З народним депутатом України Павлом Сулковським, який обраний по Гощанському виборчому округу № 154, розмовляли вже після того, як у селищі Гоща він прийняв до півсотні людей. Слухала і я на прийомі бідкання людей про нестачу коштів на лікування, газифікацію і просто про злидні. Багатьом депутат допоміг фінансово, порадив, як вирішувати інші їхні проблеми. А біля будинку нардепа чекав мешканець Гощі, інвалід Іван Ткачук, якому Павло Сулковський кілька років тому допоміг придбати імпортну коляску. Хворому на церебральний параліч багатодітному батькові вона замінила ноги. Цього разу Іван Ткачук просив депутата допомогти придбати акумулятори до інвалідного візка, в чому йому, звичайно ж, не відмовили.

— Який ваш життєвий принцип? — з цього запитання розпочала інтерв`ю з Павлом СУЛКОВСЬКИМ.

— Чесність і порядність. Не дурити народ.

— Ви були гарним господарником, очолюване вами підприєство «Старосільське», що в Рокитнівському районі, було одним з кращих на Рівненщині. То чому ви пішли в політику?

— Ніколи не думав бути в політиці і не знав, що це таке. До 1993 року. Коли я через чорнобильську біду переїхав на нове місце, у Рівненський район, то в селі за 15 кілометрів від Рівного люди не мали газу, жили навіть у гірших умовах, ніж моє рідне Старе Село, що в поліській глибинці, у болотах. І коли я почав дбати про краще життя цих людей (тоді я був головою колгоспу), вести газ і воду, тодішні керівники цього «столичного» району почали ставити мені палиці в колеса: мовляв, де я кошти знаходжу, з якими силами я веду газ для селян. Вже тоді, у 1993-му, я переконався в антинародній політиці тої влади. А в 1994 році люди висунули мою кандидатуру на посаду голови Рівненської районної ради. І мене, немісцевого, людину, яка зовсім недавно переїхала сюди з глибокого Полісся, обрали з багатьох претендентів. Схоже, люди за короткий термін — чотири роки — розібралися, хто є хто. Тож жителі Рівненського району мене затягли у політику.

— Ви, народний депутат-мажоритарник, йшли на минулих виборах від «Нашої України». Що спонукало вас перейти в «Регіони України»?

— Я пробув дванадцять місяців у фракції «Наша Україна». Скажу відверто, що неорганізованість керівництва цієї фракції і всередині неї, їхня поведінка змусили мене вийти з фракції. Я завжди був на державницьких позиціях. А в умовах та атмосфері, яка панувала в тій фракції, я не міг сповна використати шанс депутата якомога більше зробити для своїх виборців, для держави, для її розбудови і зміцнення.

Я пішов з фракції заради своїх виборців. Бо за перший рік депутатства, коли я був у «Нашій Україні», не зміг нічого зробити для вирішення проблем своїх виборців. Я розумію, що основна функція народного депутата України — це законотворча діяльність, але чому б з його можливостями не допомогти своїм виборцям, які бідують? Cтояти осторонь — це не для мене. Тож за два роки, відколи перейшов у фракцію «Регіони України», я зробив дуже багато для свого округу, зокрема з газифікації населених пунктів.

Дехто за перехід в іншу фракцію намагався начепити мені ярлик зрадника. Але я вважаю зрадником того, хто зрадив державу, народ чи працює на іншу країну. А якщо депутат пішов з певної політичної сили (а їх більше ста в Україні), то який він зрадник? Тим паче, що я йшов на вибори як мажоритарник, то треба ще подумати, чи люди обрали мене, чи основним аргументом їх вибору була тодішня моя приналежність до «Нашої України». Інформація до роздумів: чому з 225 кандидатів у нардепи від «Нашої України» (вони балотувалися по всіх багатомандатних виборчих округах) пройшло тільки 60? Це свідчить про те, що для виборців була важливіша особа кандидата у народні депутати, а не приналежність його до тієї чи іншої партії .

— Ще за часів депутатства в Рівненській обласній раді ви вирізнялися твердістю у відстоюванні своєї точки зору. Чи не змінилися, працюючи в парламенті?

— Ні, не змінився. Коли, скажімо, розглядався проект закону про ввезення в Україну цукрової тростини (а цей законопроект лобіювали певні сили), я виступав проти. Адже наша держава має всі можливості обійтися власною сировиною, власними цукровими буряками, з яких і цукор якісніший. Тоді мене попереджали телефоном, щоб я «натиснув на гальма». Але я не боюся цих погроз, захищав і захищатиму вітчизняного виробника. Голосуватиму за такі закони, які будуть на користь народу України.

— Ваш погляд на процеси в парламенті.

— Я вважаю, що в парламенті, як у попередніх скликаннях, так і в цьому, велика кількість депутатів лобіює виключно свої власні бізнесові інтереси, а не державні.

— Як ви оцінюєте ситуацію у нашій Рівненській області?

— Віктор Ющенко обіцяв українському народові всі свої зусилля докладати на консолідацію суспільства. Але я дуже сумніваюся, що такі політики, як, зокрема, Василь Червоній, котрого призначено керівником Рівненщини, зможуть об’єднати людей.

— Але ж був час, коли ви приятелювали з Василем Червонієм...

— Ніколи я не був відвертим до Василя Червонія, а він до мене. Коли я обіймав посаду голови адміністрації Рівненського району, Василь Червоній хотів, щоб я у церкви ліз і т. д. Я цього сам не робив й іншим не радив, бо вважаю, що віруючі повинні самі визначитись.

Василь Червоній знав, що я радикальний політик, і тому завжди від мене був на відстані. Та коли екс-голова Рівненської ОДА почав неправдою мене переслідувати, а я не корився, тоді у нас з Червонієм утворилася тимчасова коаліція.

— Ваше хобі?

— Моє хобі — земля і баян. Маю близько чотирьох гектарів землі, яку сам із задоволенням обробляю тракторцем. А ще люблю баян. Я у п`ятому класі вже добре грав на ньому. Ніхто мене цьому не вчив — Бог наділив мене слухом і я можу підібрати будь-яку мелодію. Але, на жаль, нині я раз-два на рік можу взяти в руки баян (коли гарний настрій). Тоді обов`язково граю пісню, яку дуже любила моя, на жаль, нині вже покійна мама, — «Виростеш ти, сину». Я був найменшим із дванадцяти дітей у сім`ї. Тато помер, коли мені було три роки. А зараз у живих ще чотири сестри і чотири брати. Одна сестра мешкає в Луганській області, решта — в Рокитнівському районі Рівненщини, тобто у глибокому Поліссі.

— Мабуть, важко було вибиватись у люди без сторонньої підтримки?

— Нелегко. Мама не відпускала мене навчатись — хотіла, щоб я пас худобу, як мої брати і сестри. Я втік з дому і поїхав учитись на механізатора в місто Сарни, потім закінчив Мирогощанський технікум, згодом — Львівський сільськогосподарський інститут. Очолив у своєму рідному Старому Селі господарство, тоді мені вдалось підняти його, створити швейні, деревообробні цехи, допоміжні промисли, щоб селяни мали роботу. Друге господарство, «Дружба» в селі Новоукраїнка Рівненського району, теж разом із селянами підняв з колін. На жаль, сліз не вистачає, коли дивишся на те, в якому стані нині ті господарства, як, зрештою, і більшість сіл в Україні...

Бесіду вела Олександра ЮРКОВА.

Рівне.