...Наснись вода

Неквапливий і врівноважений, як полтавський степ, що віддячує людям за будь-якої погоди, такий був Олекса Савченко, по-вуличному — Письмак. Роботу знав столярську, теслярську, якось по-особливому надійно вкривав хати очеретом, клав печі, склив вікна. Тому кликали його часто на толоку. Стрункий, кароокий. Голос мав — оксамитовий баритон, за що й обрали регентом. Про нього казали, що він — дивак, схиблений на церкві. Називали затятим проповідником, бо закликав любити ближніх і не порушувати біблійних заповідей.

У Письмаківському господарстві був різноманітний реманент: сівалка, молотарка, плуги, борони, крупорушка, маслобійка, сепаратор. На п’ятнадцяти гектарах землі працювали усім родом. Щороку продавали по три вагони кавунів з власного баштану «москальським купцям». Тримали скотину: сім корівок, стільки ж овець, свиней, волів і пару коней. Коні — то була, мабуть, одна з найсильніших пристрастей Олекси. «Вони не робочі, а виїзні». Оте «виїзні» означало, що коли в окрузі хтось збирався грати весілля, кращого візника для молодих, ніж ставний чорно-бровий Олекса Письмак з його гривастими красенями, запряженими в уквітчану бричку, годі було й шукати в усій Полтавській губернії.

І землю, і худобу, і реманент у «куркуля» Олекси конфіскували. А найбільше йому боліло, що гривастих забрали до колгоспної стайні. Того хазяйнування, згадував, навіть коні не витримали: прибігли до знайомих воріт. Нагодував їх, бідкаючись, лагідно погладив колись розкішні, а тепер сплутані гриви і вперше побачив в очах розумних істот сльози. «Безбожники», — зірвалося гірке з вуст. Увечері Олекса повів своїх улюбленців «до комуни». Мабуть, через цю любов до граційних тварин він і влаштувався працювати конюхом.

«Безбожники» дивувалися, як це Олексі вдається отримувати на своєму клаптику землі такі рясні врожаї пшениці? І звідки він знає, коли треба сіяти, щоб уродило рясно. На це той кидав: «Бог помагає». Він не міг пробачити новій владі, що зруйнувала місцеву церкву, яка красою не поступалася київським храмам.

На плечі молодиці лягла вся жіноча робота, бо свекруха нездужала, а три зовиці красу зберігали. Тому вирішив Олекса відокремитися. Збудував хату. Перебралися. Посадив город, садок — аж до берега ставка. У 25-му народився первісток — Гриць. За два роки — Василько, ще за два — Володя, потім Віра і Люба. Векла раділа дітям, та невдовзі затьмарив щастя страшний голод 33-го. Коли зрозуміли, що далі — смерть, повіз Олекса дружину з дітьми до тещі у Воронезьку область.

...Вокзал у Харкові гудів, мов вулик. Метушня, штовханина... Голосіння зливалося з паровозним криком, дитячим плачем. Олекса пішов компостирувати квитки, а Векла з дітьми залишилася чекати його на лавочці. Діти — коло неї, мов гороб’ята. «Дай хлібчика», — попросила Віра, за нею заплакали хлопці. «Потерпіть, ось татко принесе...» Навпроти Векли сиділа білява жіночка в дорогому вбранні. «Така молода, і оце — все твої?» — спитала вона. «Авжеж», — гордо відказала Векла. «От лишенько, чим же їх годувати?» Мати мовчала. Білявка знов до неї: «А мені не дав Бог діточок... Віддай оцю русяву, що Вірою звеш, я її не зобижу, в мого чоловіка — високий чин, не пропадемо». «Та що ви, як можна! Адже якого пальця не вріжеш — болить однаково!» — обурено відповіла Векла. За дві доби доїхали до Великої Добринки, де і перебули голод. Потім повернулися до Глобиного.

