Під таким кутом зору пропонував розглядати наміри нашої держави влитися до Північноатлантичного альянсу директор Центру інформації та документації НАТО в Києві пан Мішель Дюре під час розширеного засідання Міжпарламентської ради Україна—НАТО, що відбулося у стінах українського парламенту. Певне, на доказ можливостей створення саме національного українського продукту (вояк Тарас у натовському шоломі!) пан Дюре, дивуючи не лише заокеанську публіку, а й деяких наших високопоставлених чиновників, розпочав свій «агітспіч»... українською мовою.
Учасники дискусії за «круглим столом» вкотре нагадали про «небезхмарний» процес зближення військового альянсу з Києвом. Мали прийнятий ще 2002 року план спільних дій у цьому напрямі, щорічні цільові програми, але бракувало щирості тодішнього керівництва держави (а інакше як міг один з провладних кандидатів на минулих президентських виборах усупереч офіційним заявам того керівництва виступати на відверто антинатовській позиції — запитували учасники дискусії).
Отримавши чітку заяву нового Президента України на європейську інтеграцію, натовська сторона почала говорити про потребу переглянути шістдесятисторінковий документ плану спільних дій. Інтенсифікація діалогу між Україною і НАТО — один з найперших наслідків такої рішучості. Керівник відділу відносин з Росією і Україною підрозділу політичних справ і політики безпеки альянсу Пол Фріч назвав п’ять стратегічних напрямів нашого зближення. Насамперед військовий альянс хоче зміцнення в Україні... цивільних демократичних інституцій і готовий підставити плече об’єктивною оцінкою прогресу держави в цьому напрямі, дорадчою допомогою. Поглибленню політичного діалогу сприятиме те, що порядок денний нової української влади збігається з «порядком денним» альянсу. Далі — реформування сектору безпеки держави, контроль над озброєнням і експортом зброї, врегулювання наслідків соціальної і економічної реформ.
Окремішно обговорювали найнагальнішу стратегічну потребу — громадську інформатизацію пронатовського процесу. Посилалися на наведені деякими народними депутатами, зокрема комуністом Георгієм Крючковим, дані про низьку підтримку нашим населенням пронатовських прагнень. 15—20 чи навіть 34 відсотки народної підтримки визнавали справді мізером. Одначе зауважували на неповноті таких опитувань громадської думки, бо, наприклад, навряд чи враховано тут думку мільйонів громадян України, які під час закордонних заробітків можуть бачити переваги держав—учасниць НАТО на власні очі. Зрозуміло, сказав головний інформатор і документаліст альянсу в Києві пан Дюре, це не означає, що натовські пропагандисти підуть українськими селами зі своєю метою. Вони прагнутимуть іншими засобами подати українству об’єктивну інформацію про альянс, орієнтуючись на «просунуту» молодь, середній клас, регіональну еліту, здатних скоріше за інших утямити переваги натовського членства будь-якої цивілізованої держави. А тому на порядку денному — так звані інформаційні пункти НАТО в наших бібліотеках, вузах, інші пропагандистські продукти.
Без них не обійтися. Бо слід чітко усвідомити, що під цивільним одягом кожного дорослого українця — від дядька-гречкосія до статечного ученого-академіка — приховується воїн з кількарічною армійською виучкою і з міцно вкоріненим компропагандою (політзаняття у ленкімнатах не забули?) образом «вірогідного натовського ворога». У чіпкій пам’яті кожного з них не лише пожовкла від часу мішень з натовським шоломом, а й «новітні» логічні запитання на кшталт: невже ми вигідніші Північноатлантичному альянсу з автоматом Калашникова, аніж з міжконтинентальною балістичною ракетою чи унікальним ракетоносцем Ту-160, яких нас змусили позбутися?
Одним президентським указом чи поцілунками у Брюсселі ані дядька-гречкосія, ані тим паче «академіка у гімнастерці» не переконати. А без цього втрачає сенс та сама перша стратегічна складова пронатовського курсу про демократизацію суспільства.