Політики не повинні перекладати на суспільство відповідальність за прийняття рішень

Володимир Литвин привітав журналістів з професійним святом, побажав добробуту, душевного спокою, достатку при доброму здоров’ї.

Далі глава парламенту торкнувся сьогоденних суспільних проблем.

— Нещодавно ознайомився з останніми матеріалами соціологічних досліджень про рейтинги політиків, інститутів влади, які ще будуть опубліковані. І ви знаєте, те, чого я боявся, — має місце. Рейтинг Верховної Ради різко знизився. Але це закономірно, об’єктивно з огляду на останні події, коли парламент блокували під уявними, надуманими приводами, і він не демонстрував свою працездатність. Якщо брати в сукупності «цілком довіряю» чи «швидше довіряю, ніж не довіряю», то у Верховної Ради рейтинг вищий, ніж у Кабінету Міністрів. І це дає певні підстави для оптимізму. На першому місці — церква, на другому — Збройні сили... Хоча нам потрібно багато зробити — маю на увазі депутатський корпус і журналістів — для того, щоб оцінки Верховної Ради були вищі. А це насамперед залежатиме від того, як ми працюватимемо.

Наведу останній приклад. Ми ухвалили закон про спрощене оподаткування, у сесійній залі були дебати і протистояння. Бо частина депутатів, особливо проурядового напряму, висловилася проти того, щоб у цілому приймати цей закон. Я розмовляв з Президентом України, щоб дізнатися його бачення. Автор проекту закону, керівник Ради підприємців при Кабінеті Міністрів, радник Президента України, коли проголосували остаточно, кажуть, заявив, що неправильно, бо утворюється дірка в бюджеті. Водночас перший віце-прем’єр палко вітає рішення парламенту. У мене виникає запитання: що урядові потрібно? Яке ще рішення ми маємо прийняти, щоб усі вони були вдоволені? Ми маємо приймати рішення для суспільства, для певних категорій, а не для того чи іншого політика.

З другого боку, це доказ того, що нам потрібно ефективніше працювати на стадії підготовки тих чи інших рішень, на стадії попередньої роботи безпосередньо в комітетах, щоб у нас не було різночитань і збоїв. Нам не можна відділяти парламент від Кабінету Міністрів, бо ми всі несемо однакову відповідальність за стан справ. А головне — за те, що відбудеться в Україні в найближчій перспективі.

У мене створюється таке враження, що ми живемо на короткий результат. Навіть не враження, а переконання. А ще — ми живемо черговими кампаніями. Із розрахунку, що закінчиться кампанія, і ми почнемо серйозно працювати. В інформаційних повідомленнях читаю: один народний депутат каже, як блокуватиметься Президент з Головою Верховної Ради, коли глава парламенту виступає проти визнання вояків УПА воюючою стороною у другій світовій війні. А для нас це головне питання. Із здивуванням про це дізнався, бо я цього безпосередньо не казав. Однак моя позиція щодо цього чітка й однозначна: політики не повинні перекладати на суспільство відповідальність за прийняття політичних рішень. Вони повинні прийняти необхідні рішення. А коли ми були втягнені у президентську кампанію, цю тему забули, виходячи з того, що потрібна переконлива перемога. Мовляв, після її досягнення прийматимемо відповідні рішення.

Після президентських виборів поговорили. Тепер знову цю тему забули. Я думаю, що гору взяла точка зору — переможемо на парламентських виборах, тоді знову повернемося до цієї проблеми. Щоб приховати бездіяльність або очікування, треба знайти, на кого можна перевести стрілки. Це взагалі є характерною ознакою нашого політичного процесу в Україні.

— Хочу однозначно сказати: я є союзником Президента України. Тому не вдаватимуся до критики, бо критикувати простіше.

Про місцеве самоврядування. На мій погляд, сьогодні прийняття рішення, маю на увазі внесення змін до Конституції в цій частині, нереальне. З огляду на те, що нині в парламенті ми маємо таку хитку рівновагу і противників, і опонентів здійснення політичної реформи. Це перше. Друге. Конституційний Суд ще не приступив до розгляду цього питання.

Третє. Парламент працює у пленарному режимі ще три тижні. Тобто за такий час ми не приймемо цього закону. А коли ми його не приймаємо, то з першого вересня зміни до Конституції не працюватимуть. Залишається наступний термін — 1 січня 2006 року. Тоді, за логікою, нам потрібно формувати парламентську більшість, визначити кандидатуру прем’єра і запропонувати Президентові України. Це із суто правової точки зору.

