Проголосивши курс на інтеграцію до Європи, українська нація та її легітимні органи влади і державного управління визначилися і з історичною перспективою розвитку України.
Реалізація курсу до Європи передбачає насамперед приведення норм і стандартів внутрішнього життя українського суспільства у відповідність до норм і стандартів Європи.
Однією з важливих складових цього процесу є реформування правоохоронних органів України, без якого не може бути і мови про формування правової держави європейського типу, оскільки саме вони і суди являють собою ті ключові інструменти держави, за допомогою яких здійснюється захист найвищої цінності нації — життя людей, їх прав і свобод.
Кожен із правозастосовчих органів — міліція, прокуратура, СБУ, суди — від імені держави виконують свою особливу роль. А в умовах демократичного суспільства, що сповідує принцип верховенства права, ці органи повинні відповідати найвищим зразкам демократії.
Саме на досягнення такої мети спрямовані зусилля України як члена Ради Європи у напрацюванні національної законодавчої бази та формуванні правоохоронної і судової системи держави.
Особлива роль приділяється прокуратурі. І не випадково Європейська (Венеціанська) комісія за демократію через право з особливою прискіпливістю поставилася до експертизи положень проекту Кримінально-процесуального кодексу України, що стосуються функціонування прокурорських органів та проекту закону України «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру», і переважну більшість негативних зауважень та коментарів сформулювала саме відносно цієї проблеми.
І це при тому, що зазначені законопроекти отримали високу оцінку вітчизняних наукових та практичних установ.
Отже, парламент України зробив безпомилковий крок, коли не заспокоївся з приводу цих позитивних оцінок, а звернувся по допомогу до Ради Європи.
І європейські експерти дали можливість Україні подивитися очима Європи на вищезазначені законотворчі напрацювання, а це показало, що вони фактично майже не змінюють прокуратуру радянського типу.
Загалом ті зміни, якими ми пишалися як європейськими, самою Європою оцінені як косметичний ремонт старої державної машини, оскільки вони не дали чіткого визначення ні місця, ні ролі цієї інституції в системі органів державної влади в Україні.
Розглянемо насамперед проблему місця прокуратури в системі органів державної влади в Україні.
Відповідно до статті 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Місце прокуратури в системі органів держаної влади в Конституції не визначено, а повноваження, що виписані у її сьомому розділі, тісно переплітаються з повноваженнями судової, виконавчої та законодавчої гілок влади, що створює загрозу порушення принципу розподілу повноважень і влад.
У чинній редакції Закону України «Про прокуратуру» зазначено, що органи прокуратури «здійснюють свої повноваження на підставі додержання Конституції України та чинних на території республіки законів, незалежно від будь-яких органів державної влади...»
Саме невизначеність у Конституції приналежності прокуратури до якоїсь із гілок влади та законодавчий припис про окремий її статус щодо органів державної влади дають формальні підстави і до такого тлумачення, що ця інституція не є органом державної влади.
Між тим, виходячи з повноважень прокуратури, що спрямовані на виконання функцій держави, безсумнівно, ця інституція є органом державної влади, але якої її гілки, слід визначитися в Основному Законі України.
Проте можливість неоднозначного тлумачення призводить на практиці до парадоксальних ситуацій. Наведу один приклад. Один з колишніх Генеральних прокурорів України добалакався до того, що у відповідь на запрошення взяти участь у роботі спільного засідання трьох профільних парламентських комітетів заявив, що право комітетів заслуховувати на своїх засіданнях керівників державних органів на Генерального прокурора не розповсюджується, оскільки прокуратура, як на нього, до державних відомств не належить.
Отакої!
