Федір Прокопович Повх із села Клинове, що в Городоцькому районі на Хмельниччині, за своє довге життя жодного разу не писав до газет, а тут не втерпів, послав одного листа, за ним — другого, а потім ледь не щодня виглядав кореспондента.
Здавалось, із дружиною Надією Григорівною за свій вік нажили все, що можна: шестеро дітей, дванадцять онуків, п’ять правнуків. Господарями завжди були справними: тільки варто поглянути на подвір’я — хата на п’ять кімнат, світла і простора, поруч літня кухня, що її теж можна використовувати як житло. Далі — хлів із усякою живністю. А за ним ще одна хата, хоч і стара, але добротна, кам’яна. Колись в ній вітчим жив, потім продали чужим людям, але з часом Федір Прокопович викупив — не хотілося в чужі руки віддавати. Та й городець поряд. Одразу за садком вісімдесят соток — є де докласти роботящі руки.
Тож Повхам, здавалося, на старість уже тільки й пожити. Все так, якби не одна біда.
Коли ми із головою сільради Віктором Нищенком зайшли на подвір’я, господарі одразу: ходімо до хати, там усе й побачите. Минаємо святково прибрану світлицю. Буває, там тижнями ніхто не ступає. Зате поруч — маленька кімнатка, в якій і проходить життя родини. На ліжку — немічний, зболений молодий чоловік, на якому нині для батьків зосередився весь світ: «Це наш Фролечка».
У Фрола немає сил ні привітатись, ні заговорити. Лише потім він час від часу усміхається, у такий спосіб реагуючи на розмову. А мама додає: «Він все-все знає. Треба кудись подзвонити, то всі телефонні номери пам’ятає». І на підтвердження цих слів Фрол перший і останній раз вступає в розмову: «І телефонні коди теж знаю».
Розказати, що таке сільський інвалід на руках у старих батьків, практично неможливо — це одна скривавлена рана на серці у всіх. Що сталось із наймолодшим сином, батьки й дотепер не можуть зрозуміти. Дванадцять років тому прийшов із армії дужим і здоровим. Усе намагався батькам підсобити. А потім несподіваний діагноз — розсіяний склероз.
Четвертий рік Фрол не піднімається з ліжка. Навіть дотягнутись до склянки води на столі не може. Йому і говорити важко, але, крім батьків, ніхто практично не розпитує, як йому живеться.
Лікаря останній раз бачили в хаті майже чотири роки тому. Тоді виписали довічне посвідчення про інвалідність, зрозумівши, що ні на яку комісію батьки уже не зможуть доставити сина в райцентр. Відтоді хлопець бореться із своєю хворобою сам. Лікарі знизують плечима: немає від неї ліків, що ж поробиш. А для сільського інваліда таке життя — щоденне пекло, бо хоч тіло стало зовсім немічним, душа і розум усвідомлюють все.
Ні про які ліки, процедури, які хоч трохи могли б полегшити страждання, навіть мови немає. Правда, мама дістає пляшечку із краплями: ось, почули по радіо, що допомагає від багатьох хвороб, то і я п’ю, бо геть уже всі кості покрутило, і Фролові даю. Від нього ноги йому наче живішими стали, а то зовсім були як ватяні.
Не знаю, чи справді можуть вилікувати від важкої хвороби гомеопатичні краплі, котрі покликані допомагати від усього. Але іншого вибору у Фрола немає. Життя взагалі дало йому дуже мало шансів — маленька кімнатка, ліжко і постійний біль.
Та й це все — ще велике щастя, яке Фрол боїться втратити. Батьки уже зовсім старі й немічні. Коли їх не стане — доля його буде ще сумніша, бо найбільше він не хоче, щоб його забрали із рідної хати до інвалідського притулку.
Ось саме це і змусило Федора Прокоповича писати до редакції.
— Але ж у вас така велика родина, — запитую. — Уявіть, хтось приїде, зірветься з місця, а діти будуть проти. А, не дай Боже, вас не стане, можуть і з двору попросити?
— Ніколи такого не буде, — переконує господар. — Якби побачив, що хтось до мого синочка усією душею прихилився, я йому у спадок все залишу.
Батько розповідає, що всі діти давно живуть своїм життям. Він усім допоміг хати побудувати, бо багато років пропрацював в кам’яному кар’єрі, а потім у лісництві, то вже постарався, щоб у кожного була своя хата. Для найменшого готовий залишити все, що має, тільки розуміє, що Фролу вже не хазяйнувати самому. Отож і шукає для нього надійний прихисток.
Жодного разу вони не сказали недоброго слова про своїх дітей та внуків: «Тепер у кожного із них свої великі родини й великі клопоти. Кожен уже не тільки про дітей — про онуків турбуватися мусить. А вже ми якось самі повинні...»
Відверто сказати, у селі не дуже розуміють, як, маючи таку велику родину, батьки є самотніми з інвалідом на руках. Але судити чужу родину не варто. Та й що в тому поганого, коли Повхи й справді прийняли б до себе когось чужого. Буває ж таке, що людям і жити ніде, і їсти нема чого. А тут тільки працюй — усе матимеш.
Живуть Повхи в дуже мальовничому місці. Тільки глянеш за ворота — зеленою долиною вужем в’ється Жванчик. У селі уже і газ почали проводити, скоро до їхньої вулиці дійде. І водонапірну башту голова пообіцяв відремонтувати, тож навіть по воду до криниці ходити не доведеться. Повхи своє відробили. Отож і чекають, кому передати все своє багатство. Але разом із ним — і весь свій біль.
Зрозуміло, на такий крок важко наважитися будь-кому. Для Повхів він теж непростий, бо хто знає, чи справді добра душа постукає в їхні двері, чи зможе полюбити і доглянути їхнього синочка. Але вони чекатимуть у гості всіх, хто зацікавиться їхньою пропозицією. Як знати, може, вона й справді принесе спокій одразу двом нещасним родинам.
А для Фрола це практично єдиний шанс залишитись у батьківській хаті.
