Старше покоління добре пам’ятає ці проникливі, хвилюючі слова відомої пісні нашої молодості. Дуже дорогі вони і для мене. Так вийшло, що я, росіянин за національністю, народився в прикордонному білоруському місті Бресті, а моє свідоме життя пов’язане з Україною, Білорусією і Росією. В цих та інших республіках, що входили до складу СРСР, у мене є багато родичів, друзів і знайомих.
На жаль, життя нині розділило нас державними кордонами, проведеними по живому, по людських душах. Не бажаючи цього, ми опинилися в різних, відокремлених, частинах силоміць розірваної колишньої великої і могутньої країни з гордою назвою — Союз Радянських Соціалістичних Республік. Люди, що жили багато десятиліть в єдиній братній сім’ї народів, раптом стали відносно одне одного іноземцями. І така доля мільйонів людей зі спільним історичним та споконвічно слов’янським корінням.
Правда про «білоруське чудо»
Синьоока Білорусія, наша північна сусідка, має з Україною більше 1 000 км спільного кордону й розташована на перехресті товаротранспортних шляхів між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем. Через Білорусію Україна зв’язана з Литвою, а також з Латвією та Естонією. Населення Білорусії становить 9,8 мільйона чоловік (серед них — представники більш як 100 національностей). Україну і Білорусію поєднує багатовікова культура, що має спільне слов’янське коріння і традиції.
Україна, Білорусія, Росія та інші самостійні радянські соціалістичні республіки в рамках СРСР разом створювали велику промисловість та ефективне сільське господарство, здійснювали культурну революцію. Спільне життя наших народів у єдиній і могутній державі помітно поліпшувалося з кожним роком, з кожним днем.
Ми, представники різних національностей, спілкувалися російською мовою — мовою дружби і братерства. Народи всіх республік пліч-о-пліч захищали нашу спільну Радянську Батьківщину від фашистських загарбників. Славне 60-річчя цієї Великої Перемоги всі ми урочисто відзначаємо нинішнього року.
На жаль, у будівництві соціалізму не вдалося уникнути серйозних помилок і прикрих прорахунків. І розвал Радянського Союзу внаслідок контрреволюційного державного перевороту в 1991 році став найбільшою геополітичною соціально-економічною катастрофою, небаченою з часів татаро-монгольської навали, катастрофою, якій нема аналогів у всій історії цивілізації. Насильницьке зведення кордонів, політика національної замкнутості, насадження капіталістичних відносин призвели до розпаду спільного народногосподарського комплексу, що історично склався спочатку в рамках Російської держави, а потім Радянського Союзу.
Здобувши в результаті розвалу СРСР державний суверенітет, Республіка Білорусь опинилася наодинці з численними надзвичайно складними проблемами. Доморослі кримінальні-бюрократичні клани та їхні закордонні натхненники і покровителі розграбували загальнонародну власність, зруйнували життєво важливі виробничо-технічні й економічні зв’язки як окремих підприємств, так і цілих галузей народного господарства, в тому числі і з колишніми радянськими республіками.
Це, у свою чергу, призвело до катастрофічного спаду виробництва, масового безробіття, різкого зниження життєвого рівня людей, майнового розшарування суспільства. Найбільші підприємства працювали по 2—3 дні на тиждень. Середня зарплата становила менше 20 доларів на місяць. Пенсіонери по півроку не одержували пенсії. Були багатомісячні борги у зарплаті. Ціни росли зі скаженою швидкістю. Білоруський карбованець знецінювався ледь не щодня.
Після приходу до влади Олександра Григоровича Лукашенка в результаті переконливої перемоги на президентських виборах 1994 року Білорусії вдалося подолати початі так звані шокові реформи, не допустити грабіжницької приватизації загальнонародної власності. Держава відіграє активну роль у формуванні ринкових відносин і структурній перебудові економіки, мінімізації негативних наслідків ринкових перетворень.
У країні створюють багатоукладну економіку, що включає в себе різні форми власності — як державну, так і приватну. Головні зусилля спрямовано на відродження і зміцнення реального сектора економіки.
Білоруській економіці властиве гнучке поєднання ринкових принципів господарювання в дрібному й середньому виробництві та сфері послуг і ціноутворення на споживчі товари з твердим державним регулюванням цін на продукцію природних монополій, орендних платежів, у податковій галузі тощо. Останнє означає, що держава суворо контролює ситуацію в ціноутворювальних сферах економіки (газо- й електропостачання, поштовий і телефонний зв’язок, транспорт, оренда приміщень для заняття підприємницькою діяльністю й ін.), тобто у тих сферах, де ціна продукції або тариф визначає, у свою чергу, загальний рівень цін у народному господарстві.
