Військовий суд —найслабша ланка в судовій системі України

Верховна Рада України прийняла нинішнього року Цивільний процесуальний кодекс і Кодекс адміністративного судочинства України, за нормами яких військові суди більше не розглядатимуть цивільних справ та вирішувати публічно-правові спори.

Крім того, на розгляді в парламенті перебуває законопроект Кабінету Міністрів України, який передбачає цілковиту ліквідацію військових судів.

Така законотворча активність «поховання» військових судів не могла не торкнутися їх прибічників. Вони тут же розпочали широкомасштабну акцію, намагаючися довести суспільству, що такі кроки підривають підвалини національної безпеки і обороноздатності країни, спричиняють правову перешкоду військовослужбовцям звертатися до компетенції неупередженого суду за поновленням порушених прав.

Одне з їхніх похідних посилань — це конституційне обмеження прав і свобод такої категорії осіб та принципове значення забезпечення ефективного цивільного контролю за діяльністю Збройних сил України, інших військових формувань шляхом здійснення судочинства. З цього приводу уже надійшли до органів державної влади та їх посадових осіб від представників військових судових органів численні звернення, організовано безліч «круглих столів», а 25.04.2005 року відбулася науково-практична конференція: «Діяльність військових судів України: на шляху інтеграції до НАТО», організаторами якої були Рада національної безпеки і оборони України та військовий апеляційний суд Центрального регіону. Її мета — започаткувати публічне обговорення питань щодо вдосконалення військової системи військових судів в Україні у зв’язку з розпочатим інтенсивним діалогом щодо питань членства України в НАТО. Щоправда, за гучною назвою теми важко зрозуміти, хто все-таки має інтегруватися в атлантичний блок: Україна, як держава, чи лише військові суди. Та Бог з ними, з назвами звернень, семінарів, «круглих столів» тощо, головне, щоб від такого зібрання була хоча якась практична користь суспільству та конкретній особі. Натомість нічого нового на цих форумах не було почуто. Зі статутною прямолінійністю і по-кавалерійському хвацько прихильники ідеї юрисдикції військових судів намагаються довести суспільству необхідність збереження військових судів в Україні та водночас звинуватити опонентів в їх правовому нігілізмі, в нерозумінні соціальних цінностей прав і свобод, особливо тих, хто проходить військову службу.

Таке враження, що в державі старанно готується юридичний фундамент для докорінної перебудови судової системи, в якій пальма першості віддається військовій юстиції.

Щоправда, незрозуміло, для чого це потрібно багатостраждальному платникові податків. Але хто на це звертає увагу. Процесуальних прибічників військової судової юстиції сьогодні захопила глибина задуму про послідовне втілення в життя військової судової доктрини, використовуються для цього давно заучені аргументи в тому розумінні, що військові суди є послідовні захисники прав і свобод людей у погонах, що лише вони можуть повною мірою забезпечити охорону безпеки України від будь-яких зазіхань та підтримати надійний порядок в її Збройних силах. Для багатьох правознавців стали справжньою юридичною знахідкою, що дає карт-бланш на конституційне свавілля, заклики окремих прибічників військової юстиції надати в недалекому майбутньому військовим судам статусу спеціалізованих (будемо сподіватися, що до законодавчої розробки існування надзвичайних та особливих судів не дійде). З цього приводу слід нагадати, що військові суди мають такий самий предмет юрисдикції та діють за такими самими правилами судочинства, що й інші загальні суди, але зі спеціальним суб’єктом — військовослужбовцем.

Для того, щоб звеличити значущість військових судів, їм стали приписувати неабияку роль у справі попередження правопорушень серед військовослужбовців та ведення боротьби зі злочинністю. Ось, як кажуть, і повіяли крижані вітри з майбутнього.

Давайте в цьому аспекті згадаємо радянські суди. Вони, перебуваючи в центрі системи кримінальної юстиції, ставили перед собою аналогічні завдання. Але ж в ті часи суди виступали як репресивні органи і їх завдання у сфері правосуддя було просто спотворене.

Однак після прийняття акта про проголошення незалежності України з’явилася потреба в реорганізації самої судової системи, яка найкраще слугувала б забезпеченню права громадян на судовий захист. На жаль, законодавчо вирішити це питання повною мірою не вдалося, особливо що стосується розмежування повноважень між судами, утворення нових судів чи відмови від тих, що є. Військова юстиція в Україні, успадкувавши більшість рис радянської судової системи, особливо це стосується незалежного статусу суддів, так і не пристосувалася до нових потреб.