Пристали на позицію Генерального прокурора і деякі його підлеглі. Один із міжрайонних прокурорів, вважаючи, що прокуратура не є державним органом, зареєстрував її як комерційне підприємство і з того часу доволі успішно поєднував свою прокурорську діяльність із комерційною. Про серйозність комерційних намірів цього прокурора свідчить те, що він не тільки трансформував прокуратуру в комерційне підприємство, а й зробив ще декілька рішучих бізнес-кроків, а саме:
— поставив прокурорсько-комерційне новоутворення на облік податкової інспекції як платника податків;
— зареєстрував це новоутворення в Пенсійному фонді як суб’єкт підприємницької діяльності;
— відкрив у місцевому ощадбанку поточний рахунок цього утворення;
— зареєстрував очолювану прокурорсько-комерційну структуру в службі зайнятості.
А що ж обласний прокурор? Коли йому показали копії всіх комерційних документів міжрайонного прокурора, він майже дослівно сказав: «Існування таких документів і фактів — це нонсенс. Але говорити про зловживання міжрайонного прокурора не можна до того часу, поки не буде встановлено, що отриманий прокурором прибуток попав у його особисту кишеню, а не пішов на поліпшення матеріально-технічної бази прокуратури. Наскільки мені відомо, на ці гроші прокурор відремонтував будинок прокуратури, купив для її працівників комп’ютери...
Мабуть, він не знайшов іншого способу оформити спонсорську допомогу, і жодної підприємницької діяльності я в його діях не бачу. А взагалі з держбюджету фінансується тільки заробітна плата працівників прокуратури та 10—15 відсотків інших витрат...»
Ось таке розуміння позиції Генерального прокурора про недержавний статус прокуратури його підлеглими.
Очевидно, що будь-які коментарі тут зайві.
Хочу наголосити, що в цьому випадку я кажу не так про персоналії, як про вади системи. Про аналогічні вади я вже писав на сторінках часопису «Голос України» під час обговорення питань реформування кримінально-виконавчої системи, створення Національного бюро розслідувань. Можна навести й інші приклади. Але питання навіть не в прикладах, а в тих пороках існуючої системи, про які весь період незалежності України ведуться лише балачки і — жодних реальних дій.
То як нам бути? Залишити прокуратуру України такою, як вона є сьогодні, чи докорінно її реформувати, взявши за зразок прокуратури країн цивілізованого світу?
Почну з останнього. Світ знає різні підходи до визначення місця прокуратури в системі органів державної влади:
— самостійні інституції (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Ірак, Росія, Туркменистан, Узбекистан, Еквадор, Корея та деякі інші);
— у складі виконавчої влади (Австрія, Бельгія, Германія, Данія, Єгипет, Ізраїль, Італія, Канада, Польща, Франція, Румунія, Туреччина, Нідерланди, Японія та інші);
— у складі судової влади (Грузія, Латвія, Молдова, Колумбія, Люксембург, Уругвай);
— у складі законодавчої влади (Венесуела, Колумбія, Китай та деякі інші).
Такий статус прокуратур у різних країнах світу повинен нас спонукати до вибору:
по-перше, підпорядкувати прокуратуру якійсь із гілок влади — судовій, виконавчій чи законодавчій; по-друге, нічого не змінювати.
Зазначу наперед, що в Україні є прихильники усіх напрямів. І я вважаю, що ці точки зору мають право на існування.
Як на мене, підпорядкування прокуратури судовій чи виконавчій владі з огляду на наш український менталітет та історичний досвід існування прокуратури не буде сприйняте ні суспільством, ні законодавцем, ні самою прокуратурою.
Отже, зупинимося на двох варіантах: підпорядкувати прокуратуру законодавчій гілці влади чи залишити її автономною, поза всіма владними гілками, як це є сьогодні.
Насамперед щодо підпорядкування органів прокуратури законодавчій гілці влади.
Чи можливе таке рішення в принципі?
Досвід державотворення в інших країнах свідчить, що таке можливо. Є у нас і власний досвід. Маю на увазі такі контролюючі органи парламенту, як Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та Рахункова палата, що формуються вищим законодавчим органом країни, здійснюють свою діяльність незалежно від будь-яких державних органів та посадових осіб, мають високий правовий статус та доволі широкі й дійові повноваження, керуються у своїй діяльності Конституцією, спеціальними законами про ці інституції та іншим чинним законодавством України.
