«Розвиток туристичної та курортної галузей упродовж останніх чотирьох років характеризується позитивною та сталою динамікою. Внаслідок поступального розвитку міжнародного співробітництва у сфері туризму кількість в’їзних (іноземних) туристів, які відвідують Україну, щороку зростає. У 2002 р. їх кількість становила 10,5 млн. осіб, приріст становив 14,6%. Впродовж 2003 р. Україну відвідали 12,5 млн. в’їзних (іноземних) туристів, що на 14%, або 2 млн., більше, ніж у попередньому році. У 2004 році продовжились позитивні тенденції розвитку в’їзного туризму: Україну відвідали 15,6 млн. в’їзних (іноземних) туристів, що на 25%, або 3,1 млн. осіб, більше, ніж за 2003 рік. Як і в попередні роки, темпи зростання в’їзного туризму є прискореними».

Це із статистичного бюлетеня «Туризм в Україні» — щорічного видання Держтурадміністрації України.

Така офіційна та помпезно-висока оцінка авторів цього видання про розвиток туристичної галузі нашої країни. І мені, як працівнику цієї сфери, було б радісно, якби не було сумно. І ось чому...

Згідно зі статтею 4 Закону України «Про туризм» організаційними формами туризму є міжнародний і внутрішній. До міжнародного туризму належать в’їзний туризм (подорожі в межах України осіб, які постійно не проживають на її території) та виїзний (подорожі громадян України та осіб, які постійно проживають на території України, до іншої країни).

Закон чітко визначає поняття в’їзного туриста. Це — особа іноземного походження, яка подорожує в межах України. Кмітливий читач одразу зрозуміє, що слово «подорожує» в законі аж ніяк не випадкове. Оскільки будь-яку подорож потрібно організувати, себто створити конкурентоспроможний туристичний продукт. Отримані від реалізації цього турпродукту кошти, починаючи від переказу іноземця за його перевезення до місця відпочинку й закінчуючи відправленням до своєї країни, повинні залишатись у нашій державі на рахунках тих підприємств, які мають дозвіл обслуговувати іноземців. І які в установленому чинним законодавством порядку відраховують до бюджету всіх рівнів відповідні платежі.

Автори статистичного бюлетеня запевняють: до України в 2004 році прибуло 15,6 млн. іноземних туристів. Звісно, вони повинні були десь зупинитися: в готелі, санаторії, пансіонаті або хоча б на туристській базі. (Саме ці підприємства отримали згідно з вимогами статей 5, 9, 20—22   Закону України «Про туризм» відповідні дозволи на прийом та обслуговування іноземців.) В Україні до послуг іноземних туристів тисяча двісті тринадцять готелів та інших місць для короткотермінового проживання 28 300 осіб. Правда, при цьому важливо зазначити, що станом на 1 січня 2004 року обов’язкову сертифікацію готельних послуг пройшли 682 підприємства, і сьогодні в країні є: 1 (один!) готель п’ятизіркового рівня, 18 готелів — чотиризіркового, 55 — тризіркового, 56 — двозіркового, 531 готель взагалі не зміг отримати сертифікації. Тому-то в нас одночасно може зупинитися трохи більше 20 тисяч осіб. Киянам, і не лише їм, мабуть, стане зрозуміло, чому навіть столиця (де найбільша готельна база в державі) не спромоглася б одночасно розмістити, у разі стопроцентного прибуття, очікуваних на Євробачення іноземців. Підкреслюю, йдеться про готелі, а вдала ідея з наметовим містечком на 2 400 місць на Трухановому острові для іноземців не спрацювала. Там мешкало лише близько десятка іноземних гостей.

Беручи за основу статистичний 30-відсотковий рівень середньорічного розміщення в готелях України 3 млн. 190 тисяч осіб (оскільки максимальна кількість туристів може розміститися протягом року при стопроцентному заповненні (20 тисяч х 365 = 7,3 млн. осіб) та цифрові показники бюлетеня фактичного розміщення всіх проживаючих в українських готелях осіб, не лише іноземців, в кількості 3 млн. 280 тис., постає логічне запитання. Де ж мешкали в Україні мільйони іноземних туристів? Адже в офіційному статистичному бюлетені чорним по білому написано: «Протягом 2004 р. в Україні побувало 15 млн. 600 тисяч іноземних (в’їзних) туристів».

Та йдемо далі. Могли інтуристи зупинитися в закладах санаторно-курортної сфери? Могли! Проаналізуймо і цей аспект. Таких закладів у нас 3 200 із загальною кількістю місць 121 000. Знов рахуємо. 42-відсоткова середньорічна завантаженість 2 539 функціонуючих закладів (не працює з різних причин 661, або 21% від загальної кількості) може дозволити одночасне розміщення 95 тисяч осіб, тобто протягом 365 діб до лікувально-оздоровчого туризму, з урахуванням 42-процентної завантаженості та всіх реальних факторів, фактично було розміщено у 2002 році 2 млн. 778 тисяч, у 2004 році — 2 млн. 700 тисяч, або 8 млн. 300 тисяч осіб за три останні роки.