Така регулювальна і спрямувальна діяльність держави стримує зростання споживчих цін і послуг, у тому числі торговельної та інших видів підприємницьких націнок, дає змогу виробникам усіх форм власності впевнено планувати власні витрати і, відповідно, собівартість та прибутковість виробленої ними продукції й надаваних послуг. Зі свого боку, використання рухливої шкали податків, у тому числі прибуткового, реально, а не на словах відповідає інтересам дрібного бізнесу, який не має великих виробничих і особистих доходів.
У Білорусії зовсім не відмовляються від використання і позитивного закордонного досвіду з акціонування частини державної власності, однак там повністю врахували негативний досвід Росії та України, де приватизація, що декларувалася як масова, стала, за рідкісним винятком, приватизацією для обраних. У Білорусії виключені навіть найменші натяки на можливість продажу якого-небудь акціонованого підприємства «з-під поли», а тим більше — за викидною ціною, як це часто й густо відбувалося в ході російської й української прихватизацій. Мільйони громадян республіки стали акціонерами, тут немає проблеми, пов’язаної з проникненням у владу олігархів.
У результаті послідовного й наполегливого реформування своєї промисловості Білорусія змогла вийти на світові ринки з цілком конкурентоспроможною продукцією. Так,
БєлАЗ, який 10 років тому лежав на боці, тепер контролює 30% світового ринку важких самоскидів і великовантажних кар’єрних автомобілів. Мінський тракторний завод — один з гігантів радянського машинобудування — освоїв майже 50 нових типів тракторів і робить їх близько 30 тис. на рік, що більше, ніж у всіх інших країнах СНД, разом узятих. При цьому половина тракторів марки «МТЗ» експортується до 70 країн світу.
У Книзі почесних відвідувачів Мінського моторного заводу є короткий запис: «Уперше відчув останнім часом: прорвемось! Переконаний! 23.09.94. О. Г. Лукашенко». І життя підтвердило: прорвалися! Якщо в 1990 році МТЗ випускав одну модель — 80-сильний тракторний «движок», то тепер — 24 моделі більш ніж сорока модифікацій. Машини з «серцем», виготовленим у Мінську, успішно експортуються навіть до таких індустріально «просунутих» країн, як Франція, США, Німеччина, Швеція.
Вживаються дійові заходи для збереження й поліпшення агропромислового комплексу. 2004 року зібрано найбільший в історії країни врожай — 7 мільйонів тонн зерна. З хлібом, вирощеним на присадибних ділянках, — майже 8 мільйонів тонн (це на 10 мільйонів населення). Середня врожайність — 33 центнери з гектара. Білорусія — єдина країна в СНД, що самостійно забезпечує себе продовольством. Понад те, вона може дозволити собі п’яту частину своєї сільгосппродукції направляти до Росії.
Сьогодні Білорусія вступила в стадію, що характеризується як змішана економіка з розвинутими ринковими відносинами і сильною соціальною політикою.
Ефективність економіки держави і рівень життя її громадян прийнято оцінювати за величиною й динамікою внутрішнього валового продукту (ВВП). За десять років президентства Лукашенка ВВП виріс на 80%. У Росії за цей період він збільшився на 27,7, в Україні — на 11,4 відсотка. Темпи приросту ВВП Білорусії були в 1,7—8,2 разу вищі, ніж у Польщі, Угорщині, Чехії, Болгарії та Румунії.
Ще кілька цифр за підсумками 2004 року: зростання ВВП досягло рекордного рівня — майже 11 відсотків і забезпечене в основному за рахунок реального сектора економіки. Обсяг виробництва у промисловості збільшився на 16%, у будівництві — на 15%, у сільському господарстві — більш як на 12%. При цьому треба враховувати, що Білорусія «приростала» до дуже високого рівня радянського періоду, ще не досягнутого державами, які входили до складу СРСР. Зростання ВВП у республіці відбувається при постійно зростаючій продуктивності праці. Наприклад, у цілому по економіці вона зросла в 2002 році на 5,5%, у 2003 — на 8,6%, а в 2004 році — на 11%.
Білорусія активно проводить широкомасштабну соціальну політику, спрямовану на підвищення добробуту народу. На кінець 2004 року середня заробітна плата досягла 195 доларів на місяць, а цього року збільшиться до 250 доларів. Уряд республіки не допустив зубожіння народу, виділяє на соціальні потреби набагато більшу частину бюджету, чим в інших країнах СНД: понад сім відсотків на освіту, близько п’яти — на охорону здоров’я, більше трьох — на науку. І вчені, на відміну від своїх колег з інших пострадянських республік, в основному залишилися на батьківщині й переганяють західних. Як, наприклад, у створенні програмного продукту для сучасних комп’ютерних та Інтернет-мереж. Цим створеним у Білорусії програмним продуктом користуються і найбільш розвинуті країни.
Держава реально забезпечує своїм громадянам право на життя, на працю, на житло, на заробітну плату, пенсію, безплатну доступну охорону здоров’я, освіту, гарантоване перше оплачуване робоче місце.
