УКРАЇНА — СОТ: НА ТЕРЕЗАХ ПРАГМАТИЗМУ

Вступ до Світової організації торгівлі (СОТ) — це, без перебільшення, питання глобальної перспективи цивілізаційного поступу нашої держави. Вирішуючи його, треба органічно поєднувати прагнення до відкритості економіки із застосуванням таких елементів протекціонізму, які забезпечували б постійний, послідовний і кваліфікований захист національних інтересів.

Членство у цій всеосяжній, що засвідчує вже сама назва, міжнародній економічній організації є обов’язковою передумовою реального, а не лише декларованого інтегрування України в Європейський союз. На країни, що входять до СОТ, — а їх нині вже 148, — припадає понад 95 відсотків світового товарообороту та більш як 4/5 світового валового продукту.

Ставлячи перед собою серед основних завдань сприяння розширенню виробництва та торгівлі, оптимальному використанню світових ресурсів, а також врегулювання фінансових та інших колізій між державами, що входять до неї, ця організація посилює роль міжнародної торгівлі як потужного рушія і прискорювача процесів глобальної та регіональної інтеграції у світовому господарстві. Її можна порівняти і з вимогливим колективним арбітром, який стежить за дотриманням кожним із своїх членів загальноприйнятих тут правил.

Вступивши до СОТ, ми прискоримо радикальні прогресивні перетворення у системі господарювання, промисловій, аграрній, інвестиційній політиці своєї держави. Якщо ж такі зміни забаряться, то можна опинитися на узбіччі загальносвітових процесів і залишитися сировинним придатком розвинених країн. Відтак дальше зволікання не тільки нічим не виправдане, а й небезпечне.

Гостроту й актуальність цієї проблеми посилює і той факт, що Україна ще не посіла в міжнародній економічній спільноті належне їй місце. Так, маючи трохи менше 1 відсотка від усього населення планети, вона виробляє лише 0,1 відсотка від світового валового продукту, а її зовнішньоекономічний оборот сягає заледве чверті відсотка обсягу світової торгівлі.

Прихильники приєднання України до СОТ переконані, і з вагомими на те підставами, що такий крок відкриє перед нею нові можливості у прискоренні економічного та соціального розвитку. Зокрема, можна розраховувати на істотний виграш для українських споживачів: загострення конкуренції на ринку товарів і послуг сприятиме поліпшенню їх якості та зниженню цін. Причому здешевлення торкнеться не лише готової імпортної продукції, а й вітчизняної, під час вироблення якої використовуються компоненти, завезені з інших країн. Поступово зазнаватимуть змін обсяги та структура споживання, наближаючись до стандартів розвинених країн.

Реальною видається і перспектива зменшення втрат від дискримінаційного ставлення до наших експортерів у рамках антидемпінгових розслідувань. Нині це обходиться їм у 2—3 мільярди доларів щороку. Багатосторонні механізми справедливого вирішення торговельних спорів у рамках СОТ дадуть змогу ефективніше відстоювати в таких ситуаціях національні інтереси.

Водночас було б наївно сподіватися, що зазначені та інші переваги самі впадуть нам до рук. Практика країн—членів організації, і особливо тих, що розвиваються, переконує: більшість потенційно можливих позитивних наслідків настає не автоматично, а в результаті створення необхідних для цього умов. Не випадково сьогодні одним з найуживаніших у СОТ термінів є «capacіty buіldіng», що означає якраз таку цілеспрямовану і реалістичну політику.

Більше того, серед чинних у цьому об’єднанні писаних і неписаних правил є й гранично жорстке: тут зазвичай виграють сильніші, а програють слабкі. Отже, від самого початку треба діяти й вести себе як сильна та самодостатня держава, що шукає в інтеграції не допомоги, благодійності чи якихось преференцій, а саме нових можливостей використання свого економічного потенціалу і примноження внеску в загальну справу на засадах рівної вигоди.

Навряд чи можна погодитися з тими, хто вважає, що Україна надто поспішає приєднатися до СОТ. Адже формальну заявку на вступ вона подала ще 1993 року. І уклала — до речі, перша з нових незалежних держав—правонаступниць СРСР — угоду про партнерство і співробітництво з європейськими співтовариствами та державами, що є їхніми учасниками.

Однак інтеграційний процес невиправдано затягнувся, причому переважно з нашої власної вини. Основними перепонами на цьому шляху були й ще залишаються, по-перше, низькі якість та конкурентоспроможність продукції українських підприємств і, по-друге, дефіцит національних стандартів, гармонізованих з міжнародними.

Тож жодної раптовості чи тим паче несподіваності у нинішній підвищеній активності немає — є прагнення надолужити прогаяне й адекватно відповісти на один із ключових викликів сьогодення.

Інша річ, що не повинно бути забігання вперед без синхронізації з підготовчою роботою, забезпеченням об’єктивних чинників успішного членства в СОТ. Це справді той випадок, коли поспішати треба не кваплячись.

