Тягар депутатської недоторканності

Пригадаймо лише деякі факти. Перебуваючи за кермом автомобіля, народні депутати збивали і навіть вбивали пішохода і не несли за це відповідальності. Банкір, поцупивши мільйони дойчемарок, що призначалися остарбайтерам, ставши депутатом, уник відповідальності — за грати його кинула інша держава. Народний депутат у стінах Верховної Ради валить на підлогу такого самого народного депутата і спільно з колежанкою, теж народним депутатом, дубасять лежачого (бачите, недобре висловився про них!) — і жодних правових наслідків. Минулого тижня всі телеканали показали закривавлене обличчя депутата Шевченківської райради столиці — результат його «дискусій» з колегою вищого рангу, з народним депутатом України. Цей сумний перелік можна, на жаль, продовжувати. Люди щоразу запитують розпачливо: «Що ж це робиться?!». Коментуючи ситуацію, доводиться звертатися, як правило, і до Основного Закону. Така, мовляв, у нас Конституція. У відповідь — вбивча репліка: «Але ж пишете її ви, депутати!»

Не можу не процитувати це положення Конституції. Частина третя статті 80 дослівно така: «Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані». Експерти стверджують: світ подібного не знає. Маються на увазі, зрозуміло, цивілізовані країни. Недемократичність ситуації очевидна: провину пересічного громадянина визначає суд, а депутата — Верховна Рада. Про яку справедливість можна говорити?! Аргументи правників ще переконливіші: існуюча сьогодні депутатська недоторканність суперечить основоположному принципу Конституції (стаття 24) — перед законом усі рівні, ніякі привілеї за ознаками неможливі.

Конституційна суперечність, що пов’язана з недоторканністю народного депутата, загрожує жахливими юридичними колізіями. Зокрема такою. За Конституцією кожен громадянин має право на оборону. У разі потреби оборонятися нападника можна і вбити. Незважаючи на те, хто це — недоторканний народний депутат чи хтось інший. Так само можна захищати рідних і навіть чужу людину. Неважко уявити судовий розгляд, якщо, не дай Боже, трапиться щось подібне.

Приклад про самооборону гіпотетичний. Тепер — про реальність. Стосується вона передусім парламентаріїв-бізнесменів. Та перш ніж сказати про них, хочу зробити певний відступ.

За радянських часів геть усе регламентувалося, навіть шлюбні стосунки. Кошти по копійці розписувалися — куди скільки спрямовувати. Дотримуватися цієї букви, так званої фінансово-господарської дисципліни, підприємству було неможливо. Тож для звільнення непоступливого керівника достатньо було зробити ревізію — посилали народний контроль. Щось подібне коїться і з нашим бізнесом. Первісний капітал інакше, як «брудним», кажуть, не буває. Плюс наша корупція. Отож кожен щось та порушив: його будь-якої миті можуть «взяти». Спроможні сипонули до парламенту, під надійний «дах». А депутат-бізнесмен законодавством не займається — здебільшого лобіює власні чи корпоративні інтереси. Часом це корисно для економіки. Але ж ми були свідками і протилежного, до того ж не раз. Найвразливіший негатив — втрата суто парламентських можливостей, гальмування загальнодержавного розвитку.

Юридичний захист народному депутату потрібний і в цьому немає ніякого сумніву, але його не можна перетворювати на всеосяжну недоторканність, як це зробили у нас. Такий крок призвів до того, що корисна загальноприйнята у світі законодавча норма стала предметом ганебних спекуляцій, гірше того — нерідко створює або загострює напруження в суспільстві. Виважені, неупереджені політики розуміють: потрібні зміни. Розуміє це і значна частина суспільства.

У квітні 2000 року під негласним патронатом екс-президента Леоніда Кучми та його адміністрації проводився загальноукраїнський референдум, під час якого і порушувалося питання про обмеження недоторканності народних депутатів. Як відомо, юридично референдум не був чистим. З приходом нової влади виявлено і факти фальсифікацій. Все це — суттєво. Однак суттєво також і те, що Конституційний Суд не відхилив рішення референдуму, що за його підсумками Президент подав закон і Верховна Рада попередньо схвалила його. Але так і не прийняла. З цього приводу я одержав на початку року лист із Луганська. В ньому наголошується: чому нехтують волею 26 мільйонів учасників референдуму, які проголосували за обмеження недоторканності народних депутатів?! Запитання справедливе. Передбачаю, що і на виборах 2006 року питатимуть: «А чому це ви і досі такі недоторканні?!». Час дати людям очікувану відповідь. Не заради рейтингів. Йдеться про справу державної ваги.