Білоруські пенсіонери, судячи з їхньої середньої пенсії, цілком можуть дозволити собі оплату комунальних послуг, купівлю хліба, молока і м’ясних виробів, користуються правом пільгового проїзду в громадському транспорті. Що стосується молодих громадян Білорусії, то вони можуть заробити на купівлю квартири, а студенти — на оренду житла.
У Білорусії збереглося багато інших переваг колишнього соціалізму, зокрема система безплатних дитячих садків і піонерських таборів, величезні гроші вкладаються в розвиток шкіл, будуються будинки культури, бібліотеки, спортивні зали та майданчики, інші споруди. Тут немає дитячої безпритульності і майже нема дитячої злочинності.
Слід зазначити, що в Білорусії немає міжнаціональних, міжрелігійних, міжконфесійних, соціальних конфліктів. Виходячи з побажань абсолютної більшості населення, державними мовами є білоруська і російська. Тут немає проблем з історичним минулим. Люди реально оцінюють як усе хороше, так і все погане, що було за Радянської влади, не займаються якимось зведенням рахунків з будь-ким, а просто продовжують жити і працювати, віддаючи належне минулому і сподіваючись тільки на власні сили.
І все це не з неба впало! В Білорусії немає природних ресурсів, дві третини доданої вартості — це мізки і мозолі. До того ж майже третина бюджету йде на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи. Повісьте таку гирю на ноги будь-якій державі, суспільству — не витримає. А білоруси — єдині на території СНД і Прибалтики — не тільки зуміли відвернути падіння в прірву, зберегти виробництво, але й два роки тому перевищили показники 1990 року.
Як багаторічному керівникові депутатської групи Верховної Ради України з міжпарламентських зв’язків з Республікою Білорусь мені доводиться періодично бувати в сусідній державі. Відверто скажу: щораз роблю це з великим задоволенням. Радію працюючим людям, чистим доглянутим вулицям міст, відсутності замурзаних старців, бомжів, алкашів. У магазинах — удосталь різноманітних товарів, ціна яких доступна більшості населення.
Якщо ж спробувати коротенько охарактеризувати сьогоднішню ситуацію в Білорусії, то можна говорити про реальну стабільність. Такий стан не випадковий, за цю стабільність, за просування реформ конкретно і солідарно перед усією країною, перед кожним громадянином повною мірою відповідають Президент Республіки Білорусь Олександр Лукашенко, парламент, уряд і вся вертикаль виконавчої влади країни.
Успішна реалізація «білоруської моделі економічного розвитку» наочно продемонструвала всьому світові «білоруське чудо». Вражаючі досягнення забезпечені насамперед тим, що в реформуванні народного господарства основну ставку зробили на розвиток багатющого потенціалу, накопиченого республікою в складі Радянського Союзу. Народна влада Республіки Білорусь має намір і далі забезпечувати сталий, поступальний розвиток своєї держави і суспільства, причому з опорою виключно на конституційні та демократичні методи.
Це не означає, що в Білорусії нема ніяких проблем. Їх ще чимало і в господарюючих суб’єктів, і на побутовому рівні життя багатьох людей.
Однак люди впевнені у своєму сьогоденні і майбутті, загалом задоволені основними базовими цінностями. Вони розуміють, що чудес не буває, треба працювати. А наявні труднощі справедливо вважають тимчасовими і сприймають їх як закономірні в процесі становлення та зростання молодої республіки, тим більше в нинішньому капіталістичному і, прямо скажемо, недружньому оточенні.
У квітні 2005 р. Президент Білорусії звернувся до білоруського народу і Національних Зборів (парламенту республіки) зі щорічним посланням. «Багато політологів, — сказав Лукашенко, — шукають причини й секрети нашої стабільності. Ми їх не приховуємо. Це сильна й ефективна влада, яка не допускає анархії та політичних конфліктів і яка працює на благо людини. Це стабільна економіка, що дає можливість постійно поліпшувати добробут людей. Це сформована державна ідеологія, що консолідує суспільство і мобілізує його на побудову процвітаючої Білорусі. Це міцні основи громадянського суспільства — ради депутатів, масові громадські, молодіжні, профспілкові, ветеранські організації, які об’єднують широкі верстви населення. Ось витоки нашої сили і впевненості в майбутньому».
«Бацько» Лукашенко
У Білорусії пострадянський період ділять на дві частини: долукашенківський (1991—1994 роки) і лукашенківський (починаючи з 1994 року). При цьому мається на увазі не тільки хронологія, а й насамперед помітні, можна навіть сказати, різкі якісні відмінності.
Перший, долукашенківський, період — його, як кажуть білоруси, краще навіть не згадувати. Багато підприємств і заводів просто стояли, колгоспи й радгоспи були фактично розорені і розграбовані. Село занепадало, а землю вже ладні були продавати за безцінь на аукціонах. Люди по півроку не одержували зарплату, пенсію. Ціни росли, гроші знецінювалися. Країна зсувалася у глибоку системну кризу. Тодішні володарі думали тільки про себе. Народ перебував у зневірі й розгубленості.
