Чому процес розпаювання гектарів у Лідіївці виявився важливішим за посівну?
В актовому залі лідіївського будинку культури (Доманівський район Миколаївської області) пристрасті вирували неабиякі. Півтори сотні селян, що зібралися на сходку, намагалися розв’язати життєво важливе для себе питання розпаювання земельних угідь. Революційні настрої в народі визрівали не один рік, а прорвало все, як на зло, у розпал весняних польових робіт. Особисто в мене після всього почутого склалося враження, що це неспроста, і хтось, хто стоїть за кадром, розпалює пристрасті, невидимою рукою керує процесом — адже був час вирішувати ці питання в січні, лютому...
Біля входу до будинку культури Семен Луценко, тракторист і голова ініціативної групи, охоче роз’яснював цікавим: «Страйкуємо з 7 квітня — і доки не вирішать питання розпаювання!». Ультиматум з вимогами за день до того був доведений до гендиректора сільськогосподарського підприємства «Нібулон» (структурним підрозділом якого і є «Лідіївське») Олексія Вадатурського.
Чому лідіївці досі без паїв — окрема довга історія. Якщо коротко — дев’ять років тому в «Лідіївському» сталася епохальна подія: в особі «Нібулона» з’явився, як модно було тоді говорити, стратегічний інвестор, котрий узяв у довгострокове користування 2600 гектарів землі, що раніше належала колгоспу. Селяни згадують, що «догосподарювалися тоді до ручки». Наче після бомбування тік, у приміщеннях тваринницьких ферм без вікон і дверей конали примерзлі до лежаків корови — удій становив менше кілограма. Кредиторська заборгованість господарства сягала півтора мільйона гривень, більше року люди не бачили зарплати. Зубожілі селяни, насамперед, хотіли роботи, зарплати, допомоги у розв’язанні соціальних питань.
— Тоді мешканці села, — згадує Володимир Янчук, який у 1996-му, як заступник начальника облуправління земельних ресурсів, з обов’язку служби був присутній на загальних зборах колгоспників, — відмовилися від права колективної власності на землю, всі як один завіривши своїми підписами відповідний протокол. Я запевняв: не варто відмовлятися від землі.
Стомлені колгоспними злиднями, лідіївці вирішили форсувати настання світлого майбутнього. Сільгоспугіддя було передано сільраді як землі запасу (тобто в державну власність), і «Нібулон» одержав їх на правах постійного користування.
Тодішнє своє поспішне рішення економіст з тваринництва, активний ініціатор розпаювання Катерина Загребельна на нинішніх зборах пояснила так: «Ми відмовлялися, але на ту пору навіть не знали, від чого відмовляємося». Зал їй вторив: «Ми були «непросвітлені».
Треба сказати, в ті роки багато хто з «непросвітлених» відмовників, які підписалися під колективним документом, про вчинене не задумувалися, та й не жалкували. Життя з інвестором, котрий, як потім виявилося, прийшов не для того, щоб відтяти шмат — і в кущі, а будувати, творити, почало швидко налагоджуватися. Що ще добропорядному аграрієві потрібно? Взяти середню заробітну плату. Вона з 81 гривні за дев’ять років стрибнула до 547. Одержують її лідіївці на заздрість сусідам регулярно, двічі на місяць, твердо знаючи, що стільки не заробляють у жодному господарстві району. Плюс щорічна соціальна допомога всім колишнім колгоспникам, зокрема й пенсіонерам і тим, хто звільнився. З 2001-го вона становить по 847 грн., до того ж виплачувалася сповна і в роки, коли врожай на лідіївських полях істотно страждав від вимерзання, градобою, посухи...
Літні селяни дотепер з радістю згадують, що взявся Вадатурський і за пенсії. Наприкінці дев’яностих провели експеримент: працюючі мешканці села забезпечували пенсію пенсіонерам. Її, за рахунок цього, в Лідіївці одержували без заборгованості, навіть коли в країні виплати йшли з відставанням на рік-два.