Сьогодні право команди чи наказу для військового судді стає очевидним явищем і цього нема чого приховувати. Природно, що такі суди за своїм правовим статусом не можуть бути надійним інструментом захисту прав військовослужбовців з огляду на істотне обмеження їх юрисдикції. Ті з суддів, хто не хоче втратити право на роботу або позбавитися відповідних привілеїв, стануть слухняними виконавцями волі своїх командирів.

Проте прибічники військової юстиції свідомо намагаються не помічати цих явищ, і немов прикрившися парасолькою, всупереч конституційним принципам, переконують українське суспільство та міжнародну спільноту, що військові судді жодною мірою не перебувають у залежності від Міністерства оборони і що вони на конституційному рівні здатні здійснювати демократичний контроль за воєнною організацією.

Неймовірно, але факт, що судді військових судів перебувають на військовій службі, військові звання їм хоч і присвоює Президент, але за участю військового командування, що не виключається можливість втручання і безпосередніх, і вищих командирів у процесуальну діяльність судді та вершити його долю. Пригадується випадок з життєвої практики, коли під час розгляду питання про обрання військових суддів безстроково один із кандидатів на запитання, чому він досі ходить у капітанах, відверто відповів, що свого часу під час постановлення вироку в кримінальній справі не виконав наказ безпосереднього начальника про призначення підсудному умовної міри покарання. Не слід забувати, що військові судді частково перебувають на матеріальному забезпеченні Міністерства оборони і на них поширюються додаткові гарантії соціального захисту, встановлені для військовослужбовців, а також те, що навіть матеріально-технічне забезпечення здійснюється державною судовою адміністрацією спільно з Міністерством оборони. Отже, наявність всього цього комплексу матеріального заохочення дає право стверджувати про більш привілейований порівняно з суддями інших судів статус військових суддів. Якщо додати до сказаного ще і практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої участь військового судді, що перебуває на військовій службі і має офіцерське звання, незважаючи на наявність певних гарантій його незалежності, викликає сумнів у його неупередженості, то що ще казати.

Архаїчне трактування (всупереч вимогам частини першої і п’ятої ст. 125 Конституції України) фундаментальних принципів ефективності військового правосуддя та державної значущості його здійснення відкриває воістину неозорі обрії прихильникам військових судів для правової фантазії. А власне, жодних новацій у цьому і не вбачається. Сучасні військові судді усіх рангів чудово розуміють, що ліквідація військових судів — це неабияка втрата матеріальних благ, які їм надаються часто-густо без урахування результатів виконаної роботи.

На цьому етапі залишимо правове жонглювання в теперішньому часі щодо існування військових судів, тим паче що на граблі такого роду ми вже раніше наступали, і спробуємо зробити екскурс в минуле та майбутнє з точки зору доцільності збереження військових судів за обсягом їх роботи.

У неодноразових зверненнях, заявах, листах до органів державної влади чиновники від судової влади наголошували на тому, що крім правового підгрунтя, є й інші підстави збереження військових судів — це постійне зростання кількості звернень військовослужбовців колишніх і нинішніх по захист своїх прав та збільшення з року в рік надходження до військових судів кримінальних і цивільних справ.

Спробуємо надати нашим фахівцям у галузі права та уважним і прискіпливим читачам можливість переконатися в правдивості та реальності таких заяв.

Беручи до уваги, що дзеркалом об’єктивності завжди був і є спектральний аналіз стану здійснення правосуддя, звернемося до його висновків.

Так, 29 червня 2000 року до Верховної Ради України надійшов від голови військового суду Центрального регіону України Ш. лист, в якому зверталася увага керівництва парламенту на надмірний обсяг роботи з наведення статистичних даних за 1999—2000 роки.

У цьому зведенні, зокрема, було наголошено, що «за останні три роки військовими судами розглянуто за першою інстанцією 5464 кримінальні та 11169 цивільних справ. Ці суди розглядають також всі справи про порушення військовослужбовцями Закону України «Про боротьбу з корупцією». Обсяг роботи військових судів з кожним роком поступово збільшується і збільшуватиметься за рахунок значного зростання активності військовослужбовців стосовно судового захисту порушених прав і законних інтересів, а також перенесення на майбутнє розгляду питань, пов’язаних з наглядом за слідством, в світлі вимог Конституції України».

