Проблеми судово-правової реформи останнім часом доволі широко обговорюють на різних рівнях. Визначення структури суду і статусу суддів, фінансового забезпечення системи й незалежності цієї гілки влади, вдосконалення процесуального законодавства і державна підтримка суду — всі ці складові реформи зрештою мають призвести до одного: зробити суд об’єктивним, правдивим, незалежним від будь-якого тиску. При цьому моральність хоч і залишається категорією, яка офіційно не потрапляє до законодавчих документів, проте є однією з головних засад у роботі органів правосуддя, — вважає народний депутат Олег ЛУКАШУК. Йому слово.
— Увага суспільства до суду і суддів зовсім не випадкова. Коли я приїжджаю у свій округ і веду прийоми, а це буває до сотні відвідувачів на день, бачу, що дуже часто люди не можуть розібратись якраз із правовими питаннями. До депутата вони приходять у пошуках правди і справедливості як до останньої інстанції. Є, звичайно, і скарги, адже хто не працює, той і не помиляється. Але подяк і добрих слів значно більше. Особливо відзначають високі моральні якості голови Апеляційного суду Хмельницької області Олексія Миколайовича Леванчука.
Сьогодні уже стали історією ті дні, коли вся країна, затамувавши подих, стежила за роботою Верховного Суду. Хоча рішення суду завжди впливає на долю того, кому виноситься вирок, у даному разі було визначено долю країни. Не думаю, що тоді на суддів не чинився тиск з боку тих, хто втрачав реальну владу, —надто багато було поставлено на карту. Та й те, під якою пильною увагою громадськості довелося працювати, потребувало величезного напруження і витримки. Але попри все суд усе-таки спрацював об’єктивно, чітко визначившись із своєю громадянською позицією.
Не випадково повертаюсь до тих подій, адже щоразу, коли суддя виносить вирок ім’ям України навіть у, здавалося б, зовсім дріб’язковій справі, так само вирішується доля людини. І кожен сподівається на те, що рішення обов’язково буде справедливе й неупереджене. Чи завжди його легко прийняти судді? Здавалося б, дотримуйся закону — от і все. Але судді так непросто відповідати цьому закону, коли він і сам не відчуває своєї захищеності перед ним. Хоч як високо тримає свої терези Феміда, але на її шальки потрапляють такі буденні і приземлені речі, як зарплата, квартира, соціальний статус нарешті.
— Отже, треба дати судді добрий офіційний заробіток, і тоді його ніщо не спокушатиме, а суд одразу стане непідкупним бастіоном справедливості.
— Гадаю, це не останній чинник. Хоч би яку відповідальність професія накладала на суддю, він залишається звичайною людиною, котра хоче забезпечити свою родину, мати житло, жити достойно. Погодьтеся, зарплата судді районного суду, яка не дотягує і тисячі гривень, навряд чи підніме його авторитет, особливо серед тих, у кого доходи більші не в десятки — сотні разів. З такими заробітками навряд чи можна сподіватись на те, що коли-небудь придбаєш власне житло. Тут, на перший погляд, якісь гарантії має давати закон, який проголошує терміни надання квартири суддям. Але будьмо реалістами: в невеликому містечку, де давно не ведеться будівництво житла, жодний закон не допоможе. А якщо суддя і отримає якісь обіцянки від місцевої влади, то, зрозуміло, він буде поставлений в такі умови, коли з цією владою треба жити дружно.
— Виходить, поки що у судді більше чинників залежності, ніж можливостей бути вільним?
— Сьогодні ми і хочемо відійти від суспільства, де все продається і купується. Переконаний, що в когорті суддів є чимало професіоналів, котрі достойно виконують свої обов’язки за будь-яких умов. Повторюю, для мене у визначальні для держави дні прикладом честі і достоїнства стала робота Верховного Суду України на чолі з Василем Тимофійовичем Маляренком, його першим заступником Петром Пилиповичем Пилипчуком та заступником —Анатолієм Григоровичем Яремою, яких знаю як порядних і високоморальних людей. Одного разу Василь Тимофійович розповідав мені, що в бабусиній хаті поряд з іконами завжди висів портрет Тараса Шевченка. Не дивно, що в родині поняття віри і патріотизму сприймали як щось нероздільне. Думаю, така мораль має стати визначальною для кожного працівника суду. І коли кажу про достойне матеріальне забезпечення правоохоронця, це не означає, що всіх — і чесних, і безчесних — потрібно просто закидати грошима.
