Той самий Калашников...

Пригадується один кумедний епізод з власної практики. Якось у місцевій газеті я опублікував замітку про вилучення в одного з місцевих жителів цілого арсеналу зброї, серед якої було й дві знамениті «трьохлінійки» — гвинтівки Мосіна, до того ж в ідеальному стані. Публікація так і називалася — «Мосін і нині живіший всіх живих». Пізніше з’ясувалося: прочитавши ту замітку, міліцейський генерал викликав прес-офіцера і суворо запитав: «А що, Мосін справді живий?» «Я уточню», — розгубився капітан. «Уточніть і доповісте!» — відрізав генерал. Звісно, невдовзі капітан змушений був розчарувати начальника. А от цікаво, що сказав би той генерал, зацікавившись прізвищем Калашников, адже позаду теж ціла епоха: знаменитий АК з’явився майже 60 років тому?

Відтоді Михайло Тимофійович Калашников став лауреатом Сталінської, Ленінської і Державної премій, двічі Героєм Соціалістичної Праці, шість разів його обирали депутатом Верховної Ради Союзу РСР; він академік кількох академій, доктор технічних наук, член Спілки письменників Росії та Спілки дизайнерів. Але й нині, у свої 86 років, легендарний конструктор стрілецької зброї «живіший за багатьох живих»: продовжує працювати, бере активну участь у громадському житті та патріотичному вихованні молоді, багато їздить.

Цими днями він побував і на Полтавщині, де не лише відпочивав у санаторії «Миргород», а й зустрівся з керівництвом області, ветеранами, воїнами-афганцями, а також з громадськістю обласного центру — в Театрі імені М. Гоголя. Побував Михайло Тимофійович і на батьківщині Миколи Гоголя, відвідав Диканьку та Котельву, звідки родом ще один наш уславлений земляк — геройський партизанський командир Сидір Артемович Ковпак. Із задоволенням колишній «засекречений конструктор» спілкувався і з журналістами.

— В Україні, можна сказати, починалася моя військова кар’єра. Коли в 1938 році мене призвали до лав Червоної Армії, то я потрапив служити в Київський військовий округ, де закінчив школу механіків-водіїв танка в Стрию. Саме тоді я розробив інерційний лічильник обліку пострілу танкової гармати, потім виготовив спеціальний пристрій до пістолета ТТ для стрільби з нього через щілини в башті танка, створив прилад для обліку моторесурсу танкового двигуна.

— Так, саме він як командуючий округом зацікавився моїм останнім винаходом, і мене, старшого сержанта, в червні 1941 року направили до Ленінграда для втілення цього винаходу в життя. Там і застала мене війна... А вже у жовтні в запеклих боях під Брянськом був тяжко поранений, контужений.

— Ну, в госпіталі як почнеш? Там просто багато думав, багато читав спеціальної літератури, сидів за кресленнями, бо вже перші дні війни показали, наскільки нашому солдату бракує автоматичної зброї! А вже одержавши шестимісячну відпустку за станом здоров’я, поїхав на станцію Матай, де в місцевому депо певний час працював до війни. Там з допомогою товаришів і виготовив за власними задумками свій перший пістолет-кулемет. Він одержав схвальну оцінку видатного ученого-зброяра А. Благонравова. І хоч перші зразки не потрапили на озброєння, та мене направили до Москви, де призначили конструктором відділу винахідництва Червоної Армії. Там я повністю зміг сконцентруватися на головній роботі свого життя, і в 1947 році мій АК-47 отримав перемогу у важких конкурсних випробуваннях, а в 1949-му — після певних «доробок» — його взяли на озброєння Радянської Армії під назвою «7.62 мм автомат Калашникова зразка 1947 р (АК)». Так старший сержант став лауреатом Сталінської премії!

— Інша річ, як це сприйняли інші. Коли в газетах з’явилося повідомлення, де поруч з відомими прізвищами світил було й моє, то дехто просто не вірив, що таке може бути. Тоді, скажу я вам, популярними були художники-карикатуристи Кукринікси, тому й прізвище «Калашников» багато хто сприйняв як «псевдонім» якоїсь групи конструкторів — ну, хто б міг подумати, що це справді старший сержант! Але поступово почали вірити, що є такий...

— Премія не така вже й «маленька»! Вона була першого ступеня —150 тисяч карбованців! А тоді тільки з’явилися легкові автомобілі «Победа», які коштували 16 тисяч, то я міг купити 15 таких машин!