Промовистим підтвердженням того, що інвестор орієнтується на перспективу, стала кадрова політика. У 1996 році в Лідіївській школі було два класи-комплекти, в яких навчалося 27 дітей. В одному — школярі першого і третього класів, у другому — другого і четвертого. Працювали лише два викладачі. З приходом «Нібулона» одразу сформували чотири самостійних класи, запровадили вивчення іноземної мови та комп’ютерної грамотності з першого класу. Нині в школі з дітьми займаються 15 викладачів: повернулися педагоги — корінні жителі села, шістьох учителів щодня привозять з райцентру. Утримання школи — а це понад 110 тисяч гривень на рік — за рахунок «Нібулона». Зарплата вчителям, комп’ютери, безплатне харчування учнів, група продовженого дня, різноманітні гуртки, щоб діти були зайняті, поки батьки на роботі. З двадцяти випускників останніх років семеро продовжили навчання у вузах, семеро — у технікумах. Одне слово, село відродилося, його не впізнати, про що свідчить статистика. За дев’ять років населення Лідіївки зросло на півсотні, до 420 осіб. Якщо в 1996 році народилося п’ять немовлят, то минулого — десять. Нині у невеликому селі 22 особистих автомобілі, за колгоспу, кажуть, не було жодного. Не дивно, що й помирати ніхто тут особливо не поспішає — не те, що колись. У селі з цього приводу жартують: «Торік у світ інший вирушило п’ятеро людей — батюшці заробітку нема».
На жаль, аж ніяк не всі колишні колгоспники виявилися надійними партнерами. Вадатурський і тепер з жалем говорить про провальні кроки, спрямовані на зміцнення кадрової політики. Одного разу за рахунок «Нібулона» він вирішив відправити п’ять лідіївців на стажування у фермерські господарства Німеччини. Із новоспечених «німців» тільки один працює в господарстві. Інші, купивши на зароблені в бюргера гроші по автомобілю, кинули «безперспективну» справу.
Безприбутковим виявився і молочний бізнес. У 1997 році, з тієї ж Німеччини, завезли на ферму Лідіївки 140 нетелів англерської породи — на 347,8 тисячі німецьких марок. Першого року доїння корови дали по 5013 кг молока. Але потім продуктивність череди різко впала. Вадатурський особисто відвідував ранкові доїння і намагався встановити причини парадокса. Керівник умовляв ставитися відповідальніше до утримання тварин, погрожував забрати корів, працівники тільки посміювалися, мовляв, куди він їх подіне. Неоголошена майже трирічна війна з інвестором-«узурпатором» закінчилася втратами лише для села: 252 голови ВРХ перевезли до іншої філії «Нібулона», у Вінницьку область (надої, треба сказати, там помітно зросли). В Лідіївці сім доярок і три сторожі ферми зосталися без роботи. А стережуть корів, які залишилися, (і надої) представники спеціалізованої організації аж з Луганська.
У штики страйкарі прийняли і недавнє рішення керівника залучити до посівної механізаторів з інших підрозділів підприємства. Нехай непопулярне, але економічно виправдане — чи час воювати за землю, коли вирішується питання хліба насущного? Щодо власне зборів, мешканці села, з усього було видно, не без подиву довідалися: поділ оброблюваної «Нібулоном» землі геть не в компетенції його керівника. Паювати державну землю не мають права ні Вадатурський, ні Генпрокуратура, ні Президент, до якого звернулися лідіївці. Згідно з новою редакцією Земельного кодексу, нині ці гектари навіть не у віданні сільради, а перебувають під юрисдикцією райдержадміністрації, бо знаходяться за межами населеного пункту.
«І вирішувати питання потрібно без тиску і мітингів», — переконував зібрання начальник Головного управління сільського господарства і продовольства Миколаївської облдержадміністрації Антон Яковлєв.
Економічні наслідки цієї земельної колізії, звісно, будуть. Адже сіють тепер у Лідіївці переважно «чужинці», котрі роботу, що трапилася їм, розцінюють як велику удачу. А місцеві трактористи переконані: їм повинні платити не за роботу, а за землю, землю державну, ту, яку вони зрештою розпаюють, і платити не по «жалюгідних» 847 (?!) гривень на рік, а значно більше.