І, як засвідчує практика, ні Уповноважений з прав людини, ні Рахункова палата, функції яких загалом перетинаються з прокурорськими функціями, не піддаються такому негативному зовнішньому впливу, як Генеральна прокуратура України та її реґіональні структури, а тому й діють виключно в рамках законодавчого поля держави і мають значно вагоміші результати своєї діяльності й повагу в суспільстві.
Такі обставини дають можливість прибічникам віднесення прокуратури до законодавчої гілки влади стверджувати, що підпорядкування прокуратури парламенту не тільки здатне припинити розгул прокурорського анархізму, який провокується здебільшого різними зовнішніми чинниками, а й дозволить спрямувати знання, досвід, інтелект та енергію особового складу органів прокуратури в конституційне русло, поставивши їх виключно на службу суспільству.
Не бачу якихось вагомих аргументів, які свідчили б про неприйнятність такої позиції.
І нарешті розглянемо останній — нічого не змінювати і залишити прокуратуру автономною, поза всіма гілками влади з особливими повноваженнями. Чи можна пристати на таку пропозицію?
Приймаючи цей варіант також як дискусійний, нам не слід забувати, що радянською системою було створено прокуратуру як наддержавного монстра, що отримав повноваження контролю за урядом, судами і всіма іншими державними інституціями і був підконтрольний лише партійним органам. До чого це призвело, нам відомо.
І звичайно, дуже прикро, що, виборовши державну незалежність, Україна не змогла позбавитися деяких найодіозніших рис тоталітарної радянської системи, насамперед щодо місця прокуратури, і перенесла їх у нові суспільно-політичні часи й умови.
Успадковано метастази прокурорської махновщини, до того ж надійно захищені сьогодні вже новітніми законодавчими приписами від будь-якого не те що громадського, а й державного контролю.
А такий статус будь-якої структури, як нам відомо з власної історії, рано чи пізно, але неминуче призводить не тільки до повзучого правового нігілізму, а й до жахливих зловживань у масштабах всієї країни.
Консерватизм у питанні автономії прокуратури як наддержавного органу утримується в нашій країні за рахунок стійкості історичних традицій та консервативної психології суспільства. Саме тому, на мій погляд, переважна більшість працівників прокуратури сприймає як належне непідзвітність і непідконтрольність своєї організації.
Отже, якщо сприймати цей варіант, то лише за умови законодавчої гармонізації повноважень прокуратури з повноваженнями всіх гілок влади, щоб на правовій основі були врегульовані її стосунки зі всіма гілками влади та виключена можливість порушення принципу розподілу повноважень.
Але я ще раз підкреслюю, що це питання дискусійне, конкретне його вирішення — за Президентом та Верховною Радою України. І я вважаю, що значною мірою сприяло б створенню підґрунтя для кінцевої реалізації тієї чи іншої точки зору широке обговорення проблеми на сторінках часопису «Голос України».
Цілком очевидно, що, обговорюючи проблему стосовно місця прокуратури в системі органів державної влади, не можна обійти і не менш важливе питання — про її роль у суспільстві й державному устрої України.
Як відомо, стаття 121 Конституції України покладає на прокуратуру чотири функції: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Як бачимо, три функції прокуратури із чотирьох стосуються кримінального переслідування осіб, які вчинили злочини, і лише одна передбачає представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.
Очевидним є те, що повноважень із захисту основних прав і свобод людини і громадянина у прокуратури повинно бути значно більше. Саме цим шляхом ідуть у цивілізованих країнах світу.
Хочу застерегти, що маю на увазі не функцію загального нагляду, яка небезпідставно піддана гострій критиці й в нас, і за кордоном, а саме захист прав і свобод людини безпосередньо прокуратурою, тобто засобами прокурорського реагування, що, до речі, не виключає права особи на звернення до суду, рішення якого має вищу юридичну силу.