Ледь оговталися від одного лиха — друге не забарилося. Разом з іншими пішов Веклин чоловік захищати рідну землю. Вона залишилася чекати. Страшно було дивитися, як відступали наші солдати, брудні, поранені, виснажені фізично, а ще більше — морально. Жінки виносили їм що в кого було: хліб, сало, молоко. А вони тільки кидали поспіхом: «Ніколи, ми скоро повернемося». Тяжкопоранених нашвидкуруч лікували в школі, облаштованій під шпиталь. Санітарки не встигали робити перев’язки. Командир попросив, щоб усі, хто може, допомагали доглядати поранених. Разом з подружками й одинадцятирічна Віра витирала піт з чола бійцям, давала їм пити, прала бинти. Ті лежали долі на соломі і стогнали. У когось не було очей, у когось — ніг. Жах від побаченого, попри втому, вночі не давав дівчинці заснути. Невдовзі шпиталь кудись перебрався. А незабаром у Глобине увійшли німці, не минули й Веклиного двору. Облаштували там кухню, позганяли жінок, щоб варили їм їсти. Хвалити Бога, до Векли не чіплялися, бо тоді було усякого. Може, вона, білява, струнка, з сумними очима, нагадувала їм, що і в них є мати. Один з німців якось показав їй фотокартку і мовив ламаною російсько-німецькою: «Гитлер — дурак, майне фрау, цвай киндер...» Він і застеріг: коли фашисти відступатимуть, то палитимуть хати, а всіх зженуть докупи і розстріляють. Векла з малечею сховалася у виритій у кукурудзі ямі. Хату таки спалили. Про неї нагадували тільки стіни. А найстрашніше — старшеньких не пожаліли: шістнадцятирічного Гриця і чотирнадцятирічного Василька забрали до Німеччини. І вдень, і вночі молилася Векла за трьох найрідніших людей, загублених у вирі війни. Перед тим, як забутися тривожним сном, просила Бога і загадувала, тремтячи: «Якщо живі — наснись вода, а мертві — земля...»

Через те, що мав велику грижу, Олекса служив у трудовій армії, в підрозділі, який відповідав за забезпечення побуту бійців передової. Йшли разом з фронтом. Коли в 43-му форсували Дніпро, втрати були величезні. Мало хто сподівався, що залишиться живим у тому пеклі. «Вірте в слово Боже — і вцілієте, я молюся за вас», — казав Олекса товаришам. Ті тільки кепкували з «дурника». Та коли після нічної переправи під суцільним дощем з куль і бомб уранці командир вишикував підрозділ і з’ясувалося, що справді жодних втрат немає, навіть поранень, всі звернули здивовані погляди на Савченка. «А я ж молився», — мовив він. Незабаром нагодився сам Конєв: «То де той, що молився?» Олексій ступив уперед. Командарм до нього: «Заслуговуєш нагороди...» «Та не треба мені», — вихопилося простодушне. Далі були Польща, Австрія, медаль «За відвагу», автограф на Рейхстазі. «От не порахував, скільки там Савченків розписалося», — шкодував солдат.

Коли визволили Полтавщину, Векла вирішила: «Годі жити по знайомих, будуватимемо хату, бо скоро повернуться хлопці». Сусіди тільки плечима знизували, дивлячись, як діти замішували холодну глину, підтягуючи разом за матір’ю «Несе Галя воду...» «От ці Письмаки ловко співають, невже справді хата буде?» — дивувалися перехожі, проходячи повз двір. Старі облуплені стіни мазали самі, бруски для крокв напиляв сусід, разом поставили їх, вкрили очеретом — і у серпні 44-го вже стояла хата. І лягала, і вставала Векла з думкою про синів та чоловіка. Та звісток від них не було.

У 45-му 9 травня садили з дітьми город, аж раптом прибігла сусідка, в котрої в хаті було радіо. Вона й принесла жадану новину. Залишалося чекати й вірити. Навдивовижу загострена інтуїція не вказувала на погане. І дійсно — в кінці травня повернувся батько, а до осені — і обидва сини. Гриць працював на німців на мотоциклетному заводі, його, виснаженого, визволили американці, воював, був тяжко поранений, дійшов до Берліна. Василь — трактористом у багатого «бауера». Американці умовляли Гриця їхати з ними «по заможне життя до Штатів», а роботящий «Васья» так сподобався старому хазяїнові, що той хотів оженити його на німкені. Та хлопці повернулися. Материнському щастю не було меж: «Справдилося-таки, увесь час уві сні чисту воду бачила!»