В таких умовах у 1994 році відбувалися президентські вибори. На них переміг голова парламентської комісії з боротьби з корупцією Олександр Лукашенко. Переміг твердою обіцянкою навести лад і знайти вихід із кризи.
Звичайно, вирішити відразу все було неможливо. Треба було вибрати головний напрямок докладання сил в економіці, виробити соціальну політику, визначити і розставити зовнішньополітичні пріоритети та акценти. Люди чекали від нової влади конкретних дій. Лукашенко і його команда прийняли виклик часу. У Білорусії — єдиній країні на всьому просторі колишнього СРСР — до влади прийшов представник села. Посаду директора радгоспу і посаду президента розділяло трохи більше п’яти років.
Ось це і послужило основою стійкості Лукашенка і визначило його політичний стиль. Адже на селі голова колгоспу чи директор радгоспу — «цар, бог і військовий командир». Він відповідає абсолютно за все — за надої, за оранку і врожайність, за транспорт, дрова, ремонт шкіл, забезпечення ліками. Він — голова. І Лукашенко привніс цей стиль у керування державою. Він сформований усім своїм життєвим досвідом як відповідальний господар. Він не просто «близький до народу». Він сам з народу і цілком свідомо зберігає зв’язок з народом. Для нього природним є прийняття рішень в інтересах народу і твердість у їх виконанні.
А народ, як уявляється, оцінює своїх лідерів за одним узагальнювальним критерієм: як стало жити — краще чи гірше. І те, що Лукашенко в сорок з невеликим років заслужив ім’я «бацько», переконливо свідчить про його всенародне визнання. І справа не так у його надлюдській енергії та прозорливості, як у здатності прислухатися до настроїв і бажань свого народу. Він веде країну туди, куди вона сама хоче йти. В цьому і є особливе мистецтво державного керівника. Йдучи від життя, «від землі», Лукашенко створює зручну для життя простої людини економіку. Звідси і його підтримка як найкращої кандидатури з усіх можливих.
Якого типу суспільство хоче створити О. Лукашенко? На мій погляд, це новий тип суспільства, який спирається на могутній фундамент радянської індустрії, який використовує сучасні ринкові й управлінські механізми, який кладе в основу всього зростання продуктивних сил, а завдяки цьому — загальний достаток, збереження національної культури і зміцнення зовнішньополітичної незалежності. Він із сільською мудрістю, із селянським почуттям здорового глузду врятував економіку, промисловість, урятував країну.
От як про це сказав сам О. Лукашенко в недавньому щорічному посланні: «Стратегічна перевага білоруської моделі в тому, що ми знаємо, як і куди треба йти. У ринкових перетвореннях дотримуємося принципу розумного прагматизму. І беремо для себе тільки те, що підходить нам, не копіюючи сліпо, як «у них».
Основною опорою президента є село. Там живе 30 відсотків населення. І селяни за нього горою. Адже здійснюючи програму піднесення села, почату ще в СРСР, Лукашенко рішуче продовжив повернення боргів, які країна нагромадила за десятиліття прискореної індустріалізації й урбанізації, оплаченої все тим же селом.
Але й міське населення не залишилося в накладі. Люди мають роботу і гідну зарплату. Горою стоять за Лукашенка пенсіонери і взагалі люди старшого віку. І справа не тільки у своєчасній виплаті непоганих пенсій. Люди, які поклали життя і здоров’я на створення великої держави, не можуть байдуже ставитись до того, що з нею відбувається. У Білорусії близькі серцю ідеали не тільки зберігаються, а й зміцнюються.
Оцінюючи курс Білорусії на збереження і розвиток створеного в радянські часи, Олександр Григорович заявив: «Ви ж розумієте, що ніхто не буде для нас добрим дядечком. Йде жорстока конкуренція в усіх сферах, і нас, навпаки, зіштовхуватимуть на узбіччя, пропонуючи нам реформи, реформи, реформи. А ми в них утягуватимемось і розвалюватимемо те, що є. У такий спосіб захоплюється наш простір, наш ринок». По суті, Президент Білорусі озвучив схему, за якою йде знищення України та інших пострадянських республік.
А чи є в Лукашенка політичні супротивники? Є, звичайно, як і в кожного політика. Це частина столичної інтелігенції, що хотіла б годуватися на обслуговуванні Заходу та місцевих олігархів. Але ні Заходу, ні олігархії в Білорусії розгулятися не дають. Звідси й образи. Невдоволені ним і перевертні з числа колишньої партійно-радянської номенклатури, що втратили свій вплив і привілеї.
Олександр Лукашенко не тільки сам не створює «царської сім’ї». Але й іншим не дозволяє красти, рішуче бореться з корупцією. Це не подобається частині бюрократичного апарату. Часом виявляє невдоволення дрібний і середній бізнес. За офіційною статистикою, 13 відсотків населення займається підприємницькою діяльністю. Та білоруський бізнес перебуває під твердим контролем, норму прибутку визначає держава. І через податкову систему йде перерозподіл прибутку на користь освіти, науки, охорони здоров’я.
