Верховна Рада України визначила розробку вказаного законопроекту та його подання на розгляд органом законодавчої влади держави невідкладним питанням, робота Міністерства оборони України в цьому напрямі вкрай незадовільна. Саме цим і можна пояснити той факт, що народні депутати України Л. Каденюк і С. Бульба 12 січня 2005 року внесли на розгляд Верховної Ради проект закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань соціального захисту військовослужбовців та військовозобов’язаних, які призвані на навчальні (або перевірні) та спеціальні збори», не очікуючи закінчення розроблення відповідного законопроекту Кабінетом Міністрів України. Згідно з положеннями цього законопроекту передбачається зокрема внесення досить істотних змін до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей», які, по суті, мають характер нової редакції цього Закону.

Згідно з установленим Конституцією України принципом поділу державної влади на законодавчу, виконавчу та судову істотну роль у налагодженні механізму стримувань та противаг має здійснювати інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Саме на нього нормою статті 101 Конституції України покладено парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина. Для ефективної роботи цього державного органу Верховна Рада Україна здійснила додаткову регламентацію конституційної норми прийняттям у 1997 році Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини». На виконання статті 18 цього Закону протягом першого кварталу кожного року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини представляє Верховній Раді щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини та громадянина в Україні та про виявлені недоліки в законодавстві щодо захисту цих прав і свобод. Крім того, згідно зі статтею 11 Закону України «Про демократичний цивільний контроль над Військовою організацією і правоохоронними органами держави», прийнятому у червні 2003 року, у щорічній доповіді Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини повинен окремо відображатися стан справ із додержанням конституційних прав і свобод військовослужбовців, пропозиції щодо зміцнення законності, усунення недоліків і порушень у діяльності відповідних складових частин Військової організації та правоохоронних органів держави. Закінчується вже другий квартал 2005 року, але передбаченої законом доповіді ані Верховна Рада України, ані суспільство не отримали.

Зважаючи на це, мною 7 квітня 2005 року на ім’я Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини було подано депутатський запит з приводу ситуації, що склалася з оприлюдненням щорічної доповіді. Відповідаючи на цей запит, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Н. І. Карпачова урочисто запевнила, що за домовленістю з Головою Верховної Ради щорічна доповідь Уповноваженого буде оприлюднена у травні 2005 року. Минув і цей термін, але зобов’язання, покладені на посадову особу Конституцією та законами України, виконані не були. А тому народним депутатам України та суспільству в цілому тільки й залишається, що вивчати на веб-сайті Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини замість положень довгоочікуваної щорічної доповіді про стан дотримання прав і свобод людини та громадянина зміст вибачень громадянської кампанії «ПОРА» на адресу цієї посадової особи.

Подальший розвиток ситуації з наповненням реальним змістом статусу «соціальної держави» в Україні у найближчій перспективі видається мені песимістичним. Звичайно, мене особливо непокоїть та складова соціальної політики теперішнього керівництва держави, яка стосується військової сфери. Повертаючись до початку цієї статті, неважко, наприклад, спрогнозувати страхітливий розвиток бойових дій на фронтах Великої Вітчизняної війни, якби тоді в нашій країні панував «дикий капіталізм», а мільйони громадян саме призовного віку були на заробітках за кордоном. Відомо, що одним із найголовніших завдань держави, якщо вона претендує на статус суверенної та незалежної, є формування спільноти людей, які солідарно відстоюють власну політичну свободу за допомогою створених ними інститутів держави в межах її території. Тому складається враження, що коли органи державної влади України проведенням жорсткої соціальної політики виштовхують громадян у пошуках засобів існування за кордон, то проблема їх патріотичного виховання, підготовки молоді та всього суспільства до захисту Вітчизни вже не є актуальною. А може, як вважав один із стародавніх класиків, «де гарно, там і Вітчизна»?

Не можна залишити поза увагою те, що іноземні радники нинішньої української влади вказують, наприклад, на високу частку пенсійних зобов’язань держави в загальному валовому внутрішньому продукті порівняно з іншими країнами. Водночас, за останніми даними, темпи зростання вітчизняного валового внутрішнього продукту катастрофічно знижуються. Оскільки глава держави запевнив, що органи державної влади готові до ревізії макроекономічної ситуації, що останнім часом здійснюється на практиці, то це може означати тільки подальший відхід політичного керівництва від конституційного принципу «соціальної держави». Над цим слід задуматися громадянському суспільству України, якщо воно вже існує в країні та бажає бути не тільки спостерігачем, а й впливовим суб’єктом у процесі формування та реалізації державної політики у всіх сферах нашої життєдіяльності.

Володимир ДЕМЬОХІН,президент Українського фонду соціальних гарантій військовослужбовців та ветеранів Збройних сил, народний депутат України, член президії політради політичної партії «Трудова Україна».