Підійдімо з політичної і прагматичної позиції. Парламент у зв’язку з Різдвяними святами почне працювати після 14 січня. Тиждень попрацює, після чого закриє сесію. На півтора місяця відправити у відставку уряд і сформувати новий? Гадаю, жодна політична сила не візьме на себе таку політичну відповідальність. Чому? Бо вигідніше критикувати дії уряду, влади навіть тим, хто є у владі. Бо ми простежуємо парадоксальну ситуацію: одна справа перебувати в опозиції і критикувати владу, а зовсім інша — бути у владі і критикувати владу. Це ми тепер спостерігаємо, зокрема, з боку урядовців. Тому, думаю, що реально зміни до Конституції, а отже, і конституційна реформа запрацюють лише після сформування нового парламенту. Зрештою, якщо йти за логікою змін, які ми прийняли до Конституції, то парламентські вибори мають бути виборами Прем’єр-міністра України. І ви прекрасно розумієте, що це посилить протистояння в Україні. Тому що Президент обраний всенародно, і тоді будуть підстави говорити, що Прем’єр-міністра фактично обрали всенародно. Тому я сьогодні стосовно конституційної реформи займаю таку позицію: рішення, яке прийнято, може скасувати лише Конституційний Суд. У мене є великі сумніви, що КС може це зробити. Треба просто працювати і жити далі. Не намагатися будувати сьогодення чи майбутнє, воюючи з минулим. А далі життя покаже. Я переконаний, що нам складно буде говорити про утвердження демократії на пострадянському просторі, якщо Президент матиме диктаторські повноваження. За обсягами вони нагадують повноваження колишніх перших секретарів Компартії. Звичайно, є особливості. На певних етапах, коли йдеться про утвердження держави, коли йдеться про зміцнення у територіальному вимірі. Зшиття території — щоб вона перетворилася на державну — тоді, очевидно, треба зосереджувати владу в одних руках. Сьогодні, коли нам треба йти у глибину, приймати рішення глибинного характеру, нам потрібно роззосередити влади і задіяти ініціативу, зокрема, зробити ставку на розвиток місцевого самоврядування. Віддати повноваження і підняти відповідальність. Інакше у нас не буде можливості зробити рішучий прорив. Я переконаний: якщо ми не поставимо завдання здійснити прорив у нашому розвитку, відстанемо назавжди. Якщо віддаватимемо перевагу політичним розборкам, якщо й надалі розсварюватимемо Україну, перспективи в нас не буде. Сьогодні є унікальний шанс це зрозуміти і розвивати відповідну програму. У нас нині складається така тенденція, що проблеми місцевого самоврядування підміняються іншими темами і новаціями, — реформуванням територіального устрою.

Я нещодавно відвідав Житомир, де обговорювали цю тему. Виступає заступник голови обласної ради. Прочитав доповідь. Я зрозумів, що її дали як методичний матеріал у Києві. Він прочитав. У мене виникає логічне запитання до доповідача: «Скажіть, будь ласка, ви рахували, що потрібно для того, щоб здійснити ці новації на прикладі одного з районів? І що внаслідок цього отримає Житомирська область?» Каже: «Ні!». Я зрозумів, що немає серйозного підходу. На малюнках все має красивий вигляд, а вивчити і показати на прикладі району, громади чи міста — ніхто не спромігся. Бо для цього треба сидіти, думати і працювати.

Ми плануємо цього року запропонувати бюджет таким чином. Обчислити місцеві бюджети, а потім показати, який має бути державний бюджет. Затим побачити, які в нас є можливості. Й шукати резерви. Сьогодні, мені здається, нам не потрібно тримати великих міністерств, зокрема економіки. Щоправда, бюджетом займається Мінфін. Просто знати — що виконали. Більше прогнозувати ВВП, потім накидати ці п’ять-сім відсотків на всі галузі. І все. Порахувати за законами, які ми приймаємо, підписуємо, — що потрібно Україні. А в нас виходить так. Щоразу Верховну Раду перед прийняттям бюджету гвалтують. До бюджету записують, які закони треба призупинити, які — скасувати. А це порушення Конституції. І приймаємо бюджет завжди під тиском. Згадаймо, як ми приймали бюджет-2005. З криком: «Треба узаконити пенсії в розмірі 284 гривні». Прийняли бюджет. Після того — зміни в бюджеті, підвищили мінімальну зарплату, мінімальну пенсію. Але все, що треба й не треба, порізали, щоб вийти на відповідний показник. І знову, якщо не приймете, — вороги народу. А хто хоче бути ворогом народу? Прийняли. Тепер бачимо, як правильно сказав Володимир Черняк: «Допустили системну дурість!». Її треба вчасно виправити. Спробуємо порахувати, щоб мати уявлення, що потрібно для України.

