Реве та стогне ліс військовий

Наша газета 14 квітня ц. р. у невеличкій замітці «Столітні дуби для генералів?» повідомляла про те, що голова Рівненської ОДА Василь Червоній на одній з апаратних нарад заявив про безконтрольне вирубування дерев у дубових гаях Костопільського військового лісгоспу, які начебто пустили на столярні вироби для приватних будівель військових високопосадовців у Києві. «Рівненські ліси не будуть обслуговувати генералів», — заявив тоді керівник області.

Тема, порушена в газеті, заслуговує на те, щоб про неї розповісти ширше. Тим паче що військові, народні депутати, представники влади, не кажучи вже про зацікавлених лісгоспівців, виявили до неї неабиякий інтерес.

Історія згаданого лісгоспу бере початок з кінця сорокових років минулого століття, коли в Рівненській області після війни створили військовий полігон Міністерства оборони колишнього СРСР на площі 48 тис. гектарів, з яких 12,1 тис. укриті лісами. Показовим є й те, що при створенні полігону примусово відселили з його зони мешканців двадцяти населених пунктів нинішнього Костопільського, Березнівського, Гощанського та Рівненського районів. На Костопільський військовий лісгосп, що з’явився на його території, покладалося завдання постачати армію дровами, діловою деревиною і столярними виробами та доглядати лісові угіддя.

З розпадом колишнього Союзу та реформуванням наших Збройних сил постало питання: як бути з полігоном і військовим лісгоспом? Обласна влада, звичайно, за те, щоб їх ліквідувати, всі землі передати місцевому самоврядуванню, а ліси — державі. А ще — надати право примусово відселеним мешканцям краю повернутися на прабатьківські землі. Міноборони і лісгосп мають іншу точку зору. Кожна сторона намагається відстояти свою позицію. І це зрозуміло, бо тут є за що «воювати». Нині і школяр знає, що ліс — це велике багатство. Той, хто з розумом тут господарюватиме, може озолотитися, оскільки «із загального ліквідного запасу деревини (1659,0 тис. кубометрів) — 25 відсотків дубові насадження».

Як твердить директор Костопільського військового лісгоспу Анатолій Шумило, щороку це підприємство «проводить рубки догляду за лісом на площі майже 500 га, де заготовляє 15,5 тис. кубометрів ліквідної деревини, рубки головного користування на площі 55 га, від яких отримує ще 9 тис. кубометрів деревини». Усе, що тут заготовляють і виробляють, іде для потреб Міноборони і народного господарства України. Костопільчани кажуть, що постачають наші миротворчі контингенти всім необхідним для польових умов життєдіяльності (торік, приміром, відправили їм продукції на 166,1 тис. грн.); тут виготовляють пиломатеріали, готові щитові конструкції, меблі, тару тощо. За минулий рік Міноборони отримало продукції на 263 тис. грн., а всього її виготовили на 1819,8 тис. грн., прибуток від реалізації виробів сягнув понад півмільйона гривень.

Термін дії лісгоспу визначено до 2008 року, проте чимало людей вважають, що крапку на ньому треба поставити вже сьогодні. Спочатку Рівненська облрада, а з лютого народні депутати Василь Червоній, Микола Манчуленко, Микола Жулинський, Ігор Юхновський та інші звернулися до Міністерства оборони України з проханням посприяти швидшому врегулюванню проблеми й насамперед поверненню на історичні землі примусово відселених понад півстоліття тому мешканців краю, які тодішня влада забрала для полігону, відновленню всіх господарських інфраструктур. Прискорити справу, мовляв, треба ще й тому, бо, як зазначалося у депутатському запиті, «стан ведення лісового господарства на території полігону, здійснюваного Костопільським військовим лісгоспом, як показують перевірки Державного управління екології та природних ресурсів у Рівненській області, потребує кардинального поліпшення».

Міноборонці, звичайно, не поспішають погоджуватися з якимись «потребами кардинального поліпшення», а тим паче з ліквідацією лісгоспу. Як контраргумент наводять результати останніх перевірок, котрі з початку року зініціювала місцева влада: грубих порушень у діяльності лісгоспу не виявлено. Одна з комісій знайшла їх на 1613 грн. 9 коп., а друга — трохи більше. Отож у лісі майже порядок, бо охороняють його люди військові. А на додачу подають статистичні дані: за останні 10 років запас деревини у лісгоспі в середньому збільшився на 13 кубометрів на гектар. Постає й інше непросте питання: як бути зі 140 постійними трудівниками та 70 сезонними, для яких праця тут — єдиний засіб утримання сімей? Адже не секрет, що в цьому регіоні досить велике безробіття.

Та хоч би як там було, а проблему розв’язувати треба. І не тільки тому, що в темному й дрімучому лісі так рубають столітні дерева, що це чути аж у Києві, а насамперед тому, що ми давно вже відійшли від потреб і доктрин колишньої союзної армії, а наша хоч і реформується, як мокре горить, усе ж скорочується, поволі змінюється і поглядає на Захід та його стандарти. І ми вже бачимо, що їй не потрібні усі ті полігони, танкодроми й аеродроми, від яких стогне земля, лісгоспи (до речі, Костопільський лісгосп, який входить до ДП МО України «Львівський лісокомбінат», — не єдине підприємство такого профілю у наших захисників), угіддя і навіть військові містечка, що дісталися у спадок від колишньої «непобєдімої». Та й бюджет наш, мабуть, цього не витримає. Інша річ, що в країні й досі триває боротьба за перерозподіл народної власності, коли клани й можновладці не проти того, щоб і нині дещо «прихватизувати» з військового майна під різними приводами.

Сьогодні, щоправда, важко повірити й у те, що через п’ятдесят з лишком років після примусового відселення людей з двадцяти лісових хуторів чи навіть сіл Рівненщини можна повернути їх туди, де вони жили і хазяйнували. Хто з людей старшого віку, а тим паче молодих, захоче знову переселитися в глушину, де все треба починати з нуля, де відсутні елементарний сільський побут, сучасні дороги, інша необхідна інфраструктура? Однак, попри все, ліс шумить і тривожить душі не лише рівненських керівників, а й столичних можновладців.