Полонський інтернат для людей похилого віку та інвалідів — звичайний заклад, схожий на десятки інших. Сюди покликав лист безногого інваліда Івана Брижка.
Окрім двох радіоприймачів, релігійної літератури та ще двох інвалідних візків, жодних особистих речей у кімнаті. На одному з підвіконь сиротливо примостилось алое, і від вазону повіяло домівкою. Але цей ледь відчутний аромат одразу перебив запах мийного розчину — і в кімнатах, і в коридорах така ідеальна чистота, яку практично неможливо підтримувати вдома.
«Мусимо тут свій вік доживати», — промайнуло в розмові, і ці слова прозвучали боляче й точно: тут не живуть, а доживають.
— Зрозумійте мене правильно, я не кажу, що в нас тут найгірше і не можна жити. І хоча я написав, що м’яса дають мало, рибу майже ніколи, — не це головне, — наче виправдовується Іван Костянтинович. — Свободи немає. І уваги, яку ці люди заслужили. А коли щось скажеш, то одразу чуєш: не подобається — забирайтесь туди, звідки прийшли. І психіатром лякають.
До розмови активно долучається дід Захар: «Казали і мені таке!» Але після цієї фрази з’являється працівниця інтернату: «Не брешіть, діду, такого не було, а от зараз я подзвоню лікарю, і нехай він запише, у якому ви стані...».
Поки вона розшукує по телефону, вочевидь, нарколога, дід Захар встигає розповісти про своє життя. «Скільки мені залишилось... І хто мені заборонить чарку випити?» — каже. Якщо по-людськи, воно і справді так. Але дідова чарка ніяк не вписується в інтернатівський розпорядок. Як і багато інших речей та бажань.
Вибирати не випадає
Коли я розмовляла з персоналом, дехто лиш руками розводив: годують чотири рази на день. Он дехто за два-три роки стільки кілограмів набрав, що не впізнати, а все одно чогось носом крутять.
А старі шамкають своїми беззубими ротами: «Все у нас є, все добре, але перловки не дуже хочеться...» — «А он жінка лежить, вона може забути поїсти, то її годують, а як забудуть про неї, то повні миски назад забирають». — «Дуже сваряться, коли з кухні щось до кімнати несеш, а я, може, згодом би з’їла...»
На нові пенсії старі могли б дозволити собі всілякі «делікатеси» — цукерку, шматочок ковбаски, булку з маслом. Але в інтернаті вибирати не випадає. Меню складається із бюджетних 6,30 гривні на день на людину. І хоча кожен зі своєї пенсії доплачує ще по гривні двадцять, наваристого борщу з цього не вийде.
Ще одна проблема — ліки.
— Якби знати, які добрі, то за свої гроші купила б, — каже бабуся. — Я й так весь час сама купувала в аптеці, поки не дізналася, що в нас їх можуть видавати. Та які потрібно, кому і скільки — ніхто не знає.
Розгадати цю таємницю виявилось неважко: на лікування одного підопічного щодня можуть витратити аж... 48 копійок. Після таких розрахунків спробуй не повір, що пігулки і мазі не допомагають.
Та найгірше те, що в інтернаті немає свого лікаря. Досі згадують, як був тут фельдшер, котрий хоч розпитає, що болить, і від того ніби й легшає. Пішов на пенсію, а іншого не беруть.
Та й не візьмуть. Бо, як мені пояснили, в такому закладі має проживати півсотні чоловік, тоді й ставку виділяють, а ні — достатньо і медсестри. «Зате є комплексне обстеження, — додає персонал. — Раз чи два на рік, а якщо є потреба — можна лікаря викликати чи «швидку».
А коли треба? Для більшості інтернатівців не мають особливого значення назви болячок. Інвалідам із хронічними хворобами здоров’я не повернути. От якби трошки уваги та ласки. Але це вже аж ніяк не медичні терміни. Та й до посадових обов’язків такі категорії не входять.
«Старики- розбійники»
Дивна ситуація складається. Зовні все начебто тихо-мирно, а коли розмовляєш, кожна із сторін починає виливати те, що на душі накипіло.
— Ось недавно прибігла одна санітарочка, а в неї вся рука синя — якась бабця спересердя стукнула, бо їй щось привиділось...
— Ще у нас працювала жіночка, то в неї кілька разів вагітність зривалася: підніме старого, і — трагедія...
— Та й зарплати зовсім невеликі: в середньому до трьохсот гривень. А дев’ятьом співробітникам ще треба доплачувати до мінімальної.
— Буває, хтось із дідів нап’ється, то нам за ними й прибирати доводиться. І все терпіти...
На підтвердження цих слів — картина в їдальні: дід Захар уже і справді встиг перехилити чарчину і тепер лежить на підлозі, не може піднятись. Його знову лякають наркологом. А сусіди стиха перемовляються: а хто йому ту пляшку приніс, як не персонал? Дід сам на вулицю не виходив.
***
Робота в такому закладі справді дуже непроста. Але, очевидно, той, хто все-таки приходить сюди, мусить розуміти, на що відважується: треба доглядати чужу, часом доволі непривабливу, а то і страшну старість.
Тим часом двадцять п’ять підопічних Полонського інтернату дають роботу двадцятьом його співробітникам. Одна з них зізналася, що до того, як влаштувалася в інтернат, майже шість років була безробітна. Тож роботу цінує. Та не варто забувати, що цінність визначається не тільки посадовим окладом, а насамперед людьми, котрих необхідно доглянути. Коли робиш це за велінням серця — одна дяка, коли за посадовим окладом — інша.
Можна демонструвати всім комісіям і гостям, як чисто прибрано в інтернаті, яке тут чотириразове харчування, як вчасно міняють постіль і влаштовують банні дні, як санітарки годують хворих і підставляють лежачим судно... Все це — звичайна робота у звичайному інтернаті. Але мені запам’яталися чорні фуфайки інтернатівців. Бабуся Зофія розповіла, що їх видали років два тому. Бачила, в одній із виправно-трудових колоній в таких фуфайках ходять. Від того вбрання на душі було моторошно й тоскно. Не дай Боже нікому зустріти старість у такій чорній казенній фуфайці. Але...
Хмельницький.