Особливе питання — молодь. І хоча для неї в Білорусії робиться набагато більше, ніж будь-де в СНД, і тут можна знайти невдоволених. При цьому впадає в око дивна річ: дуже вже схожі методи використання молоді в Югославії в 1999 році, у Грузії в 2003 році, в Україні в 2004 році. Один почерк — один зарубіжний хазяїн.
Звичайно, Лукашенко не ангел во плоті. Президент Білорусії хоче довести до кінця справу перетворення республіки на сучасну високорозвинену державу з високим рівнем життя. Після напруженого десятиліття випробувань і потрясінь нарешті країна і він сам побачили плоди величезних зусиль.
Так склалося, що вся державна система «налагоджена» на нього особисто. І система має встоятися. Вона має працювати автоматично, без постійних імпульсів «згори». Але на остаточну «наладку» ще потрібен час.
І вдячний народ Білорусії надав своєму «бацькові» таку можливість: на референдумі 17 жовтня 2004 року Олександрові Лукашенку дано право брати участь як кандидатові в президенти республіки на чергових виборах 2006 року на третій термін. Люди розуміють, що це необхідно для їхнього ж блага, для держави. Адже Олександрові Григоровичу не потрібно охороняти неправедно надбані багатства. Їх немає. Йому також не потрібно забезпечувати наступність свого родинного клану. Його теж немає.
Як міжнародний спостерігач від Верховної Ради України я брав участь у спостереженні за проведенням того референдуму. Тож можу особисто засвідчити: процес голосування пройшов організовано, вільно, відповідно до вимог національного виборчого закону. Переконливі результати легітимного волевиявлення народу — дев’ять із десяти виборців підтвердили свою довіру до Лукашенка як керівника держави і до проваджуваного ним курсу.
Мені доводилося не раз зустрічатися з Олександром Григоровичем Лукашенком — без перебільшення, видатним політичним і державним діячем сучасності. Кожна така зустріч, кожна відверта розмова про проблеми і перспективи розвитку традиційного українсько-білоруського співробітництва залишають незгладимий слід у душі. І, на мій погляд, феномен Лукашенка, головний фактор його успіху полягає в тому, що він виражає ідеї і настрої широких верств суспільства, виробляє і пропонує країні конкретні, привабливі й реальні цілі, має відповідну підтримку.
Народ України знає і високо цінує активні цілеспрямовані дії Олександра Григоровича з забезпечення добробуту братнього білоруського народу, реалізації розробленої ним концепції «державного капіталізму». Важливо відзначити, що Президент Республіки Білорусь діє в інтересах більшості населення, а не окремих його груп чи якихось сімейно-мафіозних кланів. Саме тому його діям, діям загальновизнаного харизматичного лідера, забезпечено всенародну підтримку.
Союзній державі — бути!
Для міжнародного капіталу, для транснаціональних компаній Заходу нормальною є імперська політика за принципом «поділяй і владарюй». На території колишнього Радянського Союзу насаджується войовничий націоналізм, твердження про перевагу однієї нації над іншою, мусується заяложена тема «про старшого й молодшого братів». Новоявлені панове і закордонні «друзі» прагнуть будь-що не допустити ніякої, навіть капіталістичної, інтеграції республік, що входили до складу СРСР, щоб увічнити їх принизливе злидарське становище як ‘’суверенних’’ напівколоній, сировинних придатків та економічних смітників розвинутих країн. При цьому вони зухвало заявляють, що прагнення об’єднати братні народи — це рух назад.
На наш погляд, добровільне возз’єднання наших слов’янських народів у єдиний братній Союз незалежних держав — це гігантський прорив уперед. І насаджуваному буржуазією націоналізмові ми можемо й повинні протиставити солідарність людей праці, дружбу і братерство народів.
Величні ідеї і величезні досягнення Радянської держави живі й затребувані і, безумовно, мають перспективу. Прикладом цього є будівництво Союзної держави Білорусії та Росії, почате підписанням відповідних договорів у грудні 1999 року. На даному історичному етапі Білорусія і Росія переживають складний, масштабний процес відновлення економічних, правових і культурних зв’язків, який дасть змогу створити єдину державну й управлінську модель Союзної держави.
Союз — це об’єднання держав, що зберігають свій суверенітет. Міждержавне об’єднання несе в собі могутній потенціал, який буде використано на благо громадян. Сьогодні інтеграційний процес поступово набирає темп, упевнено переходить у практичну стадію його реалізації.
Найважливішою передумовою і гарантією міцності створюваного Союзу є дотримання таких основних принципів будівництва Союзної держави, як рівність умов для суб’єктів господарювання і рівність можливостей для громадян Білорусії й Росії в здійсненні ними життєдіяльності на всій території Союзної держави, а також забезпечення принципу паритетності сторін під час формування союзних органів.
