Потрібні центри, хороші і різні

Хоч би скільки цифр і фактів про жертви наркоманії не з’являлося у ЗМІ — це не заторкне душу так, як доля окремої людини, котра через ті чи інші обставини опинилася в полоні «кайфу». Для цього досить «прожити» з нею той шматок життя, що його називають «вирваним». Зануритися в ейфорію під гуркіт музики і ілюмінацію. А потім колись прокинутися у смердючому підвалі, напівзогнилим, але ще живим. Відчути жах від думки, що тебе немає, а є розчавлена й упосліджена істота, котру називають не людиною, а покидьком суспільства.

Це лише перша сходинка до нового життя. Щось на кшталт реанімації. Він потрібний для того, щоб очистити організм від отрут і токсинів. Лікарям для цього потрібно від 10 до 14 днів. Потім настає значно складніший етап — психологічне звільнення від наркотику. Внаслідок тривалого перебування в «системі» у людини порушується діяльність центральної нервової системи. Мозок перестає об’єктивно мислити, притупляється інстинкт самозбереження. Хворий тікає від реальності і не може усвідомити серйозність ситуації, в яку потрапив.

У кожної людини процес «очищення свідомості» триває по-різному. У кого — від 4 до 5 років, у інших — довше, а в деяких — ціле життя. Тому щоб кардинально щось змінити в собі і своєму житті, потрібно принаймні не повертатися у хворе середовище. Так виникла ідея створення в Україні притулків, куди приходять добровільно.

Як борються за право жити без наркотику його мешканці? На це та інші запитання я одержала відповіді в реабілітаційному центрі «Нове життя» у П’ятихатках Дніпропетровської області.

Перша і найважливіша умова — усвідомлений прихід до центру. Тут на вікнах немає ґрат і в період «ламання» наркоманів не зв’язують і не напихають ліками. У центрі немає лікаря, є лише медична аптечка із звичайним набором медикаментів.

«Нове життя» не випадково розташувалося в глухому місці. Його мешканцям заборонено спілкуватися із зовнішнім світом, у якому легко думається про наркотик. Заборонено також палити, нецензурно висловлюватися, пити бадьорливі напої. Жінкам — фарбувати губи, заводити амури. Люди живуть за строгими правилами, що їх самі для себе встановлюють. У господарстві — земельна ділянка, коні, кури, качки, кози, поросята, кролі. На скромні кошти, що їх виділяє церква, закуповують хліб і все найнеобхідніше. Нещодавно побудували баню. 

У найбільшому просторому будинку влаштовано щось на кшталт будинку культури, де люди збираються, щоб обговорити прожитий день. Двічі на добу читають уголос біблію, моляться. Тут же розташована їдальня, скромний кабінет начальства. У цьому кабінеті вирішуються організаційні питання громади, і тут же живе керівник реабілітаційного центру Олександр Руденко — колишній наркоман із 15-річним стажем. От уже дев’ять років (!) Сашко поза «системою». У нього підростає синок, якого лікарі визнали цілком нормальним і здоровим хлопчиком.

На сьогодні в центрі 33 особи, більше половини з них — колишні ув’язнені. Десятеро жінок.

А починалося все з невеличкого будиночка на п’ять пацієнтів.

Одного разу до центру привезли дівчину без ніг. Вона розповіла, що сильно пила і якось, заснувши в калюжі, відморозила ноги. Здавалося, життя закінчене. Та насправді воно для неї тільки почалося. «Нове життя» навчило молоду жінку дивитися на світ тверезими очима.

З центру вийшли три пари, що уклали шлюб і вступили на шлях праведний. Люди приходять до цього тихого куточка з двох причин. Одні не хочуть умирати. Другі — сьорбати тюремну баланду. Один з активістів благодійної організації, злодій-рецидивіст, колишній наркоман, розповів, що прийшов до Бога після того, як знайшов у магазині гаманець і не взяв його. Стільки витяг гаманців за своє життя, а тоді... Сьогодні Юрій не краде і навіть не лається.

На жаль, далеко не все так гарно, як здається. Насправді ж, за словами керівників центру, 75% людей повертається в громаду. У багатьох нема документів, нема житла, нема рідних, нема нічого для нормального життя. Вони не знають, куди йти і як жити. Люди потрапляють знову на вулицю, на вокзали, до кубел, де їх підстерігає наркотик. Коло замикається.

Що робити? Потрібний третій, заключний етап повної реабілітації.

Віра в Господа — це прекрасно, але Господь не може дати юридичної консультації, відновити документи, знайти дах і роботу. Має бути місце, де людина могла б одержати все це. Такий центр при благодійному фонді «Воскресіння» створив у Дніпропетровську Андрій Лисий. Як і інші його колеги — колишні наркомани, він працює на добровільних засадах, без зарплати.

Має минути певний час, перш ніж наркоман навчиться жити по-новому. Для цього його потрібно завантажити роботою і відгородити від наркозалежних.

Спроба створення адаптаційного центру розпочато в Первомайську Дніпропетровської області. У занедбаних бараках оселилися люди, котрі вийшли з реабілітаційних центрів. У цих же приміщеннях створено майстерню з оббивання м’яких меблів. Люди працюють, виправдовують своє існування.

Ще один із небагатьох відкрито у Києві (так звана «Маріїна школа»). Тут розроблено програму, за якою люди живуть по півроку і більше, працюють, поступово адаптуючись до самостійного здорового життя.

У нас знаходять собі застосування люди з обмеженими можливостями. Чому б енергію колишніх наркоманів не направити в корисне русло? Середній вік цих людей — 25-30 років. Вони можуть і, головне, хочуть працювати! Без адаптаційних центрів їм не домогтися результатів, яких могли б досягти.

Проблему треба розв’язувати на державному рівні.

Наочний приклад — Феодосія. Міський голова знаходить можливості і кошти для облаштування місцевого реабілітаційного центру. Люди чіпляються за кожну можливість, щоб вижити. У них немає грошей, але є віра. Поки що є.

Найстрашніше настане тоді, коли загнані в глухий кут люди втратять віру, знову відчують себе ізгоями суспільства, «сядуть на голку», щоб скоріше покінчити з життям, до якого так і не адаптувалися. Але перш ніж відійти на той світ, вони встигнуть «присадити на голку» не одну людину.

Того, хто втратив віру, врятувати неможливо. І ця проблема ризикує залишитися вічно актуальною і нерозв’язною, якщо держава не почне виконувати взяті на себе зобов’язання.