Рига готова поділитися з Києвом досвідом євроатлантичної інтеграції. У цьому запевнив українських чиновників міністр оборони Латвії Ейнарс РЕПШЕ, котрий відвідавУкраїну з візитом. «Те, що у відносинах із НАТО Київ перейшов до інтенсифікованого діалогу, — це великий крок уперед, — каже він. — Безперечно, подальше просування шляхом євроатлантичної інтеграції цілком залежатиме від успіху ваших реформ».

— Ми пройшли той самий шлях, — наголошує пан Репше. — А до Латвії інтенсифікований діалог було випробувано у відносинах із Чехією, Польщею та Угорщиною. Треба сказати, це нелегкий шлях. Були часи, коли інші держави досить скептично оцінювали перспективи Латвії та інших Балтійських країн. Мовляв, чи зумієте ви за короткий час здійснити потрібні реформи? Довели, що здатні. Україна має змогу консультуватися з нами. Крім того, інтенсифікований діалог дає можливість іншим країнам—членам НАТО стежити за тим, як у вас просуваються реформи.

— Чи легко було перейти на стандарти НАТО? Наскільки витратні ці перетворення?

— Вимоги до всіх країн—кандидатів у НАТО залишаються тими самими ось уже 10 років. Вони, крім іншого, передбачають повагу до демократичних цінностей і свобод, забезпечення верховенства права. Цього потрібно прагнути й без вступу до НАТО.

Якихось особливих витрат на військову сферу у зв’язку зі вступом не було, бо ще до 2002 року ми ухвалили закон, за яким зобов’язалися витрачати на оборону країни не менш як 2 відсотки валового національного продукту. Технічне переозброєння армії згідно зі стандартами

НАТО теж було вигідне й необхідне. Модернізація зброї, техніки, екіпірування завжди чогось коштує. Але, не приєднавшися до альянсу, ми, можливо, витрачали б навіть більше. Нині, приміром, патрулювання повітряного простору Латвії здійснюють сили НАТО, й ми позбавлені необхідності купувати реактивні винищувачі — їх і так у Європі забагато.

Без НАТО ми й армію мусили б утримувати дещо більшу. Латвія платить у бюджет НАТО 0,14% від свого ВВП — загалом 1,6 млн. євро, проте участь у колективній системі захисту приводить в остаточному підсумку до економії коштів. Навіть нашу невелику армію (6 тисяч осіб) ми нині скорочуємо. Поступово відмовляємося від строкової служби й переходимо на професійну основу.

— Скільки заробляє у вас професійний солдат?

— Капітан — приблизно 350 латів, це десь 500 доларів. А якщо він служить в Іраку, то вже — 1000 латів на місяць.

— Чому в Латвії не було референдуму стосовно приєднання до НАТО?

— Це необов’язкова процедура. Наш уряд уклав із альянсом договір, і парламент його схвалив. На той момент євроатлантичну інтеграцію згідно з результатами соцдосліджень у Латвії підтримувало близько 70 відсотків населення, тому референдум не був обов’язковим. Але в будь-якій демократичній державі завжди є різні думки, є і противники НАТО, частина яких, приміром, боялася, що наше приєднання до альянсу погіршить відносини з Росією. Однак із Москвою наші відносини якими були, такими й залишилися. Вони не найкращі, однак це не пов’язано зі вступом чи невступом Латвії до альянсу.

— Російське телебачення лякає появою натовських баз на території України...

— Треба сказати, що в жодній із країн Балтії таких баз немає. Ми досі такого привілею не удостоїлися, хоча, можливо, й хотіли б. Але країна, яка вступає до альянсу, автоматично не бере на себе зобов’язання з  розміщення натовських військових баз на своїй території. Крім того, альянс зараз скорочує кількість своїх штабів і баз — часи ж бо холодної війни минули! Найближчий до нас об’єкт натовської інфраструктури — навчальний центр у Польщі.

— У спадщину від СРСР Латвії свого часу дісталася велика військово-морська база у Лієпаї. У нас у Криму досі базується тепер уже російський Чорноморський флот...

— Тут є деякі паралелі. Але Рига вже на початку 90-х років оголосила, що бажає позбутися чужої військової присутності. І в 1994 році російська армія залишила Латвію. До кінця 1999-го зосталася невелика кількість фахівців, які здебільшого займалися демонтажем Скрундського радіолокатора та вивезенням його до РФ. Російський флот покинув Лієпайський порт уже в 1994-му, залишивши у спадщину застарілу й частково зруйновану інфраструктуру. Ми ще багато років по тому очищали порт від затоплених у його акваторії підводних човнів і кораблів.

— В Україні деякі експерти побоюються, що перехід на стандарти НАТО угробить наш військово-промисловий комплекс.

— У Латвії немає власного ВПК, а от польський приклад показовий. Їхній військово-промисловий комплекс, звичайно, мусив трохи перебудуватися відповідно до стандартів НАТО, проте вони це зробили. Гадаю, деякі українські розробки навіть кращі від західних, узяти хоча б авіа- та суднобудування. Тож на вступ до НАТО треба дивитись як на додатковий шанс.

— Із бюджету НАТО вам виділяють гроші на певні програми?

— Так. Зараз ми боремося за декілька програм, спрямованих на розвиток військової інфраструктури. Є можливість подати свій бізнес-план, і якщо НАТО вирішить, що це корисно для загальної мети, то може виділити під нього фінансування.

— Які аргументи на користь вступу Латвії до 

НАТО ви назвали б вирішальними?

— По-перше, колективний захист — це найефективніший спосіб забезпечити суверенітет і незалежність нашої держави. Тут діє мушкетерський принцип: один — за всіх і всі — за одного. І я думаю, що коли б уже в 40-му році існував такий колективний щит, то, мабуть, навесні того ж року не почалася б окупація Латвії, Естонії та Литви.

Вступ до альянсу — це шанс скористатися досвідом і фінансовою підтримкою країн НАТО для того, аби набагато дешевше й ефективніше розвивати свої збройні сили. Нині ми сидимо за тим самим столом, де обговорюють найважливіші питання європейської і світової безпеки, і знаємо, що без нас чи за нас ці питання ніхто не вирішуватиме.

Розмовляла Ганна ЛУКАНСЬКА.