Отже, прокуратура в реалізації цієї функції не наглядає за тим, як інші державні інституції виконують закони, не є ще одним контролюючим органом або органом, що наглядає за контролюючими інститутами, а виступає як самостійний і незалежний орган із захисту прав і свобод людини і громадянина. І саме з цією метою ми пропонуємо розширити повноваження прокуратури.
Противники такої ідеї посилаються на те, що для цього існує суд. Але багато хто із наших співвітчизників вважає цей шлях проблематичним, оскільки він передбачає проходження доволі складних, як на них, процедур та потребує значних матеріальних витрат.
Про це свідчать численні звернення громадян з цих питань не тільки до прокуратури, а й до нашого й інших парламентських комітетів.
Окремо хочу сказати про роль прокуратури в кримінальному судочинстві в світлі проекту нового Кримінально-процесуального кодексу України, що підготовлений нашим комітетом до розгляду Верховною Радою України до другого читання.
Насамперед ним передбачено, що тільки прокурор порушує провадження у справах приватно-публічного чи публічного обвинувачення; постанову про притягнення як обвинуваченого теж виносить тільки він; пред’являє особі обвинувачення теж прокурор; він або за його згодою слідчий звертається до суду за санкцією на арешт чи звільняє особу з-під варти, складає обвинувальний висновок й направляє справу до суду.
Тільки прокурор приймає остаточні рішення у справі щодо застосування примусових заходів, закриття провадження у справі і звільнення особи від кримінальної відповідальності або про закриття провадження у справі з реабілітуючих підстав. Крім того, при декриміналізації злочину чи за збігом строку давності при невстановленні злочинця справу на стадії досудового слідства теж має закривати прокурор.
На сьогодні достатньо проблемним і неврегульованим є питання про зміну прокурором обвинувачення в суді чи відмову від нього. У зв’язку з цим ми передбачили відповідну процедуру, яка виключає можливість ухвалення у справі рішення, що ґрунтується виключно на висновках прокурора, що підтримує обвинувачення у суді, якщо ці висновки були помилковими.
У разі незгоди з рішенням прокурора, який бере участь у справі, прокурор, який затвердив обвинувальний висновок, скасовує постанову про відмову від обвинувачення і здійснює заміну прокурора.
Аналогічні норми передбачаються і при зміні обвинувачення.
Оскільки межі зміни обвинувачення в суді подекуди незрозумілі навіть самим прокурорам, ми прямо вказали в проекті Кримінально-процесуального кодексу, що прокурор вправі змінити пред’явлене особі обвинувачення в бік поліпшення у будь-яких межах, а в бік погіршення — лише в межах обставин, встановлених досудовим слідством. У разі виявлення нових даних про обставини злочину після зміни прокурором обвинувачення він вправі повторно змінити обвинувачення.
Передбачається, що прокурор як учасник кримінального судочинства буде суб’єктом апеляційного і касаційного оскаржень.
У зв’язку з викладеним може виникнути природне запитання: якщо функції кримінального переслідування повною мірою передаються прокурору, то яка ж тоді роль слідчого в кримінальному судочинстві?
Відповідь проста — функції слідчого повинні бути схожими на функції судді, тобто слідчий має бути неупередженим, безстороннім дослідником обставин кримінальної справи, виконуючи відповідні процесуальні дії або самостійно, або за згодою прокурора.
Декілька слів про стан справ у прокуратурі України. За останні роки, особливо починаючи з 2002-го, зростає кількість скарг на бездіяльність чи незадовільну роботу органів прокуратури різних рівнів — від районних до Генеральної.
Не хочу обтяжувати читача статистичними даними, але декілька цифр наведу: якщо із всіх скарг, що надійшли до комітету протягом 2003 року, скарги на дії прокуратури становили 24,2 відсотка, то у 2004-му — 51,6; у першому кварталі нинішнього року цей показник становить 51,4, тоді як торік — лише 35 відсотків.
