У Cпілці письменників України з 80-річчям вітали відомого перекладача (і при тому — молодого поета) Віля Гримича. Були усі атрибути, аби назвати це «вшануванням ювіляра». У залі — знані літератори, професори і народні депутати, на сцені — рояль, що ледь не щез під урочистими букетами. І Віль Григорович у строгому костюмі, зосереджений і розгублений водночас — хвилюється. Проте це був скоріше творчій вечір. У теплих словах друзів і колег (що, власне, збігається) щира захопленість географією перекладів: Словенія, Естонія, Узбекистан, Франція, Італія... Для себе відкриваю, що улюблені театральні вистави, які так природно звучать українською — теж майстерні переклади Гримича.
Окремо розповідали про підтримку Гримичем молодих шістдесятників. Пригадали випадок із друком журналу, коли кольорові аркуші у друкарні пройшли вже перший прогон, аж раптом хтось «згори» таки вчитався у текст і пообіцяв не те що заборонити це число до друку — взагалі розігнати редакцію. Довелося замість опального рядка «козаки йдуть» завершувати вірш «трактори гудуть». Ні, вірші він почав писати не тоді, а лише тепер. Свої вірші, про війну і про любов, Гримич-дебютант і читав на цьому вечорі.
Втім, Віль Григорович зізнався: найкращі твори, які створені у співавторстві із дружиною — то діти. Донька Марина розповіла про атмосферу творчості, яка панувала у домі. Тож природно, що й сама стала письменницею, а першим учителем і редактором був батько.