Висновок напрошується сам: за 2002—2004 роки у нас в країні у всіх санаторіях, на курортах та в готелях, за найоптимістичнішими показниками, тимчасово було розміщено 17 млн. 902 тисячі осіб. А за статистичними даними Держтурадміністрації, до України за ці три роки прибуло 38 млн. 500 тисяч інтуристів! Прискіпливий та уважний читач може запитати: а де ж відпочивали громадяни України, якщо всі 42% заповнених місць у санаторіях та на курортах і 30% у готелях були віддані іноземним туристам? В тих же статистичних матеріалах вказується, що в 2002 році 7 млн. 200 тис. українців прилучалися до внутрішнього туризму, зупиняючись у тих самих готелях, на курортах та в санаторіях. У 2003 році кількість наших співвітчизників, які побажали стати туристами, становила 7 млн. 600 тисяч. Статистичний бюлетень свідчить також, що в середньому за кожен із цих трьох років санаторно-курортна сфера приймала до 2 млн. 780 тис. осіб.

Відповідь на всі ці питання міститься, на мій погляд, не в Законі України «Про туризм», не в постановах уряду (а їх було близько десяти за останні роки), а в галузевому документі «Методика розрахунку обсягів туристичної діяльності» (Держтурадміністрації України від 12.11.2003 р. № 142/394), методика, за твердженням авторів, розроблена відповідно до Закону України «Про туризм» та з урахуванням положень рекомендацій Всесвітньої туристичної організації. Однак при уважному вивченні закону, на який посилаються (№ 1282-ІV від 18.11.2003 р.), таких понять, як «відвідувач» чи «одноденний відвідувач» в зазначеному законодавчому акті взагалі немає. Тим паче ці вислови не включають у себе поняття «турист», особливо іноземний.

Отак чітке та чинне визначення «іноземний турист» було підмінено іншим нелегітимним поняттям — «відвідувач». У той же час автори спромоглися самі собі суперечити в одній і тій же методиці: «Організований туризм як мета відвідання є мотивацією поїздки, індивідуальною або колективною організацією якої та формуванням пакета послуг, що надаються відвідувачу, займається суб’єкт туристичної діяльності.

Приватна мета відвідання є мотивацією індивідуальної поїздки, організованої та здійснюваної відвідувачем самостійно, без залучення туристичного підприємства. Це поїздки для відвідування знайомих і родичів».

Аналізуючи викладене, стає зрозуміло, що з 5 млн. 26 тисяч росіян, які приїздили у 2003 р. до України, лише трохи більше 200 тисяч, або 4%, перебували в нас як інтуристи. Тобто проживали у наших готелях чи санаторіях і, що суттєво, платили валютою за своє тимчасове перебування в Україні. А левова частка, себто 4 млн. 800 тис. російських громадян  були в нас позаторік простими відвідувачами, тобто гостювали у своїх близьких, рідних, а то й просто знайомих. Безумовно, тимчасова присутність в нашій державі майже 5 млн. росіян — знакова подія. Оскільки до недобрих та злих у гості не їздять. Але проблема не в цьому, а в тому, що росіяни, котрі побували в Україні протягом 2003 року, до іноземного туризму не мають ніякого відношення!

Тому невипадково ще в грудні 2002 року газета «Голос України» надрукувала статтю вашого покірного слуги під заголовком «Куди зник турист». У тому матеріалі я привертав увагу тодішньої туристичної влади до нової-старої проблеми. Як могло так статися, що в Україні загубилося п’ять з половиною мільйонів грошовитих іноземців? Які вже тоді, як і нині, нібито побували в нашій державі й залишили нам мільярди гривень! Адже саме так стверджується в статистичних матеріалах Держтурадміністрації. Дослівно: «Обсяг туристичного споживання у 2003 році становив 28,4 млрд. грн., річний приріст дорівнює 18%. Сукупний обсяг послуг, наданих у 2003 році підприємствами туристичної та курортної галузей, становить понад 4,1 млрд. гривень, що на 34,4% більше, ніж у 2002 р. (3,1 млрд. грн. та 12,2% відповідно).

А далі ще цікавіше: «Частка послуг туристичної та курортної галузей у ВВП зросла з 1,32% у 2000 р. до 1,36% у 2001 р., 1,39% у 2002 р. та 1,56% у 2003 році».

У цих цифрових хащах може заблукати найтитулованіший економіст планети. Приклад — будь ласка, повертаємося до змісту попереднього пункту. Нуль цілих 24 сотих (1,32% у 2000 р. — 1,56% у 2003 році) зростання частки послуг туристичної та курортної галузей за 2000—2003 роки включно з ВВП країни. А на зворотній сторінці самого бюлетеня читаємо, що 28 млрд. 400 млн. гривень лише за один 2003 рік становив обсяг туристичного споживання в Україні. Як то кажуть, тут коментарі зайві не лише для економіста.

І останнє. На 24-й сторінці цього офіційного видання на 1/6 сторінки викладені, дрібним друком, основні показники суб’єктів турдіяльності України за даними державної туристичної звітності. Ці офіційні, сподіваюся, показники такі: кількість в’їзних (іноземних) туристів до України за 2000—2003 роки — 1 млн. 802 тисячі 427 осіб! Кількість внутрішніх туристів — 6 млн. 305 тисяч, обсяг наданих туристичних послуг за той самий час — 5 млрд. 489 млн. 561 тисяча гривень. А відрахування до бюджетів усіх рівнів трохи більше півмільярда гривень!

А тепер одне-єдине запитання. Якими цифрами статистичного бюлетеня Держтурадміністрації щодо розвитку туризму як пріоритетної галузі України керуватися в своїй діяльності Президентові України В. Ющенку, Прем’єр-міністрові Ю. Тимошенко, міністрові культури та туризму О. Білозір, керівництву Верховної Ради — тими, які крупним друком викладені на перших сторінках, чи отими маковими на одну шосту 24-ї сторінки?!

Віталій БЕЗНОСЮК,президент Української державної корпорації з іноземного туризму, заслужений економіст України, кандидат  економічних наук.