Аналізуючи причини цього, ми не могли не помітити, крім іншого, його кореляційного зв’язку з безпрецедентно частими змінами Генерального прокурора України, які щоразу й неминуче тягнуть за собою не тільки заміну переважної більшості керівного складу Генеральної прокуратури, обласних, міських, районних та міжрайонних прокуратур, а й, як показала практика, зміну самої ідеології функціонування прокуратури як державної інституції, зміщення акцентів у її діяльності та переорієнтацію особового складу прокурорських органів залежно від впливу політичної кон’юнктури та всіляких олігархічно-кланових, корпоративних, а то й родинно-кумівських лобіювань.
Внаслідок цього прокуратура України різних Генеральних прокурорів до одних і тих само подій ставиться по-різному, а звідси — нестабільність у її діяльності, неадекватне реагування на злочини й інші порушення чинного законодавства, невпевненість прокурорів у можливості позитивної оцінки їх законозастосовчої практики за умови здійснення її виключно на принципах верховенства права.
Постає запитання — як нам створити справді Прокуратуру України, а не прокуратуру імені чергового Генерального прокурора.
Окремо слід сказати про стосунки прокурора з судами, у тому числі й Генерального прокурора з Верховним Судом України.
Знаю чимало прикладів, коли прокурори ставлять під сумнів судові рішення у конкретних судових справах, але роблять це не відповідно до процедури, визначеної процесуальним законодавством, а в листах, доповідних записках та інших документах, що направляють на розгляд вищого політичного керівництва держави.
У зв’язку з цим змушений наголосити на тому, що законодавець чітко визначив «поле битви» і для прокурорів, і для суддів — це зали судових засідань. Саме там повинні відбуватись юридичні баталії задля встановлення істини, доводитись законність чи незаконність тих або тих рішень.
Декілька слів хотілося б сказати про посилення незалежності прокурорів.
Ми вбачаємо, що для цього доцільно було б законодавчо закріпити порядок, згідно з яким Генеральний прокурор України протягом п’яти років після звільнення з посади не може бути притягнутий до кримінальної відповідальності без згоди на те Верховної Ради України. Це дало б йому змогу безбоязно і неупереджено, без оглядки назад і не боячись майбутніх переслідувань за свою прокурорську діяльність, виконувати службові обов’язки у точній відповідності з вимогами Конституції та чинного законодавства.
Що стосується прокурорів інших рівнів, то ми включили в проект Кримінально-процесуального кодексу норми, що створюють особливий порядок притягнення їх до кримінальної відповідальності.
А щоб викорінити з практики кримінального судочинства ситуації, коли персонал прокуратури займається публічним «самоїдством», слід, на нашу думку, поставити між прокурорськими працівниками і законом суддів.
З цією метою ми розробили і включити до проекту нового Кримінально-процесуального кодексу окрему главу «Особливий порядок провадження у кримінальних справах щодо окремої категорії осіб». Суть новацій, які стосуються прокурорів, в тому, що постанова про порушення провадження у кримінальній справі відносно них або про притягнення прокурора як обвинуваченого, якщо провадження у кримінальній справі було порушено стосовно інших осіб або за фактом вчинення злочину, виноситься:
— стосовно Генерального прокурора України —спеціально призначеним Верховною Радою України за поданням Президента України прокурором за висновком колегії у складі трьох суддів Верховного Суду України щодо наявності ознак злочину;
— стосовно заступника Генерального прокурора України, прокурора Автономної Республіки Крим, області, міст Києва, Севастополя та прирівняного до них прокурора —Генеральним прокурором України на підставі висновку колегії у складі трьох суддів Верховного Суду України щодо наявності ознак злочину;
— стосовно інших прокурорів (до речі, також слідчого та адвоката) — Генеральним прокурором України, його заступником, прокурором Автономної Республіки Крим, області, міст Києва, Севастополя та прирівняним до них прокурором на підставі висновку колегії у складі трьох суддів апеляційного суду щодо наявності ознак злочину.