— Ні. Я так не думаю. Бо в такому разі це працюватиме на пониження рейтингу політичних сил. Адже основні претенденти на місця у Верховній Раді зосереджені в парламенті. Якщо вони продемонструють власну безпорадність, то жодних шансів або, точніше, будуть понижені шанси на виборах. Я переконаний, що жодним чином до цього не вдаватиметься і Президент України. Я й раніше не робив із цього секрету, колишній Президент Леонід Кучма любив керувати парламентом, давав вказівку не ходити на сесії відповідним фракціям. А ті вигадували приводи, щоб пояснити свою поведінку. Колишній прем’єр-міністр Віктор Янукович дуже не хотів, щоб парламент працював, бо парламент критикує діючий уряд. Я на це відповідав: серед депутатів переважають прихильники тодішніх глави держави та уряду, то нехай виходять на трибуну і виступають. Я ще раз переконався за нинішніх умов, що великою проблемою є відсутність потужної опозиції в Україні. Тодішня опозиція в парламенті — це було майже 200 народних обранців — примушувала приймати ті чи інші рішення, зважувати всі «за» і «проти». Сьогодні опозиція квола, деморалізована, влада ще не зміцнилася — я маю на увазі не просто самодостатня влада, а як дієвий інститут. І це шкода для України.

Відносно помаранчевої революції. Нам треба забути про помаранчевий колір. І виходити з одного: у нас є сьогодні колір державного прапора, який має об’єднати всю Україну. І не педалювати тему Майдану, бо це призводить до протистояння, відкритого і латентного, яке не на користь Україні. Нам треба виходити з того, що в нас є одна країна і нам треба працювати, докладаючи до цього всіх зусиль.

— Якщо бути об’єктивним і принциповим, то, мені здається, треба поставити питання про виконання законів, які є. У нас як виходить? Виникає проблема, а потім ми намагаємося виписати її в законі. І, як правило, закони не виконуються. Скажімо, агропромисловий комплекс. Які ще закони треба прийняти для його розвитку? Всі ми кричимо, що село гине. В законі передбачено, що на соціальну сферу села щорічно має виділятися один відсоток ВВП. Якби хоча б піввідсотка виділялося, ми б не мали таких проблем. Тому питання полягає у виконанні законів. А в нас якщо бачать, що закон не можна виконати, то йдуть шляхом меншого опору — ми призупиняємо дію закону. Або відміняємо.

Сьогодні я радше говорив би про те, які закони треба прийняти для інтеграції у світ. Зокрема для вступу до СОТ. Нам треба прийняти близько 25 законів. 15 законопроектів ми отримали від уряду. Але оскільки йде конвеєрний процес підготовки законопроектів, далеко не завжди вони відповідають інтересам країни. Чому? На моє переконання, у нас нема історичного плану чи проекту розвитку України. Інна Богословська намагалася продемонструвати своє бачення, я його прочитав, в мене є своя думка з цього приводу. Але в нас немає такого документа. Зараз чекаємо послання нового Президента, щоб він окреслив бачення перспектив. Його позиція підтримана і поділялася суспільством. Уряд і кожен міністр має бути висококваліфікованим менеджером і працювати в системі заданих координат. А в нас складається така ситуація: приходить новий керівник і починає напрямок, галузь чи сферу підганяти під себе. І починає з ревізії тої законодавчої бази, яка була.

Але оскільки ми живемо в демократичному суспільстві, міністри змінюються, змінюється і вектор розвитку в тому чи іншому напрямку. Я вважаю, що це неправильно і неприпустимо. Це стосується, власне, тих законів, які потрібно прийняти для вступу до СОТ. Принаймні, як задекларовано до кінця цього року. Величезна кількість законопроектів, які зачіпають різні сфери, дуже чутливі. І парламентські групи, аграрні та промислові лобі, намагатимуться домовитися між собою і прийняти консолідоване рішення. Перший закон, який завалили, — це проблема інтелектуальної власності. Я вже намагався стільки разів його ставити під різними приводами, вносити законопроекти, і весь час обіцяю народним депутатам, що це останній раз. Останній раз ми голосували, пройшли безліч узгоджень — 211 голосів. Що головне — не проголосували ті політичні фракції, з якими, я думав, нам не треба проводити політичні консультації. Я акцентував увагу на інших політичних силах у парламенті. «Наша Україна» — мінус 43, БЮТ — мінус 10, УНП (Костенко) —  мінус п’ять, ПППУ — половина фракції не проголосувала. Втратили майже 60 голосів.

