Із досьє «ГУ».
Левко Бірюк народився в 1946 році у Хмельницькому. Освіта вища, закінчив вищу морехідну школу. Після повернення додому з далеких плавань працював на хмельницькому заводі «Катіон». На політичній роботі — шістнадцять років. 1989 року заснував НРУ в Хмельницькій області, до обрання народним депутатом — голова обласної організації НРУ, УНР і УНП. Був депутатом Хмельницької обласної та міської ради трьох скликань. У 1997 році отримав сертифікат політолога у США. Бізнесом не займався. До парламенту потрапив після «помаранчевих» кадрових змін за списком виборчого блоку «Наша Україна». Нині входить до складу депутатської фракції БЮТ. Одружений, має дітей та онуків.
— Левко Васильовичу, вас можна назвати водночас і старим політиком, і новою владою. Чому таким довгим виявився шлях до офіційного визнання?
— Але, напевно, закономірним. Бо, гадаю, йдеться не тільки про задоволення чиїхось політичних амбіцій — владний перелом у нашій державі все-таки повинен був відбутися.
У моє життя політика увійшла немов поза моєю волею. Хоча виріс у Хмельницькому, весь час мріяв стати моряком. Тоді не думав, що поїздки за кордон докорінно змінять мій світогляд. Після «мореходки» побував майже у сорока країнах і вже тоді зміг порівняти наш і їхній спосіб життя. Я, дитина батьків-комуністів, котрі щиро вірили і чесно служили своїй партії в найкращому розумінні цих слів, зрозумів, що моя країна рано чи пізно все одно повинна стати на інший шлях.
Коли п’ятнадцять років тому створили першу координаційну раду Руху в Хмельницькому, нас було лише шістнадцятеро, і ми виглядали не героями, а диваками. Зізнаюсь, мені інколи було просто ніяково стояти на вулиці, показувати газетні публікації, залучати до розмов перехожих. Не можу сказати, що тоді ми особливо потерпали від спецслужб, але розмов у парткомі заводу, а потім у міськкомі партії уникнути не вдалось. А після того, як спробували організувати першу конференцію міської організації Руху, беркутівці вивели нас із залу мало не в наручниках.
— Романтика пікетів, страйків, вічних конфліктів із владою — це і є шлях у політику?
— Навряд чи він прийнятний для всіх. Я ж завжди намагався робити те, що мені подобається. А мені справді подобалось пробуджувати в людях думку, кликати до змін. Напевно, в області не відбулося жодної важливої події, до обговорення якої не були б залучені мої однопартійці. Дуже часто це були масштабні конфліктні ситуації, як, приміром, добудова другого блоку Хмельницької АЕС. Тоді ми вперше повели мову про недоцільність такої роботи. Нашим головним завданням було змусити владу прислухатися до голосу громади, відчути, що люди на місцях мають не менше, а більше, ніж можновладці, право на вирішення своєї долі. Звичайно, не все закінчувалось перемогами. Та не це головне. Ми все-таки змогли виховати ту суспільну свідомість, котра і стала помаранчевою основою.
— Багато із ваших колег вже давно влаштували свою політичну кар’єру, обминувши шлях барикад.
— Коли я поринув у громадсько-політичну діяльність, менше за все думав про кар’єру. Зрештою, п’ятнадцять років роботи це підтвердили. Кожен отримує від політики те, що він хоче: один — владу і посаду, інший — перемогу переконань. Не секрет, що у політику приходить і багато пройдисвітів: хтось стоїть на платформі і постійно підіймається разом із нею, але ж хтось мусить тримати цю платформу на своїх руках. Напевно, я із тих, хто підставляв плече.
— Ваше ім’я на Хмельниччині насамперед пов’язують із народженням Руху. Чим же вас так вразили перші дні у парламенті, що ви перейшли до «Батьківщини»?
— Одне з головних завдань для всіх нас — допомогти новій владі. Я — реаліст і розумію, що помилок, навіть за найкращих намірів, все одно не уникнути. Тож разом повинні зробити так, щоб помилок було якомога менше. «Батьківщина» цілком відповідає тим ідеям, котрі я сповідував і в УНП, і за час свого довгого політичного життя. Проте вихід УНП із «Нашої України» не міг сприйняти спокійно. Складається враження, що і УНП, і НРУ, і «Собор» просто не можуть визначити, куди їм подітись. А мені подобається жити реаліями, піднявшись над вузькопартійними інтересами. А реалії — це підготовка до нових виборів.
— Для вас вибори за партійними списками стали переможними. Як загалом ставитеся до пропорційних виборів?
— Ця модель дає змогу прийти до влади тим, кому самотужки ніколи не пробитись. А у партійні списки просто саме життя змусить включити тих, хто гідно представлятиме певну політичну силу. До того ж можу порівняти своє нинішнє депутатство із мажоритарним. Дванадцять років був депутатом місцевих органів влади. Кожен із нас, йдучи на вибори, щось обіцяв своїм виборцям. Але хіба один депутат може зробити більше, ніж партійна організація? Він завжди матиме лише один голос, якому важко стати переможним. Перемагають усі разом.
— Якою бачите тепер свою роботу?
— Я завжди був чорноробом і ретельним виконавцем. І тепер, читаючи лекції з політології в Інституті демократії Республіканської партії США і одночасно маючи великий стаж організаційної роботи в провінції, знаю не тільки як розробити виграшну стратегію в партії, а й як втілити її у життя. Сподіваюся, це згодиться під час майбутньої виборчої кампанії.