І ось 16 березня 2005 року на парламентських слуханнях з питань здійснення судово-правової реформи в Україні були оголошені результати розгляду військовими судами справ та матеріалів уже за період 2002—2004 роки. Прямо скажемо, статистична інформація щодо кількості розглянутих кримінальних справ за вказаний період дещо вразила учасників слухань, оскільки вона порівняно з минулими роками зменшилася майже вдвічі і становила лише 2989 справ.

Багато це чи мало? Давайте підрахуємо.

Отже, в Україні діє 28 військових судів, до складу яких входить 114 суддів місцевих судів і 43 судді апеляційних судів.

Якщо взяти до уваги, що кримінальні справи вирішуються судами першої інстанції, то впродовж трьох років кожний військовий суддя розглянув 27 кримінальних та 516 цивільних справ. А це означає, що один суддя військової юстиції розглянув за рік в середньому 9 кримінальних і 172 цивільні справи.

Для наочного прикладу скористаємося матеріалами, які надходять до Верховної Ради України стосовно кандидатів на обрання військовими суддями безстроково.

Ось дані про роботу судді військового місцевого суду Донецького гарнізону полковника юстиції Є., взяті з характеристики та рішення вищої кваліфікаційної комісії суддів України про надання висновку стосовно можливості обрання його військовим суддею безстроково. Ці дані стверджують, що за останні 5 років та 11 місяців 2004 р. суддею Є. розглянуто 26 кримінальних, 792 цивільні і 2 адміністративні справи. Практично це означає, що згаданий суддя впродовж одного року спромігся розглянути аж 4 кримінальні і 126 цивільних справ.

Характерним для цього судді був 2000 рік, протягом якого він вирішив 3 кримінальні і 50 цивільних справ, а також 2003-й — 4 кримінальні, 87 цивільних справ і жодної адміністративної справи.

Не менш разючі результати судової діяльності ще одного військового судді — підполковника юстиції М. Він у 2000 році вирішив, по суті, 3 кримінальні та 5 цивільних справ, а 2004-го — 3 кримінальні і 57 цивільних справ.

Звичайно, будь-який фахівець, так само, як і будь-який уважний читач, з наведеної стенограми може переконатися в реальній навантаженості суддів такої категорії. А якщо взяти до уваги, що після набуття чинності новим Цивільним процесуальним кодексом та Кодексом адміністративного судочинства в провадженні військових судів залишаться лише кримінальні справи, що становлять менше десятої частини від сьогоднішнього навантаження суддів військових судів, то тут, як мовиться, коментарі зайві. При цьому слід зазначити, що більшість військових суддів за таку «продуктивну» працю отримують понад 2000 грн. зарплатні. Тепер спитаймо платника податків, який утримує третю владу, чи згоден він ось так безцеремонно відстібати свої кровні. Мабуть, ні.

Природно, у громадян може створитися враження, що так працює вся судова система в Україні. Однак це не зовсім так. Для наочності наведемо дані про роботу двох місцевих районних суддів Полтавської області, яка за кількістю населення та оперативною обстановкою значно поступається Донецькій області.

Так, суддя Гадяцького районного суду Р. тільки за 4 роки і 5 місяців розглянула 320 кримінальних, 934 цивільні і 4714 адміністративних справ. Її колега з Октябрського районного суду Полтави А. за аналогічний період вирішив 349 кримінальних, 2595 цивільних і 4748 адміністративних справ, отримуючи щомісячно платню 910 гривень.

Здається, куди далі? Дивно, що в нашому суспільстві скрізь, де тільки можна, урізають до непристойності права суддів загальних місцевих районних судів. Водночас віддають, не завжди продумано, матеріальні переваги військовим судам. У цьому контексті про якусь рівність судів, їх незамінність, тим паче за такої ефективності військового правосуддя, говорити совісно.

Чи не простіше було б уже сьогодні законодавчо вирішити питання про ліквідацію військових судів, а натомість запровадити в судах загальної юрисдикції спеціалізацію суддів із розгляду справ у галузі військових правовідносин.