«Не буде смішно, якщо я та мої працівники разом з міською владою вийдемо на сцену й заспіваємо на фестивалі хором пісню?» — трохи зніяковіло радився з журналістами «Голосу України», які завітали до Коломиї, голова райдержадміністрації Михайло Вінтоняк.
Ми заспокоїли його, що авторитету від цього у посадовців не убуде, а ось додасться — напевно. Бо хіба чиновник має з’являтися перед людьми лише з промовами та розпорядженнями? Хіба не цікаво їм бачити свого керівника, так би мовити, в неформальній обстановці? Та й по очах пана Михайла бачили, що дуже вже хочеться йому освідчитися в любові до рідного міста в такий спосіб. Та й нагода для цього була неабияка: після 15 років Коломия заспівала! Відродила у себе фестиваль української пісні, який колись проводився, а потім загубився у бурхливій течії життя. Пана Михайла ще й те тішить, що до коломийців фестиваль повернувся за його головування і з його участю. Але й він, мабуть, не уявляв, як спрагло люди відгукнуться на цю ідею. На сцені літнього відкритого театру в той день виступило біля тисячі самодіяльних артистів — хорів, ансамблів, солістів з цілого району! До них приєдналися ще й танцювальні колективи, тож парк імені Шевченка на все місто «транслював» мелодії та запальні ритми. А відкрили свято посадовці. Як і обіцяли — не промовами, як звикло, а піснею. Звичайно ж, це була «Понад Прутом моя Коломия...» — пісня, яка вже давно стала народною і є ніби опізнавальним знаком всіх коломиян, які й у світі знаходять один одного за цією мелодією. Гарно було, зворушливо і сердечно. Гуцульські пісні змінювалися лемківськими, покутськими, то тужливими, то веселими. Здавалось, всю свою душу учасники фестивалю переливають у мелодії, а ті стеляться, наче легкий туман, над Прутом, який несе їх далі і далі.
Івано-Франківська область.