Якщо розглянути аргументи прихильників і противників вступу України до Світової організації торгівлі, то впадає в око певна і явна однобічність, а нерідко і тенденційність, упередженість. Перші беруть до уваги і змальовують в основному майбутні переваги, а їхні опоненти, навпаки, тільки підраховують потенційні втрати.

Якщо ж відкинути крайнощі, то обидві сторони все-таки мають рацію: на одних напрямах будуть здобутки, на інших — не уникнути негативу. І якби все зводилося до простої арифметики чи виведення балансу на зразок бухгалтерського, то досить було б зіставити суми плюсів та мінусів і за цим критерієм приймати рішення. Проте вступати чи не вступати, поспішати чи зволікати — сьогодні для України вже не дилема і не предмет дискусій. Це питання, знову-таки без перебільшення, доленосне.

Але в тім-то й річ, що в нас донині не зроблено достатньо повного й об’єктивного порівняння у масштабі всієї держави реальних, а не віртуальних, гіпотетичних надбань і втрат від вступу до СОТ. Так само бракувало продуманих, системних підходів до планування та організації підготовчої роботи, співвіднесення її з орієнтирами, логікою та вимогами інтеграційного процесу.

Сьогодні доводиться з прикрістю констатувати, що минулі склади уряду не ввели належним чином у практику консультації із представниками вітчизняного бізнесу щодо формування умов вступу до СОТ; до цього не залучалися на систематичній основі науковці. Загострюється проблема юридичного забезпечення. В Україні навряд чи знайдеться хоча б кілька десятків фахівців з трактування норм і правил угод СОТ.

Не може задовольнити й рівень аналітичного та інформаційного забезпечення цієї резонансної акції, вивчення та прогнозування не тільки можливих її економічних наслідків, а й суспільної реакції на неї, сприйняття різними верствами населення. Навіть не пересічні громадяни — більшість фахівців не обізнана з текстами правил та зобов’язань, з якими для країн-учасниць пов’язується членство в організації.

Тож нам ще належить відповісти на ключове запитання: як максимізувати потенційні переваги участі в багатосторонній торговельній системі та мінімізувати можливі негативні наслідки приєднання до неї? І це мають бути, як уже сказано, не просто вправи на додавання чи віднімання, а прийняття єдино правильного рішення, комплексний стратегічний розрахунок, підкріплений достатніми практичними заходами.

Складність і багатоаспектність цього процесу потребує узгодження й координації зусиль усіх гілок влади, її взаємодії із суб’єктами економічної діяльності, врахування суспільної думки та позиції.

Пріоритетним напрямом спільних дій є прискорення гармонізації нормативної бази України з відповідною базою країн Європейського союзу. Нині її рівень низький — 23 відсотки. Відтак гальмуються темпи вироблення національних стандартів та технічних регламентів згідно зі світовими вимогами й нашого руху до СОТ та ЄС загалом.

А що можна мати від цього на практиці, видно на такому прикладі. За оцінками зарубіжних експертів, впровадження гармонізованих стандартів дало змогу країнам Євросоюзу збільшити валовий національний продукт на 1 відсоток, що становить мільярди євро.

Якщо за 13 років незалежності в Україні було прийнято 1090 гармонізованих національних стандартів, то за останні два роки ця цифра подвоїлася.

Але попереду ще багато роботи. Реалізація статусу асоційованого членства в ЄС, зокрема режиму вільної торгівлі, потребує прискореного впровадження у національне законодавство 80 відсотків від загальної кількості європейських стандартів, яка перевищує 10 тисяч. Інакше кажучи, про конкурентоспроможність українських виробників та їхньої продукції можна буде говорити лише за наявності 8 тисяч гармонізованих стандартів.

Це має стати як інформацією до роздумів, так і поштовхом до активізації практичної роботи. У тому числі — збільшення кількості технічних комітетів, на які покладено розробку стандартів. В Україні їх 154, тоді як у відносно невеликій Швейцарії до Асоціації із стандартизації входять 440 таких структур.

Ще трохи показової статистики. На 90 відсотках із перевірених торік 8,6 тисячі підприємств було виявлено факти випуску недоброякісної продукції та інші порушення. Чимало, якщо не більшість, наших виробників працюють на застарілому устаткуванні, застосовують ресурсоємні технології, через що їхня продукція і гірша, і дорожча від імпортних аналогів.

Консервувати такий стан справ, миритися з неготовністю багатьох вітчизняних підприємств та цілих галузей (насамперед автомобілебудування, вугледобувної та радіоелектронної промисловості, сільськогосподарського машинобудування) до роботи за умов жорсткої міжнародної конкуренції означає прирікати їх на тяжкі випробування. Адже дія цього чинника посилиться відразу зі вступом до СОТ. А загалом повна лібералізація торгівлі поглибить вплив світової кон’юнктури на нашу економіку, зумовить підвищення економічних ризиків у періоди глобальної економічної нестабільності.