Хочу зауважити, що реформування прокуратури ні в якому разі не повинно погіршити правовий статус і соціальний захист її працівників та пенсіонерів. Не треба забувати про матеріальне забезпечення й взагалі про соціальний захист великого загалу і нинішніх, і колишніх працівників органів прокуратури, насамперед тих, про яких прокурори кажуть, що вони працюють чи працювали «на землі», «на передовій».
З особливою обережністю необхідно вирішувати питання звільнення фахівців із органів прокуратури, а тим паче не допускати будь-яких обмежень законних прав і інтересів чи ображати в якийсь інший спосіб тих працівників, які йдуть на пенсію за віком чи вислугою років.
На жаль, практика свідчить, що тут є чимало невирішених проблем, які нерідко створюються штучно недобросовісними працівниками або виникають через низький професіоналізм конкретних виконавців.
Дуже прикро, коли конституційні права прокурорських працівників порушують самі ж працівники прокуратури, тобто ті державні органи і їх конкретні посадові особи, які повинні ці права захищати. Поновлення судами на роботі працівників прокуратури, які були незаконно звільнені з роботи або з посад прокурорськими зверхниками, чи не найпереконливіший показник існування у цій державній інституції серйозних негараздів.
Не можу обійти мовчанням ганебну практику коментування прокурорами кримінальних справ. У чинному законодавстві нашої країни (КПК, ЦПК тощо) немає жодної норми, яка зобов’язувала б, рекомендувала чи дозволяла прокуророві коментувати конкретну кримінальну справу, що не розглянута в суді.
Немає такої норми та й бути її не може в проектах нового Кримінально-процесуального кодексу та Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про прокуратуру», підготовка яких до другого читання комітетом завершена.
Особливо це стосується кримінального судочинства, а тому прокурори повинні усвідомити одне з головних правил своєї службової діяльності — жодного коментування кримінальних справ і ні для кого не повинно бути.
Ось таку відповідь слід давати і Президенту України, і Кабінету Міністрів, і народним депутатам України, і засобам масової інформації. Але і вони це мають розуміти.
Обов’язково необхідно підкреслювати, що виключень із зазначеного правила немає.
У мене як у юриста і громадянина у разі, коли я чую, що прокурор дає коментарі у кримінальній справі, яка ще не доведена до суду, розповідає про версії вчиненого злочину і його деталі, створюється враження, що його, цього прокурора, належить допитувати у кримінальній справі як свідка — звідки він все це знає?
Звичайно, це не означає, що прокуратура повинна бути закритою від суспільства організацією. Вона є публічно-правовим інститутом і тому не повинна бути закритою, але й не має бути занадто відкритою. Адже загальновідомо, що надлишкова службова відкритість, насамперед та, що демонструється на догоду певним посадовим особам чи корпоративним колам, завжди шкідлива для суспільства.
Мене особливо турбує і те, коли кримінальні справи коментують керівники різних рівнів і відомств, які жодного стосунку до кримінального судочинства не мають.
Невже тим посадовим особам прокуратури, які надають таку інформацію для коментування чи навіть кримінальні справи для ознайомлення, незрозумілою є проста істина, що, добровільно роблячи це, вони порушують таємницю слідства?
Інша річ, коли прокурора примушують її надавати, використовуючи посадовий авторитет або в інший спосіб. Але в таких умовах прокурори повинні самі розуміти і знаходити мужність в собі, щоб розтлумачувати будь-яким посадовим особам, що таке вимагання інформації є прямим втручанням у діяльність правоохоронних органів, покарання за яке передбачене Кримінальним кодексом України.
До речі, цілком очевидним є те, що саме бездумні коментування кримінальних справ, що перебувають у провадженні слідчих, провокують мітинговий тиск і на слідчих, і на прокурорів, і на суддів під лозунгами на кшталт: «Свободу Колесникову, волю — Різаку!».
А якщо у нас так піде і далі, можемо дійти до абсурду, коли у кримінальних справах заарештованими й обвинуваченими будуть не ті особи, які вчинили злочини, а ті, хто не зміг проплатити збіговиська на площах певної кількості галасливих прибічників.
