Із вступного слова Голови Верховної Ради України Володимира Литвина на Всеукраїнських зборах представників місцевого самоврядування 26 квітня 2005 року
У скликанні нашого зібрання матеріалізувалися розмови, які велися на цю тему вже давно і дедалі настійніше. А те, що ідея Всеукраїнських зборів як найвищої форми народного представництва реалізується саме тепер і реалізувати її випало саме нам, має і свій сенс та пояснення, і свою особливу значущість.
Такі загальнонаціональні форуми — властива Україні традиція. Вони відбувалися в круті, переломні й поворотні моменти, коли виникала гостра потреба в якомога ширшому та представницькому колі порушити й розглянути життєво важливі для держави і нації питання.
Це був потужний, нехай почасти і стихійний, інстинктивний потяг до колегіальності, спільної волі, що за всіх часів належали до найголовніших складових системи громадянських цінностей українства. Високі суспільні надії та сподівання, що покладалися на такі форуми, довіра до їхніх легітимних рішень не раз відвертали Україну від безодні розбрату, братовбивчих конфліктів та політичного самознищення.
Минуле століття вмістило чимало всеукраїнських з’їздів рад — від першого, скликаного за ініціативою більшовиків 4—6 грудня 1917 року, до XІV, датованого сумнозвісним 1937-м. Поза цілою низкою обставин, які не можна віднести до позитиву, вони відіграли в багатьох питаннях помітну роль. Зокрема, їхні резолюції на десятиліття вперед визначили систему організації влади та державного устрою України, шляхи та напрями радянського і конституційного будівництва.
Безумовно, не можна забувати, що такі з’їзди, одного разу зневаживши повноважний законодавчий орган української революційної демократії — Центральну Раду, далі вже нестримно скочувалися від демократії і народовладдя до авторитаризму і тоталітаризму, перетворюючись на один з інструментів освячення та реалізації їхньої політики.
Але це наша історія, її треба знати й розуміти, брати з неї все корисне та повчальне. І не вина України, народу, що ці засадничі принципи були викривлені й сплюндровані.
Наше завдання сьогодні — виявляти у відомих формах народовладдя соціотворчий потенціал, очищати його від різних нашарувань, примножувати і сповна використовувати в інтересах розвитку демократії та самоврядування, суспільної самоорганізації, прискорення економічного і соціального розвитку країни.
Гадаю, ні в кого з присутніх, як і у більшості наших співгромадян, немає сумнівів в актуальності цих вимог у прикладенні до нинішньої ситуації в Україні.
Тектонічні зсуви в суспільних настроях та діях, свідками та учасниками яких ми були, так само кардинально змінили сучасне обличчя державної влади. Ініціатором, рушієм та суб’єктом цих змін виступив фактично народ. І це головна причина того, що сьогодні правляча еліта самовизначається і позиціонує себе як влада народна.
Що, у свою чергу, передбачає постійний та взаємний діалог між владою і народом. Взаємний за своєю сутністю, він означає вміння й бажання слухати, чути і розуміти одне одного. І якнайширше охоплення суспільного загалу, проникнення у глибинні його пласти.
Мимоволі спадає на думку ще дальший історичний екскурс: згадаймо знамениті “чорні” та “білі” ради з минулого нашої національної спільноти.
Логіка тут очевидна і жорстка. Сьогодні ми підійшли до такого етапу, коли практично повністю, до дна вичерпано ресурс розвитку на основі одноосібних і поверхових рішень, та ще й за умов закритості і непрозорості процесу їх вироблення та прийняття. Пролонгувати такі підходи, працювати у режимі, який уже продемонстрував свою цілковиту неспроможність, було б небезпечно для держави і суспільства.
На перше місце слід поставити завдання консолідації, оскільки у країні можуть розвинутися і закріпитися такі небажані явища, як соціальне невдоволення, невпевненість і страх, невротична дезорганізація.
Потрібен якісний прорив, що характеризувався б, з одного боку, концентрацією політичної волі, на базі якої мають ухвалюватися рішення; з другого — суспільним консенсусом навколо цих рішень, до того ж глибинного характеру, максимальним врахуванням у них настроїв людей, а відтак широкою їх підтримкою.
Тобто здійснений в Україні політичний прорив, який поки що відчутний переважно на верхівковому рівні, у формі державних декларацій, має дістати якнайшвидше і динамічне продовження, залучити до своєї орбіти всі ланки суспільства аж до його першооснови.
Важливість і необхідність такого зібрання, як нинішнє, потреба у виробленні заходів, які сприймалися б широким загалом, продиктовані ще однією істотною обставиною.
Є всі підстави для висновку, що пострадянський простір, у тому числі Україна, вступає зі смуги відносної стабільності у такий етап свого існування та розвитку, який можна охарактеризувати як більш чутливий і мінливий.
Ця теза має і внутрішній, і зовнішній аспекти.
До внутрішнього можна віднести такі особливості:
— революційний спосіб зміни еліт;
— розмитість опозиції;
— заявлена новою владою і підтримана більшістю суспільства налаштованість на радикальні, проривні зміни в усіх сферах життя;
— залишкові, інерційні прояви виборчих політтехнологічних прийомів — передусім у царині регіоналізації країни;
— декларація намірів продовжувати та поглиблювати політичну реформу й одномоментно, у прискореному темпі, реформувати адміністративно-територіальний устрій країни;
— ускладнення в економічній сфері, зумовлені як успадкованими проблемами, так і наслідками нових і багато в чому ще не осягнутих усіма перетворень в суспільно-політичному житті.
А щодо зовнішнього чинника, то він пов’язаний здебільшого з остаточно визначеною й однозначно сформульованою главою держави орієнтацією на інтегрування України в Європейський союз та НАТО.
Якщо для країн Центрально-Східної Європи, які вже вступили до ЄС і НАТО або стоять на їхньому порозі, це стало практично поверненням до європейської сім’ї, то для України ситуація має інший вигляд, складніший.
Геополітичний курс, як і розв’язання внутрішніх проблем, не можна реалізувати без загальнонаціонального консенсусу.
У сукупності все це підводить до постановки питання про необхідність вироблення національного проекту розвитку України. Проекту, базованого на підтримці й елітою, і всім суспільством.
Особливо хотілося б підкреслити те, щоб така розгорнута панорама будувалася з урахуванням не так сьогоднішніх реалій, як завдань та викликів завтрашнього дня. А для цього треба позбутися і сформованої за багато років звички працювати у лінійному режимі, на короткий результат.
Завдання завдань — створити у країні робочу атмосферу, покінчити зі старою національною традицією: запізнюватися з життєво важливими кроками. Ми платимо надто дорогу ціну за такі постійні історичні запізнення. Як і за те, що свою державну мету нерідко шукаємо позад себе, у минулому, намагаючись триматися за “історичні хвости”.
Маємо дивитися хоча б далі виборів 2006 року, орієнтуватися не лише на те, щоб сподобатись, як нині заведено говорити, електоратові.
Хотілося б, щоб сьогоднішні збори започаткували велику загальноукраїнську розмову про Україну, про “виростання” України, про єдність влади і народу та її відповідальність перед народом, про удосконалення організації й діяльності державної влади, в основі якого — розвиток самоврядування, розкута ініціатива народу.
