Перебираючи старі записники, в одному з них звернув увагу на занотовану розмову з ветераном праці Олександром Загуменним. Над текстом стоїть знак запитання. Це означає — матеріал для друку не був підготовлений. Пригадав ту зустріч тридцятилітньої давності. Можливо, не у всіх деталях, але...

Буденна робота камарадо Бернардо

Приводом для зустрічі з ветераном став ювілей, який у ті роки відзначався в СРСР, — сорокаріччя національно-визвольної війни іспанського народу у 1936—1939 роках проти заколотників та італо-німецької інтервенції. Як відомо з історії, після перемоги Народного фронту на виборах у кортеси (парламент) реакційні сили Іспанії кинули збройний виклик Республіці і 18 червня 1936 року вчинили заколот проти законного уряду. Події набули міжнародного розголосу, бо багато країн мали в Іспанії свій інтерес. На допомогу путчистам прийшла нацистська Німеччина і фашистська Італія — адже Народним фронтом керували комуністи на чолі з відомою у той час політичною діячкою Долорес Ібарурі. СРСР, зрозуміло, підтримував республіканців. Протистояння велося таємно, щоб міжнародна громадськість не сприйняла дії урядів Риму, Берліна і Москви, як втручання у внутрішні справи Іспанії. На Піренеї почали відправляти із СРСР «добровольців». Усі вони мали паспорти громадян інших країн, в основному Іспанії, документи здебільшого цивільних спеціалістів, а також радників у різних галузях.

Олександр Загуменний, як технолог-механік заводу № 73 Наркомату промисловості боєприпасів, поїхав у відрядження до Парижа, де перебувала тоді Долорес Ібарурі. Вона вручила посланцеві України мандат радника — інспектора на ім’я Бернардо Лонакца й уповноважила його займатися організацією виробництва та доставки на фронт боєприпасів.

Під час зустрічі я попросив Олександра Миколайовича розповісти про дні роботи в Іспанії.

— Що розповідати? Робота, як робота. Не гуляти ж послали нас туди. Іноді тижнями не виходили із заводських цехів, допомагали іспанським робітникам та інженерам переводити виробництво на виготовлення бомб, снарядів, гранат...

Мій співрозмовник зробив паузу, далі мовив:

— Вибачте, ви хочете підготувати матеріал для газети? То ви не того героя обрали. Немає у моїй біографії нічого такого, щоб нариси писати. Шукайте авіаторів, танкістів — вони воювали на фронті, про них книжки пишуть, фільми знімають. Пам’ятаєте, «Хлопець з нашого міста». А ми — прості трудяги, виконували буденну роботу. Ще раз вибачте, я маю йти.

Я залишився сидіти на лавці, а він пішов додому. У моїй голові роїлися думки — чому Олександр Миколайович так неохоче розповідає про перебування в охопленій пожежею війни Іспанії? Невже справді нема чого сказати? Буденна робота? А поранення, після якого Загуменного відправили на лікування до Москви? А орден Червоної Зірки, зрештою, якого йому вручили у Кремлі? За буденну роботу бойових орденів не дають. Та ще в ті часи.

«Спробую зустрітися ще», — подумав. Не довелося. Невдовзі після нашої зустрічі прочитав у «Кіровоградській правді» некролог: «26 травня 1976 року помер член КПРС з 1930 року, пенсіонер союзного значення Олександр Миколайович Загуменний». Про перебування на Піренейському півострові у некролозі сказано: «З 1937 по липень 1938 року добровольцем воював у складі Інтернаціональної бригади в Іспанії. І все. (У некролозі помилка — О. Загуменний перебував у Іспанії до червня).

Уже в наші дні дочка Олександра Миколайовича Алла Олександрівна, лікар обласної лікарні, передала мені «Особистий листок з обліку керівних кадрів», заповнений її батьком. У пункті двадцятому «Чи був за кордоном? У якій країні?» — Олександр Миколайович зазначає: «Так. Франція, Париж. Іспанія — Барселона, Валенсія, Картахена». На останнє місто звертаю особливу увагу.

«Операцію провести в абсолютній таємниці»

16 жовтня 1936 року заступник головного військового радника уряду Республіки Іспанія Олександр Орлов (у штатному розписі НКВС, де Орлов працював на високих посадах, значиться його справжнє прізвище — Лев Фельдбін) одержав із Москви телеграму такого змісту: «Разом з повпредом Розенбергом організуйте, узгодивши з Кабальєро, главою іспанського уряду, відправку іспанського золотого запасу у Радянський Союз. Використайте для цього радянське судно. Операцію провести в абсолютній таємниці».

