Опинившись серед цілої тисячі старих підсвічників, восьми десятків ступ, стількох же дзвіночків, поміж ваг, гир, прасок, мідних самоварів, підносів... у звичайнісінькій квартирі, мимоволі не стримаєшся: «І де ви цього всього настаралися?»
Анатолій Приян, власник, за нинішніми цінами на антикваріат, чималенького майна, справляє на багатьох враження дивака, в якого «дах поїхав». Жив би, мовляв, по-людськи, чоловіче, жував би свій кусень хліба-сала, а то кожну копійку пускаєш на стягування якогось металобрухту, хай і дорогого. Продав би його чи що?! Головного болю б точно не мав. А то виставив свою колекцію у 2001 році під час фольклорного фестивалю, ходив народ, охав-ахав, а опісля найкращі експонати взяли та й пропали... Тут тобі і кримінальна справа, і мішок проблем.
— Якщо чесно, розплутувати клубок мені довелося практично самотужки. Сам вийшов на скупників. Міліція каже: «За вказаними адресами не проживають», а я телефоную до Києва, Кіровограда на їхні домашні телефони — і спілкуюся з ними. Уявіть собі, на дев’ять судових засідань їх так і не змогли доставити. А в Кіровограді на той час обікрали дев’ять церков, і «мої» скупники причетні до продажу краденого. До речі, мені подякували з міністерства за те, що вивів на їх сліди. Цінності вдалося повернути в храми. Не сумніваюся, не один колекціонер детективом ставав, коли його грабували. А я не схожий на мудрих тонких знавців, освіти бракує. Працює інтуїція: ось це — унікальне. Коли в мене була ще половина колекції, на ВДНГ СРСР вона отримала бронзову медаль. Кожній знахідці доводиться буквально повертати життя. Виточувати частинки, яких бракує, зварювати, нарізати різьбу, латати тріщини, чорнити. Цікаво, що немає жодного «дубля», всі експонати неповторні, матеріали різні — мідь, силумін, чавун, бронза, латунь, срібло, дерево, навіть скло. Хоч це моя власність, я багато років мрію про музей, який би чудово вписався в коло пам’яток Старого міста...
Мінялися влади, а Приян з цим питанням, як перехідний вимпел, потрапляв від старої до нової. Нарешті безплатно виділили фундамент на території заповідника під музей. На жаль, ентузіаст давав собою навіть спекулювати: за обіцянку вирішити проблему брався агітувати то за одного, то за іншого. Та вибори минали, й Анатолій залишався знову наодинці зі своїм фундаментом. Та ще десятками публікацій у пожовклих газетах, які оптимістично запрошують через рік-два до Кам’янця в музей підсвічників.
Тепер зрозуміло: самому з місця будову ніяк не зрушити. Про це, до речі, казав багато років тому письменник Іван Сварник: «Для міста є великою честю зробити цю виставку постійною, морально та матеріально підтримати одержимість і благородне захоплення колекціонера». Які тільки бізнес-плани не подають до міського бюджету розвитку! Чому б не допомогти було не вельми грамотному чоловікові оформити відповідне подання на фінансування нібито приватної мрії, але потрібної всім, а надто нинішнім та майбутнім дітям?
А поки що унікальна, кажуть, єдина в СНД збірка не служить місту, перебуває під загрозою розкрадання. Наша, до речі, історія і навіть засіб до виховання.
— Лише коли міський відділ УМВС очолив Сергій Шутяк, міліція вмістила оголошення в пресі про мої зниклі цінності і справа почала рухатися. Злодіям дали по п’ять років. Я ж мав відчужити злодійський «Ніссан», який за цей час просто згнив...
Але це не той брухт, повз який Анатолій Приян ніколи не проходив спокійно. Саме там він знайшов більшу частину своїх старожитностей. Чимало прикупив у заготівельників кольорових металів. Чимало вже повернув у музеї. Дещо хотів би передати Президенту Ющенку, щоб він зміг натомість японських чи російських цінностей повернути наші.