Геополітичний сенс об’єднання — збереження східнослов’янської цивілізації, справжнього суверенітету Білорусії і Росії, недопущення утворення «санітарного кордону» навколо Росії і збереження білоруського «вікна в Європу». Співробітництво ж у військовій галузі дає можливість зміцнити спільний оборонний простір, протистояти агресивним устремлінням НАТО на схід.
Зрозуміло, ще багато чого слід зробити, щоб політичні рішення зі створення, зміцнення і розвитку Союзної держави наповнити конкретним змістом, насамперед в економічній і соціальній галузях. Виходячи з цього, прогресивні сили Білорусії і Росії активізують свої зусилля у формуванні суспільно-політичних та ідейно-моральних основ Союзної держави. У цьому плані особливо важлива робота, яку провадять парламентарії обох країн, у тому числі в рамках Парламентських зборів Союзної держави, Міжпарламентських асамблей СНД і ЄврАзЕС.
На недавній сочинській зустрічі В. Путіна й О. Лукашенка було винесено на розгляд більше двадцяти невирішених або таких, що потребували затвердження на рівні президентів, питань. І за кожним з них прийнято відповідні рішення.
У Білорусії та Росії розуміють необхідність консолідації, розуміють, що Співдружність на нових засадах може дати реальні плоди всебічної інтеграції, істотно поліпшуючи позиції обох країн. Адже що стосується економічної бази Союзної держави, то тут є всі підстави для спільного місткого ринку товарів, праці і капіталу. Вже зараз іде планомірне відновлення і створення нових технологічних зв’язків підприємств, що дасть можливість здешевити готову продукцію і підвищити її якість, створити нові робочі місця.
Візьмімо, наприклад, програму «Союзний телевізор». У Білорусії освоєно й налагоджено випуск телеприймачів сьомого покоління, які витісняють з білоруського та російського ринків телепродукцію провідних світових виробників. Висока якість, доступна ціна, відома марка, близькість сервісу — все це дало змогу збільшити їх продаж майже втричі. Частка вітчизняних телевізорів, продаваних на ринку Союзної держави, досягла 35 відсотків проти п’яти в 1998 році. Головний підсумок реалізації цієї програми в тім, що набула розвитку ціла галузь.
Товарооборот Республіки Білорусь із Російською Федерацією постійно росте. У 2004 р. він збільшився на 37,2% і досяг 15 з лишком мільярдів доларів. Російська Федерація була й залишається її основним торговельним партнером. Вартісний обсяг експорту до Росії в доларах США 2004 року перевищив рівень 2003-го на 31,4%, імпорту — на 40,9%.
Якщо говорити про Росію, то для неї економічні переваги від об’єднання — поліпшення транспортних можливостей: через Республіку Білорусь проходить 70 відсотків російського експорту-імпорту. До Росії надходитиме більше білоруських продовольчих товарів, мінеральних добрив, сільськогосподарських машин, великовантажних самоскидів, різних волокон і ниток для легкої промисловості.
Так що економічно російсько-білоруське стратегічне партнерство вигідне обом країнам, народам Росії та Білорусії. За попередніми розрахунками, об’єднання дасть можливість піднести їх економіку на чверть від нинішнього рівня, активізувати виробництво, знизити безробіття, підвищити добробут людей.
В основу розвитку соціальних відносин між Росією й Білорусією покладено рівність прав громадян двох країн у працевлаштуванні й оплаті праці, в одержанні освіти, наданні медичної допомоги і т. д. Зроблено реальні кроки з уніфікації законодавства. Нині ця робота триває в галузі міграції, зайнятості населення та ринку праці.
Вживаються заходи для зближення систем пенсійного забезпечення, що дасть змогу надати однакові соціальні гарантії учасникам Великої Вітчизняної війни, потерпілим від Чорнобильської катастрофи, а також тим, хто працював у районах Крайньої Півночі. Важливо відзначити, що в Білорусії російську мову визнано державною нарівні з білоруською.
Таким чином, модель білорусько-російської інтеграції — зразок рівноправного й шанобливого партнерства. І в цьому її величезне значення як прикладу для інших країн СНД.
І дуже шкода, що Україна з її величезним потенціалом з вини нинішньої влади стоїть осторонь від цього інтеграційного процесу. Більш того, з табору провладних політичних сил звучать безвідповідальні заяви про перегляд уже досягнутих угод про Єдиний економічний простір України, Росії, Білорусії та Казахстану. Тим часом між Україною й Білорусією, між Україною і Росією намітилася позитивна тенденція росту товарообороту, і останніми роками ми відзначали значне і якісне його поліпшення.
Основний обсяг імпортних поставок з України до Білорусі припадає на металопродукцію, плоский прокат із заліза або нелегованої сталі, повітряні насоси, циклічні вуглеводні, хімічну продукцію, товари зернової групи, кукурудзу та продукти харчування.
