Чотири дубки на могилі батька

Навесні 1944-го у село Пристайлове Лебединського району на Сумщині прийшла похоронка на Федора Івановича Лободу. Перед війною він працював головою сільської ради в сусідній Гарбузівці. Як пішов на фронт, дружина Параска Пилипівна перебралася з дітьми до батьків у Пристайлове.

У сім’ї ще не встигли оплакати смерть маленької донечки Лізи — вона тяжко захворіла і згасла, як свічка, а тут нове горе. Трійко синочків залишилось у матері на руках. Плачучи, вона не раз воскрешала в пам’яті останні хвилини прощання з чоловіком: Федір тоді взяв на одну руку старшенького Ваню, на другу Костю і міцно пригорнув до себе. А вони так вчепилися рученятами за батькову шию, що, здавалося, нізащо не відпустять. Найменший, Гриша, народився, уже коли Федір був на фронті. 

Гвардії рядовий 127-го стрілецького полку 42-ї гвардійської дивізії Федір Іванович Лобода загинув у бою за визволення села Писарівка Могилівського району на Вінниччині. Так значилось у похоронці. І вказувалася дата — 20 березня 1944 року. «Поїхати б у ту Писарівку, — не раз ловила себе на думці після війни Параска Пилипівна, — посидіти на могилі, поплакати...» Але часи були дуже важкі. Діти хотіли вчитися, і вона чим могла допомагала. Ваня вступив у військове училище. Забігаючи наперед, скажу, що він, син гвардії рядового, дослужився до генерала і закінчив службу в Генштабі ЗС Росії. Невдовзі Костя пішов у сільськогосподарський технікум, а за ним — Гриша.

Бувало, проведе мати синів під високу гору, а далі стоїть і вдивляється в далину, доки вони не доберуться до станції. Далі треба було їхати поїздом. «Квиток коштував дев’ять карбованців, — каже Костянтин Федорович, — а мати могла дати нам не більше 1—2. Ми забиралися на дах вагона і так «з комфортом» подорожували до своєї станції. Ризик був великий, але що вдієш. Якось розповіли про це матері, то вона після того щоразу плакала, проводжаючи нас у дорогу».

Пізніше обидва брати закінчили сільськогосподарські інститути. Середульший поїхав за розподілом на Волинь. Згодом за ним подався молодший. Останнім місцем роботи Костянтина Федоровича було обласне управління сільського господарства. Григорій очолював одне з приміських сільгосппідприємств. Коли мамі стало важко самій давати собі раду, забрали її до себе.

Вона часто розповідала їм про батька. Казала, що був він дуже доброю людиною. Після однієї з таких розмов розчулені сини вирішили побувати на його могилі. І маму обіцяли взяти з собою. Почувши це, вона зворохобилася, ніби сполохана пташка. «Нічого, що далека дорога, я витримаю...» Перед поїздкою написали листа за адресою, вказаною у похоронці. Відповіді, на диво, не отримали. Згодом дізналися, що Могилівського району на Вінниччині нема. Є Могилів-Подільський. Однак село Писарівка на його території не значиться.

Суєтні справи не раз перешкоджали пошукові. Параска Пилипівна розуміла, що в дітей клопоту — рівно з головою. Тому лишень зітхала при розмові про незнайдену могилу. Те зітхання проникало в самісіньке серце. Брати знов і знов писали листи, телефонували друзям, знайомим. Врешті-решт їм вдалося встановити, що у Вінницькій області налічується чотири села з назвою Писарівка. Старший брат Іван звернувся до колег з Вінницького облвійськкомату, щоб з’ясували, в якій з них могила Федора Лободи. Його розчаруванню не було меж: у жодній з чотирьох Писарівок, повідомили Іванові, серед загиблих не значиться прізвище його батька. «І тоді ми зрозуміли, — продовжує Костянтин Федорович, — що фронтовий писар припустився помилки. Після цього втратили надію вклонитися могилі батька...»

Імена 16.663 загиблих фронтовиків удалося встановити протягом останніх десяти років пошуківцям Вінницького облвійськкомату. Серед них — Федора Лободи.

Борис Ковальчук, полковник у відставці, який у Вінницькому облвійськкоматі відповідає за координацію пошукової роботи з установлення імен загиблих фронтовиків, розповів про те, що в ці дні значно побільшало листів з проханням повідомити бодай незначну вісточку про загиблих. Пишуть діти, онуки, родичі полеглих бійців. Пошта надходить з усіх кінців колишнього Союзу. Створені групи пошуківців працюють у Центральному військовому архіві МО Росії, що в місті Подольську під Москвою. Звідти беруть найбільше інформації. Деякі факти встановлюють з «Книг пам’яті», якими обмінюються з областями не лише в Україні.