Мені пригадується одна цікава статистика: на десять порядних людей народжується двоє непорядних. Не буду стверджувати беззаперечність цієї тези, але свідчень зради, продажності, нечесності в історії є чимало. Тому не варто бути ідеалістом і щодо служителів Феміди. Але коли держава візьме на себе певні зобов’язання стосовно них, то й вимагати зможе значно більше. Сьогодні точиться багато розмов про те, що краще: призначати чи, може, обирати суддів, довіряти звичайній анкеті і вузівському диплому. Чи створити спеціальну комісію — орган, котрий добирав би кандидатів. У цій дискусії останнє слово нехай усе-таки буде за фахівцями, але, на мою думку, у будь-якому разі одним із основних критеріїв відбору мають стати і моральні якості вершителя справедливості. При цьому суддя повинен уміти захистити не тільки когось, а й себе. Насамперед — від тиску, від намагання ним маніпулювати, спроб примусити відстоювати інтереси чи то партії, чи економічного угруповання.
— Нинішнє законодавство також передбачає відповідальність за такі протиправні дії, і, скажімо, ніхто не забороняє судді повідомити правоохоронним органам про те, що хтось пропонував йому хабар. Але про такі заяви майже ніколи не доводилось чути.
— А хіба ми чули про таке від чиновника, лікаря, учителя, міліціонера, хоча розмов про те, що їм дають, а вони беруть, точиться чимало. Не треба уявляти, що суддівство — це якийсь особливий пласт, що існував чи існує поза суспільством і його законами. Десятиліттями багатьох із нас змушували робити те, що суперечило і законам, і нормам моралі. І тільки в одиниць вистачало духу протистояти цьому примусу. Не дивно, що й у багатьох випадках суд теж чинив так, як цього хотіла влада. Гадаю, найбільшим бажанням і нинішньої влади, і суду стало те, щоб діяти не за чиїмось бажанням, а тільки за законом. Спілкуючись із суддями, я чув і таку думку: має бути спеціальний орган, куди суддя може зателефонувати і повідомити, що на нього чиниться тиск. І він має бути впевненим, що його дзвінок не стане приводом для подальших репресій, а таки допоможе винести об’єктивний вирок. Інша справа, що і сам суддя має почуватись настільки впевнено в моральному і матеріальному плані, що зможе відмовитися від усяких спокусливих пропозицій. Оцю впевненість ми й мусимо дати йому. Маю на увазі і законодавчу, і фінансову підтримку судової системи. Не відкрию таємниці, що на таку підтримку сьогодні мають право претендувати і виробництво, і аграрний сектор, і мало не вся гуманітарна сфера, навіть влада всіх рівнів. Фінансові проблеми залишаються найгострішими для усіх них. Але є той стрижень, котрий тримає на собі всі інші стосунки і зв’язки в суспільстві, і ним має стати суд та закон. Хіба не постраждала наша економіка від того, що свого часу були прийняті антизаконні приватизаційні рішення? Хіба не втратили від цього бюджет, окремі галузі і зрештою кожний громадянин країни? Хіба не відомо нам, що буває, коли політичний тиск перемагає букву закону? Усяка реформа, в тому числі й судова, залишиться декларативною, якщо не буде підкріплена фінансово. Запитання, де знайти гроші, одвічне, але мені здається, що нинішньому урядові вдається його потроху вирішувати. Влада, котра хоче послужити насамперед народу, а не собі, шукає джерела фінансових надходжень. Не бачу нічого поганого в тому, щоб не тільки у приватних руках, а й у державних були зосереджені окремі галузі, що дають солідні прибутки. Усе це можна регулювати на цивілізованих засадах, головне — розуміти, що кошти, вкладені в таку сферу, як судова, мають спрацювати не на окремі угруповання, а на суспільство загалом.
Не можна купити за будь-які гроші чесність, совість, порядність, кредитами з банку не поповнити закон. Але створивши певну матеріальну основу, можна будувати справді правове суспільство. В його фундаменті має бути справді демократична і незалежна система судочинства.
