Так вважає керівник Хмельницької обласної аграрної дорадчої служби, професор, проректор з наукової роботи Подільського державного аграрно-технічного університету Анатолій ЦВІГУН (на знімку). Три роки витратив він разом з колегами, щоб розвинути мережу дорадництва на Хмельниччині.

— У період становлення такої служби у США 1914 року один фермер міг прогодувати себе та ще трьох чоловік, — розповідає Анатолій Тимофійович, — нині — вже 120, що, на мій погляд, стало можливо внаслідок запровадження результатів науково-технічного прогресу у виробництво. У нас нібито ніхто не проти такої політики. Але сказавши «А», влада не вимовила «Б». Понад три мільйони доларів, які працювали на цю ідею у Вінницькій, Черкаській та Хмельницькій областях, закінчилися, а підтримати гривнею ухвалений у червні торік закон про сільськогосподарську дорадчу діяльність держава не зуміла. Уряд прийняв програму «Назустріч людям», а наша «Дорада» саме й покликана служити людям, а не безтілесному «агропромисловому комплексу».

Чому сьогодні село занедбане, запустіле і неперспективне? Протягом ХХ століття система вбивала в селянинові почуття власника. Започаткована в Україні ідея зробити його господарем також успішно провалилася. Насамперед тому, що людям у процесі реформування ніхто не пояснив їх прав, не допоміг самоорганізуватися. Реформу було проведено на рівні Кабміну, міністерств, управлінь. Колгоспи та радгоспи спішно перейменували в кооперативи, приватно-орендні підприємства, різні СТОВи, які стали ще гіршими формами господарювання, ніж були за часів Союзу. На загальних зборах колгоспників селянин теоретично міг критикувати курс правління чи голови, віддавши землю в оренду, уже й цього не може. Така структура працює на «конкретних хлопців», а не на селян, і не несе жодної відповідальності за зниження родючості земель, забур’янення, розбазарювання майна. Та ще й, на жаль, немає закону, згідно з яким можна було б притягнути горе-господарів до відповідальності. По суті, на селі відновлено панщину, а пани — безпосередній керівник та той, хто його в село привів. Адміністрації, як колись райкоми партії, призначають керівників (не завжди зрозуміло, за якими принципами, адже чимало з них не мають вищої сільськогосподарської освіти, а деякі взагалі ніякої). Село могло б розірвати договір із зайшлим монстром, але хто розкаже, як правильно вийти з глухого кута, не втратити своє майно, як почати працювати, покладаючись на власні сили, хто навчить і допоможе визначити, що, де і як вирощувати, як отримати прибутки, як подолати шкідника економічного та біологічного?! Ми переконалися, що ні адміністраціям, ні управлінням сільського господарства не до цього. Вони весь час борються і штурмують. То посівну, то жнива, то солярку... Та й чи підуть вони проти себе?! Потрібен радник, якому довіряють люди. Ним є наша служба.

Проектом в Україні було охоплено 10 тисяч 247 фермерів, власників присадибних ділянок, сприяли створенню 16 галузевих асоціацій, 14 обслуговуючих кооперативів, кредитних спілок. Люди, які об’єднали зусилля завдяки «Дораді», поставили своє виробництво на такий рівень, що змогли вділити частку й на розвиток сільських громад, допомогти школам, дитсадкам, самотнім літнім людям, інвалідам. Було створено 380 нових робочих місць, на яких селяни заробили понад мільярд гривень лише за останній рік. Отож у села з’явилася надія. Середні прибутки кожного фермера, котрий постійно консультувався у службі, збільшилися на 85 відсотків. Тим часом у Хмельницькій області в господарствах населення виробляється понад 70 відсотків сільгосппродукції, зокрема 63 відсотки рослинницької та 82 відсотки тваринницької. Решту дають 752 реформовані господарства, довкола яких так багато галасу. Заборгованість у заробітній платі в області найвища в Україні, а рівень зарплати — один з найнижчих. Тож оці реформовані нерідко пожирають пільгове пальне та добрива, створюючи економічне рабство для своїх працівників.

Постає запитання: кому має допомагати держава? Куди спрямовувати зусилля? Доки триває згадана «битва» за пальне, добрива, селяни тихо працюють, виробляючи більш як половину продукції в особистих господарствах. У Чабанівці, приміром, люди взялися за лікарські рослини — так з’явилася асоціація «Ромашка», яка створила 20 робочих місць і вже в перший рік дала прибуток кожній родині.

Чому село бідує? Бо успішних хазяйств ще дуже мало. Досвід «піонерів» хтось має донести в кожну хату. Господар, відчувши підтримку, не ховатиметься в тінь. Він і зрушить село з місця. Бо колективне господарювання не може бути рентабельним. Сім’я американського фермера із трьох чоловік обслуговує 80 корів з надоями 8 тисяч кілограмів молока на рік від кожної. У нас така ферма мала б більш як 15 осіб персоналу.