Далі у телеграмі йшлося про те, що «якщо іспанці вимагатимуть від вас розписки, відмовтеся, повторюю, відмовтеся підписувати будь-який документ і поясніть, що формальні розписки будуть видані Держбанком у Москві. На вас покладається персональна відповідальність за успіх цієї операції. Розенберг, відповідно, попереджений». Під телеграмою стояв підпис: Іван Васильович. Орлов добре знав, що це псевдонім Сталіна. (До речі про псевдонім. Кумиром Сталіна був московський цар Іван Васильович (Грозний). «Вождю народів» імпонував спосіб правління царя-ката, який у найжорстокіший спосіб розправлявся не тільки з недругами, а й своїми наближеними. Так само чинив і Сталін, позбавивши життя мільйони безвинних людей, у тому числі своїх однопартійців — творців жовтневого перевороту 1917 року. Кривавий «вождь» хіба що не вкидав у киплячі котли людей на Красній площі та не закопував живими у землю, як те робив Грозний. Ім’я та по батькові Сталіна було (російською мовою) Йосиф Виссарионович, тобто «І. В.», як Івана Васильовича. Кат у всьому наслідував ката).

Золотий запас Іспанської республіки становив на той час 600 тонн золота на загальну суму 600—700 мільйонів доларів.

Передбачаючи, що республіканці можуть не втриматися при владі і вона перейде до ставленика Гітлера та Мусоліні генерала Франко, уряд вирішив вивезти золотий запас із країни у нейтральну державу. Малися на увазі, насамперед, США. Але хіба міг допустити Сталін, щоб золото країни, в яку він намічав експортувати «світову соціалістичну революцію» і посилав на фронти іспано-фашистської війни своїх співвітчизників, дісталося комусь іншому? Тому для конспірації Олександр Орлов мав документи на ім’я містера Блекстона із Національного банку США, якого нібито президент Рузвельт особисто направив до Іспанії для перевезення золота у Вашингтон.

Попередньо золото було вивезено із столиці Іспанії Мадрида до приморського міста Картахени, де зберігалося в гірській печері. Транспортування золота відбувалось у глибокій таємниці протягом трьох днів. Вантажні роботи виконували танкові екіпажі радянських інструкторів та так звані «індустріальні робітники», тобто теж радянські «радники-інтернаціоналісти». Біля арсенального причалу Картахени стояли радянські пасажирські пароплави «Уфа» та «Андрій Жданов». У трюми суден завантажували металеві ящики з намальованими на боках гайками, посудом тощо. Звичайнісінький собі вантаж побутового призначення. Тільки троє людей — Орлов, Сташевський та Розенберг (усі — вищі чиновники НКВС) знали про вміст металевих ящиків. Після завершення операції двох останніх Сталін наказав розстріляти, а Орлов у СРСР не повернувся, йому вдалося втекти з Іспанії до США.

...Операція від початку до кінця тривала кілька місяців і була блискуче завершена. Іспанське золото у супроводі Сташевського доставили в Одесу, а звідти поїздом до Москви. Учасники виконання надзвичайної ваги завдання були представлені до державних нагород, чиновник іспанського казначейства Мендес Аспе і міністр республіканської авіації Ідальго ді Сіснерос були прийняті Сталіним. Вантажникам-інструкторам, у тому числі й О. Загуменному, нагороди вручали «за виконання урядового завдання» — без конкретного пояснення, якого саме.

До речі, про нагороди Олександра Миколайовича. У 1943 році він удостоєний ордена «Знак Пошани» — «за відновлення транспорту», у 1945-му — медалі «За трудову доблесть» — «за збільшення випуску боєприпасів», у тому ж 45-му — медалі «За перемогу над Німеччиною».

Насамкінець кілька штрихів біографії О. М. Загуменного. Народився він 25 листопада 1906 року у Мелітополі Запорізької області. Трудову діяльність почав батраком, потім працював на металургійному заводі у Донецьку. Навчався в машинобудівному технікумі, Промисловій академії. Працював на керівних посадах у Челябінську, Тернополі. З 1954 року Олександр Миколайович — завідувач промислово-транспортного відділу Кіровоградського обкому Компартії України, а потім — начальник житлового управління виконкому облради. У 1966 році вийшов на пенсію. Помер і похований у Кіровограді.

***

...Яка доля золотого запасу Іспанії, вивезеного до СРСР? Відповісти складно (секрети колишнього Союзу існують і досі). За деякими даними, певна частина золота була повернута Іспанії після падіння диктатури Франко у 1975 році. Тема золотого запасу порушувалася під час візиту в Радянський Союз короля Іспанії Хуана Карлоса І. Решта витрачена на фінансову допомогу комуністичним партіям різних країн, зокрема Італії та Німеччини — держав, які привели Франко до влади. Втім, не будемо втручатися у внутрішні справи інших держав.

Юрій МАТІВОС,заслужений журналіст України.