Особливо ж актуалізується проблема захисту вітчизняного сільгоспвиробника. Після приєднання до СОТ доведеться скорочувати ті види прямих субсидій, які підпадають під заборону або обмеження згідно з Угодою про сільське господарство. Щоправда, можна буде збільшувати дозволені субсидії — на фінансування дослідницьких, навчальних, консультативних та маркетингових програм, створення державних резервів для забезпечення продовольчої безпеки, виплат на відшкодування збитків від стихійних лих, допомоги на структурну перебудову, виплат за програмами охорони довкілля та регіональними програмами допомоги.

Представники аграрної сфери вважають за необхідне добиватися домовленостей щодо встановлення тривалих (7—10 років) перехідних періодів для повної гармонізації технічних регламентів та стандартів, а також санітарних, ветеринарних та фітосанітарних заходів відповідно до норм СОТ та трансформації митних тарифів на імпорт продовольчих товарів.

Ефективне використання переваг міжнародної торгової системи неможливе без структурної адаптації до пріоритетів світової економіки, формування адекватної цій меті інноваційної та інвестиційної стратегії (і не лише держави, а й насамперед бізнесу).

Треба також мати на увазі, що вступ до СОТ, потенційно поліпшуючи позиції країн, проти яких можливі антидемпінгові розслідування, повністю загрозу таких розслідувань не знімає. Тим часом у різних сферах нашої економіки ще мало добре підготовлених і досвідчених фахівців з міжнародного торгового права. Якщо цей дефіцит не ліквідувати, Україні непросто буде користуватися перевагами членства в СОТ, насамперед механізмами багатостороннього врегулювання спорів.

Зазначені проблеми і труднощі, за всієї їхньої гостроти й масштабності, не повинні суперечити головному висновку, який знаходить дедалі більше прихильників: приєднання України до СОТ відповідає її національним інтересам і перспективним стратегічним цілям. Воно означатиме, крім усього іншого, кардинальний поворот від практики довільного встановлення та застосування державою правил економічної поведінки, невиправданого її втручання в економічні процеси до поступового переходу на норми стосунків, визнані й апробовані на багатосторонній міжнародній основі. Цей крок може стати вирішальним у формуванні в нашій країні цивілізованого ринкового господарства, здійсненні структурної реформи, прискоренні поступу до європейських та світових економічних і політичних інституцій.

Проблеми, що виникають на цьому шляху, потребують активізації внутрішніх соціально-економічних перетворень на основі чітко сформульованих завдань, що випливають з міжнародних зобов’язань України. Очікувати, поки Україна за нинішнього стану досягне цілковитої, абсолютної готовності до членства в СОТ — а саме на цьому не перестають наполягати численні критики та опоненти її інтеграційних устремлінь — це приблизно те саме, що й бажання навчитися плавати, боячись увійти у воду.

У цьому контексті для нас був би, безперечно, корисним і досвід ведення іншими державами переговорів щодо набуття членства в СОТ. Він засвідчує, зокрема, що конкретні умови приєднання можуть істотно модифікуватися залежно від професіоналізму та політичної волі тих, хто такі переговори веде. Часом спостерігаються просто-таки разючі речі. Відомі, наприклад, випадки, коли країнам із кращим макроекономічним станом і вищим рівнем розвитку надавалася згода на застосування особливо сприятливих важелів у партнерських відносинах, наприклад, щодо імпортних тарифів.

Разом з тим, віддаючи належне наполегливості тих, хто вже здолав тернистий шлях до СОТ, не треба сприймати досягнуті ними результати беззастережно й некритично. Бо, скажімо, швидке завершення переговорів про вступ може засвідчувати не ефективність їх ведення, а прагнення країни-претендента набути членства за будь-яку ціну, аж до відвертої здачі своїх позицій. З другого боку, труднощі в переговорному процесі та тривалий його перебіг інколи стають і наслідком різних, навіть взаємовиключних чинників — від принципового та послідовного відстоювання своїх національних інтересів до слабкості об’єктивних аргументів і просто невміння вести такі переговори.

Я пишу ці рядки під ще свіжими враженнями від обговорення у Верховній Раді ходу виконання заходів щодо вступу України до СОТ. Окрім констатування безперечних зрушень у цій роботі і депутати, й урядовці в черговий раз продемонстрували неоднозначність підходів в оцінках можливих наслідків, а отже, й доцільності цього кроку. Довелося вже вкотре переконатися, що одним ще треба звільнитися від зайвих ілюзій у своїх сподіваннях на СОТ, а іншим — навпаки, від надмірного песимізму та остраху перед такою перспективою.

Як завжди, істина лежить десь посередині. І не можна не відзначити, що за широкого розкиду думок та позицій, за всіх незгод у сесійній залі не було людей байдужих, а над традиційною заполітизованістю таких проблем брали гору здоровий глузд і відповідальність, намагання зважити предмет дискусії на терезах економічного прагматизму. Хотілося б сподіватися, і парламент докладе до цього всіх зусиль, що наслідки дискусії та прийняте за ними рішення позитивно позначаться на темпах і якості заключного етапу підготовчої роботи, знайдуть відображення у досягненні кінцевих домовленостей про умови приєднання та пов’язаній з цим програмі урядових заходів.