Цю цитату одного з чільників ООН учасники парламентських слухань на тему “Забезпечення прав дітей в Україні. Охорона материнства та дитинства” почули з уст дитини, учениці Українського гуманітарного ліцею Тамари Бабакової.
Окрім вражаючих цифр про демографічну ситуацію у державі та про наше ставлення “до живих і ненароджених”, які ми вже цитували, учасники слухань називали й інші не менш болючі. Торік службою у справах неповнолітніх та підрозділами кримінальної міліції виявлено близько 52 тисяч сімей, які не забезпечують належного догляду за дітьми, встановлено більш як 50 тисяч бездоглядних дітей. До 8 тисяч школярів не відвідували навчальні заклади, у притулках щороку перебуває майже 30 тисяч представників підростаючого покоління. За останні десять років на 60 відсотків зросла кількість сиріт і тих, чиїх батьків позбавлено батьківських прав, — майже до ста тисяч. До семи мільйонів наших громадян — на закордонних заробітках, а це означає, що їхні діти —маленькі українці, мусять платити за шматок хліба найнеобхіднішим — нестачею батьківської і материнської ласки... А діти інших батьків (“годувальників”, не зугарних заробити чесну копійку ані дома, ані “за бугром”) мусять виживати дорослою працею — щорік півмільйона неповнолітніх українців залучаються до “тяжкої недитячої праці”.
Та й ці жахливі дані, що самокритично лунали з вуст міністрів — у справах молоді та спорту, охорони здоров’я, а також Уповноваженого ВР з прав людини, аж ніяк не повні. Глибину проблеми на емоційному рівні засвідчила з парламентської трибуни... чотирнадцятилітня Христя Савина, яка повідала про свої дворічні вуличні поневіряння і порятунок у дитячому центрі “Отчий дім”.
Згадуючи про безпрецедентну милість нинішнього уряду (підвищення соцдопомоги дітям з сім’ями та особливо нечувано високі виплати матерям-породіллям), усі розуміють, що фінансові можливості бюджету не безмежні... Але чому тоді “на повну котушку” не задіяні організаційні, контрольні ресурси цієї держави? Хіба державній машині треба було багато надзусиль, щоб торік не допустити ліквідації 281 дитячого дошкільного закладу, або не віддати на поталу бізнес-інтересам нажиту попередніми поколіннями базу підліткових клубів на місцях. Або уникнути перекосу у фінансуванні та кадровому забезпеченні державних служб у справах неповнолітніх, які укомплектовані лише наполовину. Або не викидати більш як половину із 70 мільйонів гривень, виділених у міському бюджеті на розвиток спорту, на утримання... однієї футбольної команди (дані віце-прем’єра Миколи Томенка).
Прикметно, що апелювали не лише до державних інституцій, бо ж усвідомлюють, що дай батькові-п’яниці чи матері-наркоманці хоч щодня по тисячі гривень “на дітей”, то зрозуміло, куди ті кошти підуть. Апелювали до учительства, церкви, до національних виховних традицій. Голова парламентського підкомітету з питань законодавчого забезпечення державної політики в охороні громадського здоров’я Лілія Григорович досить влучно повернула нас до практики українців Канади чи США, які колись не чекали милостині від чужої держави, а самі після важкої роботи, часто у злиднях знаходили можливості організовувати для своїх діток українські недільні школи.
Саме про традиційне українське родинне виховання доречно казала з трибуни київський педагог Галина Сазоненко. Вразила сучасним прикладом: згідно з соціологічними даними, американський батько у середньому приділяє на виховання дітей 44 хвилини на добу, китайський — 55, а український батько “аж” 5 (!) хвилин (“дістали” — дописую ці рядки, іду подивитися, чим займаються двоє моїх синів).
“Дорослий омбудсмен” Ніна Карпачова пропонує запровадити інститут дитячого омбудсмена, голова Фундації захисту прав дитини пані Євгенія Павлова звертала увагу на потребу запровадження в Україні справжньої ювенальної юстиції, яка займалася б не так покаранням неповнолітніх злочинців, як їх вихованням. До проекту постанови ВР з цього приводу записано не один конкретний пункт, спрямований на негайний порятунок нашого майбутнього, яке ми читаємо в очах наших дітей. Чи прочитають ті рядки постанови батьки-чиновники і просто батьки?