Хіба це потрібно Україні? Думаю, що ні.
І насамкінець, ми не можемо бути осторонь тих подій, які пов’язують сьогодні власне з Генеральною прокуратурою України. Я вірю в фаховість і порядність працівників органів прокуратури. І якщо роками гучні справи, що потрясли суспільство, не розслідуються, то це вина не фахівців — слідчих, а конкретна вина Генеральних прокурорів, подобаються їм такі висновки чи ні.
Особливо неприємно чути, коли зі знанням справи і відверто розповідають про те, хто в прокуратурі є чиїм ставлеником — той Президента, інший — Голови Верховної Ради чи Прем’єр-міністра України, той — ще когось. І ніхто не знає, коли кажуть правду, а коли бажане видається за справжнє. Це явище, як на мене, є найгіршим з-поміж всіх негативів, притаманних сучасній прокуратурі.
Причому драматизує цю ситуацію той факт, що справжні чи удавані ставленики державних зверхників, набравши певної відомчої ваги і накачавши достатньою мірою прокурорські біцепси, замість нарощування зусиль з удосконалення службової діяльності починають сумнівні змагання й чвари між собою, з’ясовуючи, чий покровитель сильніший і мудріший. Щоправда, змагаються й покровителі. Звісно, що за таких обставин питання служби посуваються на задній план.
Ці реалії змушують нас мобілізувати весь наявний фаховий потенціал, щоб зруйнувати порочну систему кадрового протекціонізму, позбавити Генеральну та реґіональні прокуратури «хрещених батьків» і будь-яких сторонніх впливів.
Кожен працівник прокуратури, кожен громадянин нашої держави повинен знати, що у Генерального прокурора є два покровителі: Президент України та Верховна Рада України, які його призначають та звільняють з посади, а у прокурорів на місцях — один, Генеральний прокурор України — незалежний ні від кого, у тому числі і від перших. Для всіх них головний покровитель — Закон!
Попри всі ті негаразди, які я висвітлив, нечітке законодавче врегулювання місця і ролі прокуратури в системі органів державної влади, наявні недоліки в роботі цієї інституції, які я назвав і які є чи не в кожній організації, вірю, що ми в Україні збудуємо прокуратуру європейського типу.
Запорукою моєї впевненості є знання ситуації в правоохоронних органах держави, бачення шляхів зміни її на краще, і чи не найголовніше — бажання нового керівництва держави бачити правоохоронні органи України і насамперед прокуратуру інститутами європейського типу.
23 травня 2005 року Президент України своїм указом утворив Міжвідомчу комісію з питань реформування правоохоронних органів, до складу якої ввійшли всі без винятку керівники правоохоронних органів, під головуванням секретаря Ради національної безпеки і оборони України, ввійшов до складу комісії і автор цієї статті.
На першому її засіданні відбулася принципова розмова щодо шляхів реформування правоохоронних органів, у тому числі і прокуратури. Цілком поділяю думку про те, що насамперед слід напрацювати концепцію такого реформування, і бачу два шляхи вирішення цієї проблеми: перший — створити власне концепцію, другий — створити окремі концепції реформування конкретних правоохоронних органів і через їх опрацювання вийти на загальну концепцію.
Проведені у нашому комітеті слухання та «круглі столи» з порядком денним про дотримання правоохоронними органами нашої держави Конституції України й іншого чинного законодавства, з питань безпеки дорожнього руху, реформування кримінально-виконавчої системи та прокуратури України дають можливість представити наше бачення цієї концепції.
Впевнений у тому, що Україні стане мудрості, знань, інтелекту, досвіду та бажання, щоб безпомилково визначити місце й роль прокуратури в системі органів державної влади в Україні, що реально підтвердить незмінність нашого європейського вибору.
Володимир МОЙСИК,голова Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності, заслужений юрист України, кандидат юридичних наук.