— Що я можу сказати? Я з Юджином Стоунером зустрічався кілька разів. Ми з ним потоваришували, навіть свята відзначали не раз у сімейному колі, бо швидко знаходили спільні інтереси, адже він багато зробив для своєї країни, я — для своєї... Але чомусь мені завжди ставлять подібні питання. От, мовляв, якби ти жив на Заході, то вже давно був би мультимільйонером. Але чому ми тепер усе «перекидаємо» на «зелені»? Хіба немає інших якихось цінностей? Скажіть, будь ласка, кому із зарубіжних конструкторів за життя поставили бронзовий бюст? А мені поставили у 1980 році там, де народила мене мати, — у селі Курья Алтайського краю. Далі. Знайдіть хоч одного західного конструктора, до якого приїздили б президент і голова уряду, щоб поздоровити з днем народження? До мене приїздили... Знайдіть хоч одного західного конструктора, якому за життя побудували б музей. Такий музей мого імені є в Іжевську — місті, яке стало для мене рідним. Хіба це не цінності? 

— А це, власне, і є мій життєвий шлях: як простий хлопець із села Курья Алтайського краю пройшов життєвою дорогою, образно кажучи, від батьківського порога до Спаських воріт у Москві. Я подумав про це, коли вперше проходив через ті ворота у Кремль. Тоді все й згадалося...

— Якось, коли був ще малим хлопчиною, у мене дорогою вкрали торбинку з харчами, які приготувала мені в дальній путь мати. Я цілий день тоді йшов пішки, дуже заморився, поклав її під голову, а на ранок прокинувся — нічого немає. І ні крихти за душею! А як попросиш? Як скажеш оте «Христа раді...»! Я просто ладен був провалитися крізь землю, щоб не підходити до того чужого порога з простягнутою рукою... І одна стара жінка, побачивши мене в такому розпачі, сказала тоді: «Кинь ти, хлопче, гординю! Красти — гріх, а попросити — ні...» От, я так і назвав свою книгу — «Від чужого порогу — до Спаських воріт».

— Звичайно, всіх їх я знав, хоча особливої якоїсь дружби не було. Але я шість разів — майже 30 років — був депутатом Верховної Ради нашої тієї великої країни. Наша делегація з Іжевська, звідки мене було обрано, сиділа в перших рядах, тому я часто там бачив зблизька і Сталіна... Він приходив, коли всі в президії уже сиділи, ніхто ні з ким не розмовляв, і ми в залі теж сиділи тихо — ні гу-гу... Ми думали тоді: ага, Сталін слухає, а нам, отже, і сам Бог велів слухати. Така якась незрима, чи що, була відповідальність. Але коли вже Сталіна не стало, а я продовжував «депутатствувати», то обстановка і в президії змінилася: міністри розмовляють, несуть якісь папірці, хтось виходить, туди-сюди... І ми мимоволі в залі теж почали так поводитися.. Пригадую такий кумедний епізод. Якось Валентина Терешкова, котра сиділа попереду, загубили гудзика... Ми всі почали його шукати, а там щось з трибуни балакають, балакають... Та...! Потім в газетах прочитаємо — тут би гудзик знайти! Одне слово, втратили дисципліну...

— Єльцин нагородив мене пістолетом Макарова. Хороша така була упаковка, але ж не будеш у присутності президента дивитися, а що там... Я подякував, а вже у готелі «Росія» з друзями вирішили подивитися на зброю... Відкриваю — Боже ж мій! — простий пістолет: наче у якогось постового забрали і передали мені... Та ще й гравірування не «ахті»...!

Почав роздивлятися далі: таке враження, що ним уже й користувалися... Я сів і написав листа в Нагородний відділ: мовляв, я завжди вважав, що іменна зброя — це навіть цінніше, ніж орден, а тут... Адже наш Іжевський завод хіба таку іменну зброю виготовляв! Я полаяв їх, що вони ганьблять не нагородженого, а самого президента і Росію. Ось! Одразу здійнявся шум, почали телефонувати: ми вам і золота, і срібла «наліпимо»... Ні, кажу, мені цього не треба, але ви розберіться у цій справі.

— Мені сподобалося. Дуже гарне місто, таке, я б сказав свіже, бо тут багато зелені, чудове чисте повітря. Бачу, що багато всього будується, добрі дороги... І все «пахне» історією — тут і Полтавська битва, і прекрасний Краєзнавчий музей, і Гоголь, на батьківщині якого я нарешті на схилі літ побував. 

До речі, під час відвідин Краєзнавчого музею Михайло Калашников зустрівся з людиною, яка дала дорогу його зброї. Це — полтавець Віталій Прокопенко, який свого часу брав участь у випробовуванні автомата Калашникова. Він сказав:

— Я навіть ніколи не думав, що колись зустрінуся з легендарним конструктором, автомат якого вперше взяв до рук майже 60 років тому. І де — в рідній Полтаві!