Державних виконавців у народі не полюбляють. А все тому, що дбають вони про державну скарбницю, а не про кишені громадян. І по заслузі — таке призначення державної виконавчої служби (ДВС). Їй законом визначено в добровільно-примусовому порядку вилучати все те, що належить державі. Отож хто буде в захваті від таких «хабарників»?
Добре, що умови праці в останні два роки поліпшилися, робота в службі стала престижніша. Збільшилася зарплата, транспортне і комп’ютерне забезпечення на порядок вище. Але конфліктність у роботі залишилася, що впливає на плинність кадрів.
Те, що держава повернулася обличчям до виконавців судових (і не тільки) рішень, — тішить. Кому ж догоджати, якщо не органу з фіскальними функціями, який відчутно поповнює держбюджет?
Але як вдається регіональним виконавцям тримати марку за нинішньої, часом цинічної, неповаги до судової влади?
Слово начальнику управління юстиції в Хмельницькій області Нелі ПРОДАН:
— Важко. Хоча працівники служби лише виконують рішення судів та інших органів, їх зустрічають нерідко агресивно, як найлютіших ворогів. Трапляється, боржники нацьковують собак на моїх колег, погрожують, намагаються спровокувати конфлікт. А якось фермер спрямував трактора на виконавця, інші з вилами зустрічають, під комбайн лягають...
Причинами низького рівня виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) є, зокрема, те, що чимало боржників — сільськогосподарські підприємства. Після розпаювання майна люди виходять з господарства зі своїми частками. І хоча підприємство, як юридична особа, з Державного реєстру не вилучається, в ньому залишається лише неліквідне майно.
А більшість виконавчих документів про стягнення аліментів не виконується через відсутність у розлучених будь-якого належного їм майна. Державні виконавці постійно направляють подання до правоохоронних органів про притягнення неплатників до кримінальної відповідальності, але вони, як правило, відмовляють нам.
Виконавець не може проникати у житло боржника та проводити виконавчі дії. Також не врегульовано на законодавчому рівні порядок примусового входження до житла.
У разі стягнення із заробітної плати боржника підприємства утримують кошти, проте перерахувати їх стягувачам не можуть через відсутність грошей на рахунках.
Важче стало працювати з набранням чинності Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна». Тепер, якщо частка державної власності становить більш як 25 відсотків, стягувати кошти з підприємств не можна.
Під час вирішення питання про отримання нереалізованого державного майна в рахунок погашення заборгованості законодавчо не визначено, який орган є представником держави.
Величезних витрат, фізичних та матеріальних, зазнає служба, виконуючи рішення судів про адмінпорушення. Зокрема, про порушення Правил дорожнього руху. Лише за три місяці нинішнього року до відділу ДВС Хмельницького міськрайонного управління юстиції надійшло понад 3,44 тисячі постанов на суму стягнення 72,3 тисячі гривень. Штрафи, зазначте, — від 3,4 гривні до 17. А скільки паперу, коштів, сил, часу витратили працівники ДАІ, судів, ДВС, щоб одержати ці смішні суми?! Чи варта шкурка вичинки? Чи не простіше, чи не вигідніше повернутися до практики штрафування порушників на місці? І гроші до бюджету швидше потраплять, і з формалізмом, паперовою тяганиною буде покінчено. А суди нехай розглядають значніші порушення, за які призначають великі штрафи. Це значно розвантажить працівників, котрі у 2004-му в середньому виконували 175 (!) постанов на місяць. А ви дивуєтеся плинності кадрів. Конфлікти і навантаження потребують здоров’я, а не всі бажають ним жертвувати за сьогоднішню зарплату.
Слово Ігорю НАКОНЕЧНОМУ, начальнику відділу ДВС:
— Найболючіше виселяти людей. Адже вони, втрачаючи житло, готові на крайнощі, а ми опиняємося в ролі бездушних, безсердечних. Відповідачів шкода, але робота є робота. Інша річ — посадові особи, які нехтують рішеннями судів. Торік ми на таких подали до прокуратури 298 подань. Задоволено лише 92. А якби невиконання кримінально переслідувалося...
Інша категорія справ — виконання рішень з відшкодування збитків засудженими. Потерпілі скаржаться на нас, а що ми можемо, якщо в колоніях немає для ув’язнених роботи і, відповідно, заробітків.
Гадаю, конче потрібен відповідний закон, відповідно до якого держава розплачувалася б за своїх непутящих громадян.
А ще треба запровадити тверді правила, за яких не виконувати було б невигідно. Нині елементи їх існують, але вони малоефективні. Визначитися, на мій погляд, варто і з тими боржниками, хто розплачується за кредити не особистим майном (будинок, авто), а колективним (худоба, врожай, техніка).
І з тими, хто, намагаючись ухилитися від повернення боргу, оголошує підприємство, на жаль, на законних підставах, банкрутом. Адже від цього користь мають лише недбайливі керівники, і аж ніяк не колектив і не держава.
Одне слово, у Верховної Ради попереду величезна робота з вдосконалення чинного законодавства.
Хмельницький.