Сьогодні виникає стурбованість, що «нова влада», мабуть, не має бачення перспектив розвитку сільськогосподарського виробництва і повторює помилки своїх попередників. Турбота про сільськогосподарську продукцію, а не людей не призведе до розуміння більшістю селян дій влади. Прихований і відвертий саботаж, дискредитація влади різними чутками, необдуманими діями через некомпетентність значної частини керівників різних рівнів призводить до зневіри людей.

Необхідне Міністерство з розвитку сільських територій, яке працювало б над комплексним розв’язанням наявних проблем, а не гасінням «пожеж» залежно від сезону.

Згідно із Земельним кодексом орендар несе відповідальність за використання землі. Насправді, як на мене, — ні. Треба визначати хімічний склад, стан землі на початок оренди, в кінці, з чого й випливатиме відповідальність. Наша обласна аграрна дорадча служба обладнала таку незалежну лабораторію. Але підзаконних актів досі немає, тому й далі смокчуть родючі чорноземи всі кому не лінь. А це розкрадання національного багатства й обкрадання наших дітей. Орендар ніколи не вкладатиме кошти в гектари, які рано чи пізно доведеться повернути. Це питання порушують не тільки селяни, а й керівники господарств та фермери.

Чому низька ефективність сільськогосподарського виробництва? Бо воно працює за дідівськими технологіями, на основі адміністративного примусу або від безвиході. Хто мав би донести механізми ефективності селянам? А в нас село саме по собі, освіта та наука для нього — сьома вода на киселі. Аграрні вузи в Україні, на мою думку, готують фахівців, які не здатні принести на виробництво нові технології та ідеї. Вузівська наука значною мірою — фікція, бо основне завдання викладача — навчальний процес. Чому в Україні сади вирощують за голландською технологією, свиней відгодовують за польською, молоко виробляють за традиційною ручною? Де наша наука? Уся мережа науково-дослідних установ мусить бути підпорядкована Міністерству розвитку сільських територій, інтересам села, наука має стати прикладною.

Тут дуже доречний досвід американців, де в кожному штаті працює університет, що має сільськогосподарський центр, а девізом центру є наука, навчання, впровадження. Втілення такої моделі в Україні дало б змогу повернути науку й освіту на користь селянам, поліпшити рівень їх життя. Якщо держава хоче мати ефективне забезпечення села, освіта й наука мають бути об’єднані і через дорадчі служби доносити до селян нові ідеї.

Селянам треба допомогти розвинути також місцеве самоврядування, комунальні підприємства, обслуговуючі та виробничі кооперативи, асоціації тощо. І тут в пригоді стає «Дорада»! Через уже створену мережу з допомогою Інтернету наші фахівці відшукують та надають усю потрібну інформацію. Ми співпрацюємо з іншими проектами, маємо юриста. Щоб упорядкувати питання використання землі, сільські ради мають узяти на себе відповідальність. Можливо, бути головним орендарем у селян землі та майна і передавати його в суборенду або створити відповідні структури (кооперативи, спілки тощо).

Якщо до проведення реформ на селі не будуть повсюдно залучені селяни, без них реформи підуть у бік вузької вигоди. Вже сьогодні потрібно в кожному населеному пункті провести зібрання з селянами, обговорити їх проблеми і почати хоча б організаційне розв’язання. У ЗМІ потрібно проводити роз’яснювальну робота з питань функціонування місцевого самоврядування, адже більшість керівників сільських рад обирали за принципом не служіння людям, а владі, їх перебудувати дуже важко.

Хто сьогодні міг би провести такі зібрання, об’єднати актив і почати з ним роботу у плані навчання цих лідерів методів самоврядування? В Україні є така структура, щоправда, її ще не в усіх областях належно оформлено, але вона має центральний орган — національну асоціацію дорадчих служб. Використовуючи досвід аграрних реформ провідних демократичних країн, вона може запропонувати своїх тренерів, методологію для навчання людей не тільки основ демократії, самоврядування, а й технологічних, економічних, інших питань. Адже ще за часів Російської імперії у нас на Поділлі дбали про «вдосконалення дрібних господарств», був такий відділ при Подільській спілці сільського господарства. Навіть видавали тижневик для поширення знань серед селян. Ми ще віримо, що влада зрозуміє: дорадча служба потрібна не лише виробникам, а й державним структурам — як інструмент розробки програм розвитку від галузей до територій та засіб доведення до населення суті державної аграрної політики, громадам — для виховання та навчання лідерів. Стявши голову, за волоссям не плачуть, казав класик. На створення нової служби, яка стане потрібною завтра, знадобиться значно більше коштів, ніж на підтримку вже діючої.

Записала Віра ШПИЛЬОВА.