Нині політики посилено звертають погляди до політреформи, перепитують: буде вона чи ні, — хоч закон про це прийнятий. Я публічно заявляв, і не раз, що реформа потрібна, але не треба переорювати незапроваджену до кінця Конституцію. Її, однак, переорали. Зате залишили незмінною депутатську недоторканність — змінили норму щодо Регламенту. Закон про нього на вимогу Конституції так і не прийняли. Додумалися за вісім років до іншого: закон замінили на постанову. Цей начебто формальний крок приховує великий зміст. Якщо закон, то прийняте з порушенням рішення можна оскаржити в Конституційному Суді. А постанову там не приймуть.

Коротше кажучи, і недотоканні, і непідконтрольні. Отакі вони, теоретики і великі демократи!

Я не хочу кинути тінь на всіх парламентаріїв. Та це було б і несправедливо: конституційні зміни опрацьовувала нечисленна група, а остаточний варіант приймався у терміновому порядку, без обговорення (що є великою ганьбою!). Є й інші істотні обставини. З трибуни Верховної Ради, наприклад, багаторазово порушувалося питання стосовно обмеження недоторканності. Були спроби внести відповідний законопроект. Правда, до його реєстрації справа не дійшла. Дається взнаки, напевне, те, що для цього треба зібрати не менш як 150 депутатських підписів. Загальновідомо — парламентарії самі знімали з себе недоторканність. Але це нічого не дає. Є законодавча норма, і суди керуються нею і тільки нею.

Я підготував законопроект, за яким горезвісна норма подається у новій редакції. Частину третю статті 80 пропоную викласти так: «Народні депутати України не можуть бути притягнені до кримінальної відповідальності, заарештовані чи затримані без згоди Верховної Ради України інакше як за вироком суду, що набрав законної сили». Це означає наступне.

Перше. Народні депутати, як і всі наші громадяни, стають рівними перед законом. Парламентарія, як і будь-якого громадянина, можна буде притягнути до кримінальної відповідальності, вести стосовно нього слідчі дії, виносити судові вироки.

Друге. Одночасно народний депутат і захищений. Доки не відбудеться суд, а вирок не набере законної сили, його не можна буде ні затримувати, ні заарештовувати. Якщо виникне потреба арешту, — будуть, скажімо, докази, що звинувачений готує втечу за кордон, — потрібно буде відповідне звернення до Верховної Ради, а вона вже вирішить, давати на це згоду чи ні.

І така ще подробиця. Бувають, на жаль, ситуації, коли людина несправедливо потрапляє під арешт. Суд її виправдовує, перед нею щонайменше вибачаються, але втіха від цього невелика. Народний депутат убезпечений від подібного.

І, нарешті, останнє. Пропонована мною зміна редакції усуває існуючу конституційну суперечність.

Минулої п’ятниці я розповів про цей свій законопроект з трибуни Верховної Ради. Після виступу дехто з колег зустрічав мене мовчки, з розширеними очима. І це були не підозрілі, як модно нині говорити, олігархи, а чесні депутати, ті, на чию підтримку я розраховував! Відчутні остерігання щодо переслідувань за ідеї. Але чого боятися? Суд захистить! До того ж і парламент, ставши чистішим, буде прихильніший до чеснот.

Обмеження депутатської недоторканності — не чиєсь доброчинне побажання. Це — наш обов’язок, невідкладне завдання Верховної Ради: адже йдеться про усунення конституційної суперечності. Перший крок на цьому шляху — підписи, необхідні для реєстрації відповідного законопроекту. Як на мене, перша скрипка мала б належати тут фракціям «Наша Україна» і комуністам. Вони найчисленніші, вони задекларували наміри, що співзвучні з цим завданням. Отож їм, як мовиться, і карти в руки.

Один з колег у розмові зі мною зауважив: «Треба все зробити, щоб парламент розглянув цей законопроект. Якщо не вдасться його прийняти, то хоч побачимо, хто чим дихає». У мене більше оптимізму. З цією думкою і починаю збір реєстраційних підписів.