— Саме таким чином у 2002 році вдалося встановити місце загибелі Федора Лободи, — продовжує Б. Ковальчук. — Його прізвище значилося в документах, привезених з Подольська. З них ми дізналися, що гвардії рядовий Лобода воював у складі 127-го стрілецького полку 42-ї гвардійської дивізії. Загинув у бою за визволення селища Брацлав Немирівського району Вінницької області 15 березня 1944 року.

У військкоматі є спеціально складена схема з переліком районів і міст області та військових підрозділів, які визволяли їх від фашистів. Скориставшись нею, знайшли підтвердження участі даного підрозділу в боях за визволення Немирівського району, зокрема Брацлава. У той день, 15 березня 1944-го, як свідчать архівні документи, крім Лободи, в їхньому полку недорахувалися ще трьох стрільців — Дмитра Письменного, Івана Разенка та Петра Клименка. А перших втрат гвардійці зазнали 14 березня. Загалом бої за селище полк вів більше тижня. І майже щодня гинули люди.

242 фронтовики лежать тут у братській могилі. Імена 140 з них досі залишаються невідомі. Стрілець Лобода у списку похованих під номером 67. «4 квітня того ж 2002 року, — каже полковник Ковальчук, — військовий комісар підписав розпорядження про увічнення пам’яті полеглих у Немирівському районі воїнів, чиї імена встановлено. Названий документ є підставою для викарбування перелічених у ньому прізвищ на стелах братських могил».

Про віднайдену могилу батька його сини на той час ще нічого не знали. А мати, яка до останніх днів згадувала Федора, про цю новину вже не довідається ніколи. Так само, як і старший брат Іван. Їх уже нема серед живих. Одного разу Костянтин познайомився у Києві з Іваном Березнюком. Дізнавшись, що той родом з Вінниччини, розповів про безуспішні пошуки. Іван Григорович (нині він заступник голови Народної партії) звернувся до земляків з проханням допомогти в пошуку. Відповідь з Вінниці не забарилася. Отримавши її, дві сім’ї Лобід одразу ж стали лаштуватися в дорогу.

Та в селищі Брацлав на них чекала несподіванка. Прізвище батька сини не знайшли на стелі.

Селищний голова Валентина Тарасова, як вона висловилася, поділяє їхні синівські почуття, але жодних підтверджувальних документів, що тут похований гвардієць Лобода, у неї нема. У районному військкоматі твердили, що їх передали в село, а там цей факт заперечували. Лише після того, як гості зателефонували спершу до Києва, а потім до Вінниці, в облвійськкоматі чітко назвали номер і дату розпорядження, надісланого в район. У ньому засвідчено факт поховання Федора Лободи у братській могилі під № 445 у селищі Брацлав. 

Поки Лободи садили на могилі дерева (вони привезли з собою чотири молоді дубки, за кількістю дітей у сім’ї), їхній родич, відомий радіожурналіст, кореспондент Національного радіо Михайло Юхта передав у редакцію по мобільному телефону хвилюючу інформацію. Крім того, як пояснив журналіст, він планує підготувати передачу, присвячену пам’яті гвардійця, ім’я якого не кануло в Лету завдяки синам. Онук загиблого Віктор, до речі, також військовий, нині заступник військового комісара Луцька, бережно набрав землі з братської могили, а на її місце поклали грудочки чорнозему з пагорба, під яким спочиває дружина полеглого бійця Параска Пилипівна.

КОМЕНТАР заступника Вінницького обласного військового комісара полковника Олександра СМАКОТИ:

— На жаль, наведений факт не поодинокий. На увічнення пам’яті загиблих фронтовиків, чиї імена встановлено, на місцях часто-густо не знаходиться коштів. Так, із майже сімнадцяти тисяч встановлених імен, за нашими даними, на стелах вибито приблизно половину. Саме тому ми надіслали листи у всі районні державні адміністрації з проханням уважніше поставитися до вирішення цього питання. Заодно просимо всіх небайдужих всіляко сприяти у проведенні пошукової роботи. Адже із 43.890 воїнів, які лежать у 820 могилах на території області, досі залишаються невідомими імена 12.920 чоловік. Ще більше невідомих імен серед розстріляних і замучених у концтаборах. Загалом 137 тисяч вінничан не повернулися з фронтів Великої Вітчизняної війни...

Вінницька область.