Історію України можна розглядати як постійні пошуки нею свого місця у світовому історичному просторі. На відміну від більшості держав, які розпочинали своє становлення з відповіді на питання: “Ким бути?”, Україна у своїх спробах самовизначитися завжди шукала відповіді на питання: “З ким бути, на кого спиратися”? Це споконвічне українське питання в пострадянській історії нашої держави стало вибором між російським європейським вектором розвитку України, коли українська влада, постійно балансуючи між Росією і Заходом і поперемінно змінюючи свої пріоритети, ототожнювала себе то з одним, то з іншим полюсом впливу.
З ким бути?
Нездатність тих, хто визначав зовнішню політику нашої країни, сприяти її самовизначенню, без якого вона не могла стати повноцінним суб’єктом світового співтовариства, дала змогу супердержавам використовувати її як політичний інструмент у їхній боротьбі за світове панування. Така позиція України дедалі сильніше закріплювала її у статусі залежної, незрозумілою і непередбачуваної держави, дуже далекої від демократичних норм і стандартів.
З приходом нової влади ситуація кардинально змінилася. Нова влада в особі Президента Ющенка не тільки заявила про безальтернативність європейського вибору України. Вона стала робити такі активні і енергійні дії в цьому напрямі, що вони спантеличили навіть лояльно налаштованих європейських партнерів, які побачили в Україні загрозу слабкій європейській рівновазі.
Спроби українських євроінтеграторів узяти наскоком “стареньку” Європу викликають опір не тільки “європейського матеріалу”. У значної частини українського суспільства і насамперед у мешканців південно-східних регіонів, які традиційно орієнтовані на Росію, інтеграція України до ЄС і НАТО зустрічає не більше розуміння, ніж інтеграція до гіпотетичного союзу африканських держав.
Причина цього полягає не в тому, що багато українців усе ще перебувають у полоні стереотипів радянської пропаганди, яка багато років лякала нас “західною загрозою”, а в тому, що ідея євроатлантичної інтеграції, задекларована новою владою, не є для України органічною. Вона суперечить її історичному покликанню, і тому підсвідомо сприймається її громадянами як чужорідна. І жодна контрпропаганда тут не допоможе.
В ідеї євроатлантичної інтеграції, що з подачі нової влади набула статусу національної ідеї, проглядається не стільки бажання прилучитися до європейських цінностой і правової культури, здобути особисту свободу і нести за це соціальну відповідальність, стільки мрія про сите, влаштоване і спокійне життя західного обивателя. Це — споживча позиція. В її основі лежить прагнення одержати доступ до якості життя, що забезпечене не нами, і до благ, створених іншими народами. У цьому немає нашої національно-історичної творчості, немає досягнення. За цією позицією ховається невіра у власні сили.
Історична місія
Існує багато підтверджень тому, що народ України за своїм покликанням не може бути простим споживачем чужих ідей, форм і способів організації громадського життя, які б вони хороші не були. У кожної великої нації (а я переконаний, що українці — велика нація з великим майбутнім!) є своя місія у світовій історії. І національну ідею можна розглядати як усвідомлення народом своєї історичної місії. Якщо нація усвідомлює і виконує своє призначення, вона переживає розквіт. Якщо не виконує — деградує і вироджується.
Євроатлантична інтеграція згубна для нашої країни, насамперед тому, що вона заважає Україні здійснити її історичну місію. У чому полягає ця місія?
Суть “українського дива” вбачається в тому, що саме Україна має унікальний шанс стати надією сучасного світу, запропонувавши йому якісно нові стандарти життя і відносини між окремими людьми, співтовариствами і народами, між особистістю, суспільством і державою. Саме нам треба буде перебороти відчуження, сповнити високих прагнень людську діяльність, повернути людині втрачену цілісність і гармонію, відродивши її глибинні зв’язки з Природою і Творцем.
Сучасна українська національна ідея може відбутися тільки будучи загальнолюдською, вказуючи шляхи звільнення особистості від психологічних, економічних і соціальних факторів, які пригноблюють, заради реалізації творчого потенціалу людини, гармонізації її взаємин із природою, суспільством та іншими людьми. Вона могла б нести в собі усвідомлення вищого, космічного змісту людського буття і богоподібності людини, що дає можливість їй стати співтворцем Творця.
Значимість геополітичного чинника України — найбільшої держави на території Європи, розташованої між Заходом і Росією, сьогодні ні у кого не викликає сумніву. Являючись географічним центром Європи, Україна може і повинна стати геополітичним, геоекономічним, культурним і духовним центром на її території, місцем перетину інтересів Сходу і Заходу, Півночі і Півдня. Розташовуючись на перехресті європейської й азіатської цивілізацій, християнської і мусульманської культур, Україна могла б стати тією “світовою лабораторією”, де відбувається контакт цивілізацій, їхнє примирення, діалог і взаємопроникнення культур. Такий унікальний досвід, який має напрацювати Україна, — необхідна умова виживання людства в епоху нових історичних викликів, основним з яких є конфлікт цивілізацій. І якщо людство не зуміє перебороти цей конфлікт і досягти взаєморозуміння, воно може бути втягнене в безперервні терористичні, релігійні і цивілізаційні війни.