Провідними товарними позиціями білоруського експорту в Україну є трактори, вантажні автомобілі, холодильники і морозильники, телевізори, нафтовий кокс і бітум, азотовмісні гетероциклічні сполуки, продукти перегонки кам’яновугільної смоли, синтетичні волокна, полімери етилену, кордні тканини, шини, товари народного споживання.
На наш погляд, Білорусія, Росія та Україна об’єктивно зацікавлені в об’єднанні. Інтегрований народногосподарський комплекс наших країн — це насамперед колосальний спільний ринок з населенням у 210 мільйонів чоловік. Це величезний соціально-економічний, культурний та історичний потенціал. Це унікальні ресурси — надра, де зібрано всі багатства таблиці Менделєєва, найбільші на планеті ліси, прісна вода, родюча земля. За володіння цими стратегічними ресурсами розгортаються основні геополітичні баталії нинішнього сторіччя. Завдяки об’єднанню потенціалу і ресурсів Білорусія, Росія та Україна різко розширюють свої можливості, підвищують конкурентоспроможність, зміцнюють нашу спільну безпеку в сучасному дедалі глобалізованішому світі.
На жаль, на шляху інтеграції не все йде гладенько, штучні перешкоди створюються одна за одною, є деякі тертя, суперечності. Будівництво Союзної держави активно стопорять ті ж самі зовнішні та внутрішні сили, що й розвалювали СРСР. Абсурдні вимоги висувають бюрократія й олігархи Росії. Наприклад, вимогу вирівняти економіки за формами власності. У Росії зараз 88 відсотків об’єктів господарювання перебуває в приватній власності, а 12 — у державній. У Білорусії власність значною мірою державна, от і вимагають терміново розпродати її задешево. Є й інші бар’єри.
От чому наше найголовніше завдання, як вирішив ІІ з’їзд народів Союзної держави, що відбувся в березні цього року в Москві за участю делегацій усіх без винятку радянських республік, — це згуртування всіх, хто прагне до відродження на добровільній основі нового Союзу рівноправних і суверенних держав.
Народи наших країн об’єднує бажання зробити своє життя багатим і квітучим, відновити добросусідство між братніми республіками, повернути щастя і добробут у кожен дім, у кожну родину. Саме таке прекрасне і гідне життя заслуговують наші горді і вільні, працьовиті, мудрі і сильні народи.
Союзній державі — бути!
Непогамовний ворог не спить
Територіально найзахідніша з колишніх радянських республік, Білорусія єдина з усіх країн — учасниць СНД провадить справді незалежну зовнішню політику в інтересах власного народу.
Усьому світові відома її тверда антинатовська позиція, що дало змогу зірвати небезпечний натовський прорив з її боку до кордонів Росії. (Як тут з гіркотою не згадати «партнерську», а по суті запобігливо-капітулянтську політику правлячого режиму України стосовно НАТО!)
Усе це викликає роздратування Заходу, який чинить на Білорусію масований тиск з метою змінити її політику або зламати чи замінити Лукашенка.
У США давно розроблено плани зміни влади в Мінську — за сценарієм так званих кольорових революцій. Слідом за «трояндовою революцією» в Грузії, «помаранчевою» в Україні, «тюльпановою» в Киргизії готується «ромашкова» у Білорусії. Мета цих замовлених «революцій», організовуваних американським держдепом і ЦРУ, скрізь однакова: приводити до влади нових продажних політиків, демагогів і пособників Заходу.
У 2004 році конгрес США прийняв горезвісний «Акт про демократію в Білорусії», що передбачає політичні, економічні та інші санкції проти республіки і додаткове виділення 40 мільйонів доларів для підтримки антилукашенківської опозиції.
Разом зі США політику подвійних стандартів стосовно Білорусії застосовують Рада ЄС, Європарламент, ОБСЄ й інші міжнародні та європейські структури. Змагаючись між собою у злостивості, вони звинувачують Лукашенка в якихось «катастрофічних» результатах правління: «Викопна економіка... Шлях у нікуди... Парк юрського періоду... Білорусія потрапила в чорну економічну діру...» тощо.
До цієї брудної кампанії підключився відомий невдачливий російський політик, він же позаштатний радник Президента України, Борис Нємцов. З неприхованим сарказмом він заявив: «Буде щастям для Білорусії, якщо хтось її купить». Ну що тут скажеш? Куди кінь з копитом, туди і рак з клешнею. І ще: собака гавкає, а караван іде.
Прагнучи до конструктивного співробітництва з Заходом, Білорусія не сприймає політичного тиску і погроз.
«Ми не фігури в чиїйсь грі. І не пішаки на «шахівниці». Навіть на «великій», — заявив білоруський Президент. — Ми категорично не сприймаємо сценарії «демократичної зміни» політичних еліт, невгодних Заходові. Усі ці «кольорові революції» — ніякі насправді не революції. Це відвертий бандитизм під виглядом демократії. Ми будемо реалізовувати свої завдання і програми, не зважаючи на будь-який тиск ізбоку».