Наче спеціально — у мене зустріч з американськими конгресменами. Вони мені кажуть: «Це для нас ключовий закон». Президент і Прем’єр-міністр звертаються: давайте знову розглянемо. Це можна на засіданні Кабміну знову розглянути, бо вони не пов’язані з Регламентом. Згідно з Регламентом, законопроект, який відхилено, можна розглядати на наступній сесії. А його відхилили. Я його ставив на повторне друге голосування. Не підтримали. Це ключовий момент. Бо якщо США не підпише з нами угоду, то ніякого рішення не буде.

Далі йдемо. Проблема цукру, насіння соняшнику. Щоб ми зняли всі експортні мита і вивозили майже за незіставними цінами, коли в нас потужні можливості для розвитку. А ви знаєте, що таке соняшник, що після того з землею буде... Далі — металобрухт, шкіри. Приймаючи таке рішення, треба, по суті, наступити на горло власній пісні і економіці.

Але питання — вступати чи не вступати до СОТ — не стоїть. Питання — як вступати? Чи зможемо ми отримати певні преференції, певні терміни для введення тих чи інших норм у дію? Скажімо, Китай відстояв свою банківську систему і тільки зараз збирається пустити іноземні банки на свій ринок. Якщо ми одразу впустимо, то всі наші банки можуть бути скуплені одним середнім російським банком. Тут, очевидно, потрібно подумати: чого ми хочемо? Хочемо будувати ринкову економіку? Чи соціалізм, коли для цього немає жодних умов? Тільки зробили певні спроби його побудувати — я маю на увазі адміністрування — і отримали відповідну кризу. І не одну.

І ще таке. Повинна бути узгодженість між діями уряду, Національного банку і парламенту. Грошово-кредитну й курсову політику парламент тільки приймає до відома. Верховна Рада не має жодного відношення до затвердження цих основних показників. А ви знаєте, ревальвація долара призвела до того, що кожен з громадян втратив. Бо люди довіряли долару, і якісь заощадження були, які намагалися перевести у тверду валюту. За різними підрахунками, громадяни втратили два мільярди гривень. Бо у них немає на рахунках десятків мільйонів. Тому, на превеликий жаль, будь-які новації обертаються проти людей.

— Щодо пенсій. Планується та передбачається, що наступний етап буде — встановлення соціальної справедливості. Наприклад. В селі люди, які все життя пропрацювали в полі, отримують таку ж пенсію, що й ті, хто пропрацював у таких самих умовах лише кілька років.

Ще один момент. Я спілкувався з людьми в різних регіонах, то вони були задоволені навіть тими пенсіями, які отримували до сьогодні, — 284 грн. Коли сума досягла 332 грн., пенсіонери все більше демонструють невдоволення. Це пояснюється тим, що ростуть ціни. Скажімо, вже на 50 підвищились ціни на комунальні послуги.

Коли ми підтримали пропозицію уряду про підвищення мінімальної заробітної плати і пенсії, то ніхто не дивився на пільги людей, які не всім виплачували і які згодом відмінили. Підвищили стипендію студентам — проблема з’явилася з пільговим проїздом, підвищили пенсії — донорам скоротили пільги. В цій ситуації ми повинні людям говорити чесно, не вводити їх в оману.

Ми зараз активно працюємо над рішенням щодо повернення заощаджень громадянам. Один закон уже прийняли, я переконаний, що Президент його підпише, для того щоб цю проблему не розв’язувати в період передвиборної кампанії.

Щодо пенсій для військовослужбовців. Нещодавно біля Верховної Ради зібралося близько 2000 афганців. У них також зняли всі пільги. На наступному пленарному засіданні будемо вирішувати це питання.

— Те, що я побачив в Охматдиті, примушує думати серцем. Заходиш в одну палату, там лежать четверо діток 10 років: у двох цукровий діабет, одна дитина не розвивається, 10-річна дитина виглядає на 4 роки і, навпаки, 9-річна дівчинка виглядає на 16—17 років. Професійні лікарі кажуть, що їм головне обстежити, чи немає пухлини в головному мозку.

Мене найбільше вразили затравлені очі матерів. Я вже не кажу про 700-грамових діток, яких виходжують в інкубаторах, яким після народження роблять складні операції. Це просто жах! І при всьому цьому ми рапортуємо, що все нормально, навіть хочемо забрати деякі приміщення в лікарні, які не використовуються.