Самореалізація України вимагає вибору нею не прозахідного або проросійського, а власного шляху, який можна визначити як “третій”. Багатьох політиків чомусь лякає така постановка питання. Їм здається, що в цьому разі Україна прирікає себе на ізоляцію, а в умовах світової глобалізації та інтеграції це рівнозначно самогубству. Насправді, все — навпаки. Домогтися істотних досягнень у сучасному світі може тільки та країна, яка має свій власний проект розвитку. До того ж цей проект повинен бути затребуваний світовим співтовариством, стати органічною і необхідною частиною світового цілого.
Саме як країна-миротворець Україна зможе вийти у світові лідери, відбутися як незалежна, могутня і процвітаюча держава, оскільки саме в цьому вона буде затребувана світовим співтовариством уже найближчим часом.
Власний або “третій” шлях необхідний Україні і для розв’язання її головного внутрішньополітичного завдання — збереження цілісності країни, загрозу втрати якої ми гостро відчули під час останніх президентських виборів. Замість того, щоб боягузливо закривати очі на реально існуючий “цивілізаційний розлом” і породжуване ним протистояння Сходу і Заходу на території нашої країни, і заявляти, що воно лише міф, придуманий ворогами України, ми повинні знайти адекватну відповідь на цей виклик, якщо не хочемо втратити країну. Заради збереження її єдності і цілісності, захисту власних національних інтересів ми зобов’язані шукати точки дотику цих двох полюсів і те, що може сплавити їх воєдино. Впевнений, що саме
ідея “власного шляху”
може стати головним об’єднуючим чинником, який допоможе перебороти розкол України, бо вона однаково близька і зрозуміла мешканцям як західних, так і південно-східних регіонів.
Проголошуючи соборність України, ми повинні розуміти, що вона не є вже доконаним фактом. Соборну Україну нам ще треба буде створити спільними зусиллями. Тільки подолання протистояння всередині власної країни і наше вміння зрозуміти самоцінність “іншого”, зберігши національну єдність у всій її різноманітності, дасть нам той безцінний досвід, який допоможе нашій “хаті скраю” стати центром тяжіння на планеті. Захід і Схід України — два її крила. Розмах цих крил забезпечить їй прорив у нову історичну епоху.
Здатність помітити, побачити, відчути унікальне покликання України — свого роду тест на посадову відповідність для тих людей, які стоять сьогодні біля керма нашої держави. Пробуджена енергія народу зробила особливо помітною невідповідність особистісного масштабу представників нової влади тим колосальним завданням, які стоять сьогодні перед Україною. Ця невідповідність є основною проблемою як колишньої, так і нинішньої політичної еліти. Вона позбавляє її можливості стати творчою силою суспільства, змушує діяти ситуативно, ототожнюючи політичне лідерство з примітивною боротьбою за владу.
Відмітною рисою справжніх лідерів є уміння ставити перед собою ідеальні цілі
і прагнути їхніх досягнень. Саме політичний ідеалізм завжди був двигуном соціально-економічного прогресу, а всім великим історичним проривам передувала мрія. Що грандіозніший прорив, то сміливіша має бути мрія. Український парадокс полягає в тому, що у мрійників-українців, яким потрібно буде здійснювати великі звершення і відкриття, сьогодні немає національної мрії. Справжніми лідерами нації стануть ті, хто дасть їй цю мрію.
Незважаючи на існуючу в Україні велику заклопотаність людей матеріальною стороною життя, продиктовану не стільки нашою приземленістю, скільки нашими страхами, нашою бідністю і невпевненістю у завтрашньому дні, в українському суспільстві дедалі сильніше виявляється потреба знайти новий, а точніше, істинний зміст буття. І хоча кожний з нас змушений вести на землі матеріальне існування, ми дедалі більше усвідомлюємо, що по своїй суті ми є істотами духовними, і зміст людського життя перебуває за межами матеріальних потреб і нашого земного існування. І тільки ставлення людини до самої себе як до істоти, насамперед тваринно-тілесної, а не духовної, заважає їй реалізувати закладені в ній практично безмежні можливості.
Для кожної людини, як духовної істоти, первісним є віра в Бога й у власні сили. Саме віра, що живить людський дух, є основою всіх людських досягнень. Тому всі позитивні перетворення в суспільстві необхідно розпочинати з духовного відродження людини.
Невдалі спроби наших “реформаторів” досягти економічних висот демонструють нерозуміння ними того, що справжні причини успіхів в економіці — за межами самої економіки. Досягнення економіки і гармонійне існування людини в соціумі визначаються моральним станом суспільства. Тому найдосконаліші і найсуворіші закони порушуватимуться, країну розкрадатимуть, а корупція процвітатиме, поки не візьме верх моральний закон усередині нас. Цей закон, даний нам згори, є найнадійнішою і найдосконалішою системою управління. Живучи згідно з з ним, ми не крастимемо і братимемо хабарів не тому, що до цього постійно закликає Президент В. Ющенко і за цим строго стежить міністр Ю. Луценко. Ми свідомо уникатимемо несправедливих вчинків, добре розуміючи, що вони руйнують найцінніше, що є у нас — нашу внутрішню природу. Так людина, що знає закони фізики, не стане доторкатися до оголених дротів.
Побачивши в Україні точку майбутнього цивілізаційного прориву, ми повинні розуміти, що джерелом цього прориву є людина. І з цієї точки зору демократія потрібна нам як система управління, що створює оптимальні умови для розвитку людської особистості. По суті, демократія заснована на переконанні, що звичайні люди мають незвичайні можливості. У цьому і полягає її основна цінність.
Василь ГАВРИЛЮК,народний депутат України, голова партії “Третя сила”.