Але не вгамовуються пани та їхні прислужники. В орбіту антибілоруської політики США та їхні західні союзники втягують сусідні з Білорусією країни. В Україні формують табори, щоб у потрібний час підкидати до Мінська «революціонерів» (а потім деякі «жовтогарячі» політики і журналісти здіймають лемент невдоволення у зв’язку з діями правоохоронних органів Республіки Білорусь, які діють у повній відповідності зі своїми законами). Польське посольство намагається через церкву впливати на католиків західної частини республіки і Полісся. Через Литву вже почали надходити гроші для опозиції — буквально кілька днів тому на митниці затримали 200 тисяч щойно віддрукованих у Сполучених Штатах доларів.
Недавно в «Інформаційному бюлетені німецької зовнішньої політики» з’явилася цікава інформація, яка свідчить про те, що в «помаранчевому» перевороті в Україні брав участь фонд Бертельсмана — один з найавторитетніших «мозкових» центрів Німеччини. Цього разу фонд вимагає від ЄС розробити таку ж амбіційну, швидкодіючу, добре злагоджену стратегію передвиборної кампанії в Білорусії з метою повалення нинішнього керівництва.
У доповіді фонду Бертельсмана міститься розлогий перелік заходів для безпосереднього і прямого впливу на майбутні (2006 року) президентські вибори в Білорусії. Зокрема, рекомендується використовувати апробовані в Україні методики, заздалегідь готувати комплексну програму стратегії виборчої кампанії, дій до і після виборів, щедро допомагати опозиції технічним оснащенням, матеріалами для виборчої боротьби і, звичайно, командировочними. Крім того, даються поради активніше залучати до політичної кампанії молодіжні та студентські організації, а також використовувати церкву.
«Кольорова революція в Білорусії не пройде, — переконаний О. Лукашенко. — Тому що цей бандитизм нав’язаний і проплачений ззовні. Здійснений за заявкою й на догоду тим, кому діла нема до країни й народу, кого цікавлять лише задоволення власних імперських амбіцій, захоплення нових ринків. Можливо, комусь не подобається наша самостійність. Але поступатися нею, тим більше продавати її, ми ніколи не станемо. Ми живемо на своїй землі. І визначати свою долю — народові Білорусі, а не зовнішнім центрам сили, хоч би які могутні вони були».
Певно, буде доречно нагадати, що в питанні про Білорусію у США та їхніх європейських спільників були куди енергійніші й нахабніші попередники. Маю на увазі фашистських загарбників. Вони кілька років практикували і «пряме управління» окупованою, але не скореною республікою, і «економічні санкції» у вигляді повного оточення партизанських районів з повальним винищенням їх населення (згадаймо Хатинь!). Чим справа закінчилася — відомо всім: партизани і червоноармійці ввійшли в Мінськ, а організатори «санкцій» сіли на лаву підсудних у Нюрнберзі.
Так, білоруські «демократи» і видавана ними на чужі кошти опозиційна преса з подачі своїх західних покровителів постійно волають про диктаторство Президента Лукашенка і про недемократичність Білорусії. Ці крики «п’ятої колони» підхоплює закордонна преса, та й наша українська. Важко сказати, чого тут більше з погляду так званих традиційних західних демократій: лютої ненависті, зухвалої брехні чи цинічності подвійного стандарту і подвійної моралі: демократія хороша і потрібна для власного споживання, тобто для західної цивілізації, але якщо в «суверенних» напівколоніях вона обертається проти західного капіталу, проти його експансії, то це вже диктатура.
На жаль, під час свого візиту до США у квітні 2005 року Президент України Ющенко підписав із президентом США Бушем документ про україно-американське стратегічне партнерство у новому сторіччі. У ньому йдеться про наміри України та США спільно працювати над просуванням свободи в Білорусії і на Кубі. Інакше, як грубим втручанням у внутрішні справи незалежних держав, ми це назвати не можемо. Зрозуміло, що все це викликало справедливе обурення в цих країнах, у всіх людей доброї волі.
У зв’язку з цим комуністи України заявляють, що наша суверенна держава повинна проводити власну зовнішню політику, а не виступати в ганебній ролі маріонетки, васала й сателіта Сполучених Штатів. І ми пишаємося тим, що білоруський народ, як і кубинський, відстоює своє право на вільний вибір шляху розвитку.
На закінчення хочу підкреслити, що сусідні слов’янські народи України, Білорусії і Росії заслуговують гідного і щасливого життя. Саме до цього закликають наші братні комуністичні партії. І за це варто боротись!
Олег ГРАЧЕВ,перший заступник голови Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, керівник депутатської групи Верховної Ради України из міжпарламентських зв’язків з Республікою Білорусь, член Президії ЦК Компартії України.