Після того, як ми прийняли постанову, де чітко записано, що забороняється відчуження та здача в оренду приміщень та територій лікарні, — наступного ж дня Міністерство охорони здоров’я почало заселятися в поліклініку. Мені телефонують та питають: що робити? Не треба нікому віддавати свою територію. Або давайте я приїду та разом станемо й будемо маніфестувати. За багато років ніяких адміністративних будинків не збудували, тільки відбирають.

Я не кажу вже про театр. За всі роки радянської влади збудували лише один театр — Театр юного глядача. Зате Хрещатик перетворили на пивнушку і кажемо: європейське місто. Якщо порівнювати з Житомиром, де можна проїхати тільки на бронетранспортері, тоді справді у нас європейське місто.

Я вважаю, що нині потрібно робити акцент на дитячу медицину. Хто в нас буде народжувати навіть за 8,5 тис. гривень? Якщо приходиш до лікаря зі своєю хворобою і від самого вигляду приміщення стає ще гірше.

Ми виходили з того, що потрібно 6% ВВП виділяти на фінансування медицини. Я пропоную спочатку визначити пріоритети і комплексно розглянути проблеми охорони здоров’я.

Ми обговорювали проблему капітальних вкладень. Для того, щоб співпрацювати з народними депутатами, уряд пропонує: дайте пропозиції, скільки на область передбачається капітальних вкладень. Я переконаний: більшість коштів піде на побудову нових газовідводів, початок будівництва нових доріг. Питаю Прем’єр-міністра: скільки потрібно нам коштів, щоб добудувати газовідводи, які готові на 80—90 відсотків?

Отож, щоб розвивати сільську медицину, треба забезпечити її фінансування. Друге: подбати про медичні кадри; третє — провести суцільну диспансеризацію в сільській місцевості.

Потрібно тим, хто потребує, зробити відповідні операції, дати окуляри, здійснити протезування.

Про освіту. Я не впевнений, що сьогодні я вступив би у вищий навчальний заклад на історичний факультет. У радянські часи враховували соціальну структуру суспільства. Сільські діти можуть розраховувати лише на педагогічні та аграрні вузи. Я вже не кажу про інших дітей. З січня я боюся чути слова «юридичний факультет» та «інститут міжнародних відносин». Ми повинні подбати про якість освіти, особливо сільської. Ми говоримо, що село — це колиска України, наші джерела. А сьогодні в 5—7 класі сільські діти не знають табличку множення.

Тема села — це окрема проблема. Потрібно дати об’єктивну оцінку: чому це відбулося на селі і хто винен? Чому люди, які довели ситуацію в селі до критичної точки, пишуть нові програми?

Я думаю, що сьогодні треба подумати про черговий набір двадцятип’ятитисячників, які змогли б організувати виробництво.

Нещодавно я був у Трипіллі у фермерському господарстві. Рентабельність виробництва — 50%, 90 центнерів зерна з гектара, 9,5 тис. літрів молока доять на корову. Щомісячно здають 100 поросят вагою більше 100 кг. Але їм доводять більшу норму здачі м’яса. А коли господар пробує опиратися, йому натякають: а чи все у тебе в порядку? А вони — сім’єю на землі хазяйнують.

— На зустрічі з американською делегацією я сказав: я не раджу Президентові створювати президентську партію. Я виходив з того, щоб не понизити авторитет та рейтинг Президента. Глава держави має бути завжди над сутичкою, він не повинен бути в процесі та займати одну частину суспільства.

Вибори в парламент будуть такі само важливі, як і президентські вибори. Все буде залежати від того, в якому напрямку піде країна. Щоб не вийшло так, що парламент став опозиційним до Президента. Бо практично весною обиратимуть прем’єр-міністра. Тоді постійно будуть протистояння та розбірки. Україна від цього виснажилась до краю.

Тому потрібно думати, які рейтинги сьогодні. Вони не мають паралельного характеру. Щоб не вийшло так, що погіршимо сукупний потенціал. Тут, очевидно, потрібно все проаналізувати та провести відповідні вивчення громадської думки і вийти на оптимальне рішення. Головне — щоб було порозуміння між політичними силами у парламенті, щоб вони були єдині в базових цінностях.

У Каневі мова йшла про консолідацію. Парламентське життя дає можливість відчути відповідальність за пошук компромісу. У виконавчих структурах влади цього не треба. Хто має вищу посаду, той має найвагомішу думку. Тому потрібний компроміс. Коли цей компроміс у Верховній Раді буває вистражданий, тоді рішення, яке приймається, має величезне значення. Я хотів би, щоб ми таку можливість мали і в українському суспільстві. Щоб уміли не тільки говорити, а й чути одне одного.